ЗаНЕДБАНА історія

ОДНОДЕННА ВЕЛОСИПЕДНА ПОДОРОЖ МАРШРУТОМ ЛЬВІВ – НАВАРІЯ – ГОДОВИЦЯ – ОБРОШИНО – ВЕЛИКИЙ ЛЮБІНЬ – КЛІЦЬКО – КОМАРНО – ПЕРЕМОЖНЕ – БУЧАЛИ
Марія Петришин, 21 червня 2018
Наш маршрут проляже через Наварію і Годовицю, де збереглися костели геніального Меретина, через Оброшино і Великий Любінь, де ще й досі можна побачити чудові палаци, через Кліцько і Комарно, де вам відкриються зразки дерев'яної сакральної архітектури, і, можливо, як стане часу, то й через Переможне. Маршрут насичений різноманітними пам'ятками, і все це – на дистанції до 60 км.
Схема маршруту
Від Львова (пл. Ринок) до Наварії
14 км
Від Наварії до Годовиці
2,5 км
Від Годовиці до Оброшино
5,5 км
Від Оброшино до Великого Любеня
13,5 км
Від Великого Любеня до Кліцько
16 км
Від Кліцько до Комарно
3 км
Від Комарно до Бучал
4 км
Фініш
Найкраще починати маршрут о 8 ранку від кільця Наукова-Кульпарківська (тоді до Наварії 7,5 км) і далі прямувати трасою Львів-Пустомити. Перший пункт – Наварія.
Наварія
Усього за якихось 14 км від центру Львова, практично один біля одного, розташовані два шедеври відомого архітектора епохи пізнього бароко – Бернарда Меретина. Якщо вам нічого не каже це ім'я, то варто згадати собор св. Юра у Львові, який занесено до Світової спадщини ЮНЕСКО і належить до найкращих зразків пізнього бароко в Україні.
Вознесенський костел у Наварії розташований одразу при в'їзді в населений пункт справа, не проґавте поворот.

1748 року архітектор Бернард Меретин спроектував новий бароковий храм для Наварії, яка з XVI століття вже була повноцінним містечком з магдебурзьким правом. Храм постав коштом родини Венявських. У 1774 році було закінчено оздоблювальні роботи, які проводили Антоній Тавелло і Мартин Строїнський. У березні 1946 року костел закрили совіти. Частину костельного майна вдалося вивезти до Польщі. Спочатку в ньому розмістили зерносховище, а потім – склад шкіри. 1991 року храм повернули вірянам, тут провели ремонтні роботи.

Годовиця
Костелу в Наварії пощастило більше, ніж його ровеснику, та сусіду, в Годовиці. Стан костелу Всіх Святих катастрофічний, попри наявність охоронної таблиці біля входу.
Костел постав у 1751–1758 роках за проектом того ж таки Меретина. Стіни і склепіння вкриті фресками, виконаними в кінці ХVІІІ століття художником Александром Ролинським.

Геній епохи бароко – скульптор Іоан Георгій Пінзель – виконав композицію з семи скульптур, що колись прикрашала головний вівтар годовицького храму, та шість кам'яних ваз, які досі увінчують фасад будівлі.
Мистецтвознавці вважають, що за масштабами та емоційною напругою Годовицькому вівтареві свого часу не було рівних. Годовицький вівтар склав центральну композицію виставки 2012 року в Луврі – першої української виставки такого масштабу у столиці Франції.
Розп'яття із Годовиці вивезли до Польщі під час переселення поляків, тепер воно встановлене у Вроцлавському костелі.
У 1946 році, так само, як і в Наварії, годовицький костел закрили совіти. З набуттям Україною незалежності храм стояв пусткою, руйнуючись із кожним роком.
Оброшино
Наступним пунктом нашої веломандрівки буде Оброшино. Рухаємося від Годовицького костелу попри озеро в бік села Басівка. Прямуємо до церкви, перед нею звертаємо ліворуч і їдемо ще 3 км.

Одразу при в'їзді в село стоїть церква Св. Дмитрія, закінчена 1914 року і споряджена за тиждень до вибуху Першої світової війни. Незважаючи на всі катаклізми, вона й донині зберегла свій вигляд. До речі, архітекторами, які працювали над проектом храму, були: Олександр Лушпинський та Тадеуш Обмінський із архітектурного бюро Івана Левинського.

Гіршої долі зазнала інша культова споруда, зведена по-сусідству, – костел Воздвиження Чесного Хреста, споруджений 1791 року за кошти львівського архієпископа Фердинанда Кіцького.
Він також пережив обидві світові війни та діяв до кінця 1940-х років. За радянських часів був колгоспною коморою. У роки незалежності досить швидко перетворився на руїну.

А тепер рушаємо до головної пам'ятки Оброшино – палацу Львівських архієпископів.
До початку XVIII століття Оброшино було звичайнісіньким фільварком, аж поки за нього не взявся львівський архієпископ, римсько-католицький релігійний діяч Ян Скарбек (так-так, це той самий знаменитий рід герба «Абданк»), який вирішив побудувати тут літню резиденцію. 1730 року в селі з'явився величний палац. Автором проекту барокового палацу був архітектор Юзефа ІІ Фонтана.
Фасад палацу виглядає доглянутим. Проте з протилежного боку все дуже сумно.
Тильна сторона палацу
Комплекс дуже постраждав під час Першої світової війни (у 1914-1915 роках палац пограбували російські війська). У 1920-х роках курія вирішила провести в маєтку генеральний ремонт. Відтак фасади споруди отримали модерністський декор, було перероблено головний портал, з боку парку додано балкон на спіральних стовпах, встановлено декоративні тумби на терасі зі сходами. На терасі, яка виходить у парк, можна побачити справжній кам'яний зоопарк: нерухомі тварини порозсідалися навколо великих ваз.
Ні перші совіти 1939 року, ні німецьке військове командування 1941-44 років серйозної шкоди споруді не завдали. Нині тут бібліотека Науково-дослідного інституту землеробства і тваринництва західного регіону України.

Біля палацу ще у XVIII столітті було розбито мальовничий парк із каскадом озер. Сьогодні тут – дендропарк. Пройшовши в глибину парку, ми побачимо звіринець.
Прогулявшись парком, виїжджаємо на трасу «Львів – Самбір» (Н13) і рухаємося 13 км до наступного пункту – Великий Любінь. До речі, у місті Великий Любінь є станція, і якщо вас застав дощ або ви втомилися, то можна повернутися до Львова електропоїздом.
Великий Любінь
Дорога до замку-палацу починається біля нової греко-католицької церкви. Перед храмом потрібно звернути ліворуч, дорога веде до школи-інтернату. Ось туди і попрямуємо.

Але спочатку варто згадати, що Великий Любінь знаменитий своїми цілющими сірководневими джерелами. Про лікувальні властивості цих джерел уперше згадав у своєму трактаті краківський лікар Войцех Очко (особистий лікар короля Стефана Баторія) ще у 1578 році! Якщо прямувати головною дорогою, то ми потрапимо до діючого курорту.

На цій головній вулиці є ще одна пам'ятка – костел Матері Божої Ченстоховської.

До другої половини ХІХ століття у Великому Любені не було костелу. Лише 1914 року прийняли рішення про його будівництво, вже навіть землю для цього придбали, проте Перша світова війна не дала здійснити задумане. Будівництво за проектом Лаврентія Дайчака розпочалося лише 1930 року, а 1932-го костел було освячено під титулом Матері Божої. В радянські часи храм функціонував, як колгоспний гараж. 1990 року костел повернули вірянам.

Але повернімося до палацу. Окинувши оком дерев'яну церкву святого Миколая 1854 року побудови (церква до 1939 року перебувала під патронатом Адольфа барона Бруницького), піднімаємося догори.
Припускають, що палац з'явився тут у XVIII ст., ще до того, як став власністю Бруницьких. У 1909-1910 роках палац зазнав перебудови. Тоді він і набув розкішних необарокових рис. Палац має багате зовнішнє оздоблення, серед якого герби Бруницьких і Шимановських.
Після Першої світової війни власники обійстя – Бруницькі – здійснили реставрацію пошкодженого під час бойових дій палацу. В радянські часи в палаці розмістилася Великолюбінська спеціалізована школа-інтернат для дітей із вадами розумового розвитку, яка діє тут і досі.

У 2006-2007 роках завдяки фінансовій допомозі громадянина Швейцарії отця Роберта Готса палац було відреставровано.

Оглянувши палац, не вертаємося до головної дороги, а вулицею Замковою і Липовою, через залізничну колію, прямуємо до села Чуловичі. У Чуловичах потрібно на розвилці не забути звернути у вуличку яка простягається прямо і трішки ліворуч.
З'їжджаємо з асфальтової дороги і повертаємо ліворуч
Кліцько
Село Кліцько розташоване за кілька кілометрів від Комарно. У селі є пам'ятка архітектури національного значення – дерев'яна церква Успіння Пресвятої Богородиці, яка має дуже поважний вік – понад 400 років. Вона з'явилася 1603 року на місці попередниці – дерев'яної церкви, що існувала принаймні вже у 1515 році. Дзвіниця також походить із XVII століття.
За час існування церкву неодноразово реставрували і поновлювали протягом XVII-XX століть. Має споруда і свою унікальність – це різьблені написи на зовнішніх стінах храму. По цих написах можна дізнатися про те, що відбувалося з церквою протягом останніх століть. В інтер'єрі храму зберігся чотириярусний іконостас із випуклою бароковою різьбою, який датується 1674 роком. У радянські часи храм був складом книг і руйнувався.

Свій теперішній вигляд церква отримала під час реставрації 2006-2007 років. На відміну від робіт у багатьох церквах нашого регіону, її було проведено з дотриманням усіх правил і з залученням спеціалістів "Укрзахідпроектреставрації". Пофарбовану у блакитний колір церкву відчистили від фарби, відремонтували її верхи і перекрили їх якісним ґонтом ручної роботи. Однак після пожежі 2008 року довелося тимчасово перекрити храм бляхою. Зараз храм потроху відновлюють.

Від церкви рухаємося вулицею Розливка до дороги. Повертаємо ліворуч, до обеліску XVII століття (від повороту до обеліску приблизно 650 метрів).
Комарно
Цей придорожній пам'ятник звели з білого каменю ще в далекому 1663 році. Найімовірніше, монумент присвячений перемогам над турками і татарами у 1641 і 1663 роках, про що свідчать дати на західній стороні постамента. На пам'ятнику є цікавий напис, який виведений по периметру колони (по слову з кожного боку). Дослівно він звучить так: "Mea Mors Tua Vita", що в перекладі з латинської означає – "Моя смерть – твоє життя".
Повертаємося назад у бік Комарно і прямуємо до дерев'яної Михайлівської церкви. Церкву і дзвіницю було зведено у 1754 році. За свою історію храм неодноразово реставрували, добудовували і розбирали в ньому прибудови. 1924 року церкву законсервували і надалі не використовували для богослужінь. Під час реставрації 1965-1967 років під керівництвом архітектора Івана Могитича храму повернули первісний вигляд. Щоб урятувати пам'ятку від рук радянської влади, тодішнє керівництво містечка оголосило її народним музеєм. Саме завдяки цьому храм вдалося зберегти у більш-менш пристойному вигляді.
Від церкви прямуємо до костелу Різдва Богородиці, який звели 1656 року. Костел, окрім того, що є витвором мистецтва, одночасно був і оборонною спорудою. Яскраве підтвердження цього – бійниці під карнизом.

У середині XVIII століття перед костелом спорудили дзвіницю у формі тріумфальної арки. Остання реставрація костелу відбулася у 30-х роках ХХ століття.

Комуністи закрили храм 1946 року, влаштувавши в ньому склад. Частину костельного майна, зокрема й образ Богородиці XVII століття, парафіяни встигли вивезти до Польщі. Повернули римо-католикам костел у 1992 році, але невдовзі передали його греко-католицькій громаді.
Біля старого польського кладовища, в парку, доживають своїх днів залишки палацу Лянцкоронських. Та ви вже їх і не відшукаєте в високих чагарниках та кронах дерев. Залишилась лише історія про цей знаменитий рід.

Комарнинським ключем Лянцкоронські володіли з 1816 року й до початку Другої світової війни. Побудував палац наприкінці ХІХ століття граф Кароль Лянцкоронський.


Двоповерхову будівлю було зведено в класицистичному стилі. На жаль, сьогодні від неї практично нічого не залишилося. Ми можемо лише говорити про нащадків цього роду, а не сам палац.
Кароліна Лянцкоронська – остання власниця палацу та найталановитіша донька Кароля Лянцкоронського. За своє життя вона була професором Львівського університету, служила в Польській Армії Крайовій у Червоному Хресті, а від страти її врятувало особисте заступництво італійської королівської родини перед Гітлером. Цій унікальній жінці вдалося пожити у трьох століттях (1898-2002) і написати книгу «Військові спомини» ("Wspomnenia wojenne"). У 2000 році Фонд Лянцкоронських виділив 14 тисяч доларів на облаштування музею Золочівського замку, що на Львівщині. На жаль, на Кароліні Лянцкоронській обірвалася ця генеалогічна гілка шляхетського роду герба «Задора».

Гляньте на годинник: а чи є у вас ще трохи часу, щоб відвідати Переможне? Або правильніше – Хлопи. Якщо так, то дорога від польського цвинтаря в Комарно виведе вас просто до Переможного і костелу. 1936 року Кароліна Лянцкоронська замовила проект костелу архітектору Лаврентію Дайчаку зі Львова. Костел для нас цікавий тим, що він один із небагатьох на Львівщині, виконаний у стилі конструктивізму. Храм дійсно вражає своєю величчю і майстерністю виконання. Круглі вікна нагадують ілюмінатори, вражають елементи між вікнами, схожі на контрфорси.

На початку 1990-х років колишній костел передали греко-католицькій громаді. На жаль, уже нові власники храму на власний розсуд добудували завершення дзвіниці у вигляді бані, порушивши конструктивістські форми.

На цьому наш круїз завершується. Сподіваюся, ви відкрили для себе багато незнаного.
Повертатися до Львова можна електропоїздом, який курсує через станцію «Комарно» (в селі Бучали). Отже, нам потрібно повернутися до Комарно і вулицею Городоцькою виїхати в село Бучали, це приблизно 6 км.

Електропоїзд 6022

Відправлення зі станції Комарно - 18:33

Прибуття до Львова – 19:27.

Розклад електричок до Львова варто уточнювати на сайті http://railway.lviv.ua/

У публікації використано фотографії Марії Петришин, Юлії Петришин, Мар'яни Лагуш, Вадима Рибіна, Юрія Процика, Дмитра Гурина, Ігоря Мартиніва, а також із сайту wikipedia.org