“Відколи себе пам’ятаю, мріяв стати письменником, бо навіть найперші свої вірші створив тоді, коли ще не вмів їх записати. Тож як би банально це не звучало, а література і є моїм життям. Бодай тому, що через неї (чи то пак – завдяки їй!) з мене послідовно не вийшло: а) вербовецького ґазди (попри наполегливе бажання батьків); б) шкільного учителя (попри педагогічну першу освіту); в) державного чиновника (попри другу освіту і п’ятирічний стаж держ­службовця); г) “зубра” журна­лістики (бо для цього треба було писати насамперед про політику, а мені все кортілося про літературу). А також не вийшло пияцюги (до чого неодмінно спричинився б пункт “а”), затурканого істерика (пункт “б”), вузьколобого “чинуші” зі скляними очима (пункт “в”) чи циніка (пункт “г”). А вже що вийшло – то ви­йшло…” – жартома розповідає про себе один із яскравих авторів сучасної української літератури, нешаблонний, а відтак не кожному доступний поет, прозаїк, перекладач, досвідчений критик і редактор Іван Андрусяк.

Нещодавно у Львові відбулася презентація першого україн­ського перекладу книжки “Історія Фінляндії” професора Генрика Мейнандера. Поява цього твору українською мовою стала можливою завдяки праці відомої львівської перекладачки Наталії Іваничук. Однак не тільки за це видання український читач має бути вдячним перекладачці, а й за знайомство з багатьма іншими цікавими іменами скандинавської літератури.

Євген Баран – відомий письменник, автор багатьох книг критики й есеїстики, лауреат кількох літературних премій, зокрема імені Олександра Білецького – в галузі літературної критики (1999), а серед інших – трьох міжнародних: “Тріумф” (2003), імені Богдана-Нестора Лепкого (2007) та ім. Григорія Сковороди “Сад божественних пісень” (2009). 2008 року здобув премію імені Дмитра Нитченка. У доробку Євгена Барана – переклади поезій із польської мови.

Письменник Степан Процюк уміє дивувати читача – кожна нова його книга відкриває інший бік таланту автора. Цього разу йдеться про біографічний роман про Василя Стефаника “Троянди ритуального болю” (видавництво “Академія”, 2010).

Свого часу рок-музикант, лідер гурту “ВВ” Олег Скрипка сказав: “У сучасній українській літературі я бачу три найяскравіші постаті: Юрія Андруховича, Леся Подерв’янського і Володимира Даниленка”. Про останнього критики пишуть, що він іде супроти течії, повертаючи слову його потрібний позараціональний вимір. “Письмо Володимира Даниленка заворожує поєднанням зрілості й дитинної відвертості. Оголеність його персонажів повертає літературі втрачену роль храму, де немає вульгарності й цинізму, а є сповідь і молитва”, – пише про письменника доктор філологічних наук Ярослав Поліщук.

17 вересня 1989 року Львів уперше масово засвідчив свою вірність тоді ще катакомбній Українській Греко-Католицькій Церкві. Численні мітинги та демонстрації вже не були чимось винятковим – 1989-го вони відбувалися щонеділі, львів’яни вимагали змін. Якщо на початках ішлося лише про якісь косметичні зміни, то поступово національно-визвольний рух ставав усе радикальнішим – справа йшла до вимог повної незалежності України.

Валерій Сараула – головний дослідник паранормальних явищ на українському телебаченні.

П’ять днів тривав державний візит в Україну генерал-губернатора Канади Мікаель Жан. За цей час високий гість відвідала Київ і Львів. Представниця британського монарха в Канаді, колишній журналіст радіо та телебачення, громадський діяч Мікаель Жан народилася на Гаїті. Коли їй було 11 років, батьки вимушені були покинути батьківщину та попросити політичного притулку в Канаді. Мікаель Жан мешкала у Квебеку, франкомовному регіоні цієї країни. Вона здобула вищу освіту в Канаді й Італії, спіл­кується п’ятьома мовами.

Торік уперше за всю історію існування Шевченківської премії її лауреатом став священик. Монах-студит УГКЦ о. Рафаїл Турконяк здобув цю престижну нагороду за переклад Острозької Біблії сучасною українською мовою.