Нам не треба Туркменбаші чи Путіна з жіночим обличчям

Історики постійно сперечаються про роль особи в історії. За порівняно короткий період незалежності маємо достатньо постатей, які значною мірою визначали перебіг історії нашої держави. Четверо з них – Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Ющенко та В. Янукович – зуміли піднятися на найвищий щабель влади, а низці інших особистостей не вдалося цього зробити. Про це розмова з Петром Жуком.

– Пане Петре, ми маємо трьох президентів, діяльність яких уже стала надбанням історії. Які позитиви і негативи вони привнесли для становлення української державності?

– Усяка особа приходить до влади не тому, що вона цього захотіла, а тому, що потрібна в певний історичний момент для країни. Вона є або оптимальна, або компромісна, або можлива в певній ситуації.

Основним завданням новіт­ніх часів було показати, що збудувати Українську Державу можливо. І Л. Кравчук, який мав компартійний досвід й основи пат­ріотизму, закладені ще в дитинстві, був на той момент ідеальним президентом. Він умів домовлятися з різними силами й, що головне, – оперативно орієнтуватися в ситуації. Завданням пана Кравчука було створити Україну, закріпити її – яку-небудь, у будь-якій формі – і він заклав основи кланово-олі­гархічної держави. Однак треба було рухатися далі, адже Л. Кравчук продовжував будувати радянську Україну, тільки як незалежну.

Наступний президент Л. Кучма мав прагматичний еконо­мічний підхід. Нової, неолігархічної економіки він не міг побудувати та й не вмів, але міг змести все радянське, що заважало олігархічній системі розвинутися та дійти до своєї можливої досконалості. В його особі Україна отримала доволі розумного диктатора, який узго­джував інтереси різних олігархічних кланів, і в такому балансі інтересів почалося економічне піднесення, особливо за прем’єрства В. Ющенка. Перший період правління Л. Кучми – це економічний спад, не реформи, а реальна криза. А от за його другого президентського терміну країна почала зростати еконо­мічно, аж поки не стало видно, що кланово-олігархічна система себе вичерпала. Почалась економічна криза, великий капітал став непродуктивним. Відтак Україна повинна була стати державою середнього класу.

Помаранчева революція була спробою (як на мене, передчасною) переходу влади до середнього класу. Середній клас мав мати свого ідеолога. В. Ющенко як банкір, як людина респектабельна, як українець дуже добре відповідав цьому образу. І тому немає нічого дивного, що саме Віктор Андрійович став прапором цих людей. Однак, знову ж таки, в народу був ідеалізм – лиш би отримати свого президента і не важливо, в який спосіб.

А це таки мало значення. Наслідком цього став розкол усередині “помаранчевої” команди, прихід у владу олігархів. Що­прав­да, мушу згадати найкращий період у часи Віктора Ющенка – прем’єр-міністра Юрія Єханурова, коли малий і середній бізнес отримав свободу для дій.

Отже, п’ять років В. Ющенка – це наше розчарування в ілюзіях. Повстання малого і середнього бізнесу було передчасним, хоча деякі позитивні моменти у сфері ідеології, свободи слова та демократії були. А це дає змогу для правильного структурування суспільства, і заслуга екс-президента в цьому справді велика.

– Л. Кравчук, Л. Кучма та В. Ющенко таки зуміли дійти до вершини політичної кар’єри та залишили в історії свій слід. А от низка інших політиків, які доволі жорстко змагалися за цю посаду й мали своє бачення розвитку України, так і не змогли досягти цього піку. Це й покійний В’ячеслав Чорновіл, й Олександр Мороз, і Євген Марчук… Чи можна їх назвати політичними невдахами?

– Не вважаю їх невдахами хоча б із тієї причини, що на прези­дентській посаді вони були б значно гіршими. Зокрема, покійний В. Чор­новіл увійшов в історію як позитивна особа. А невдахою він був би, якби став президентом України. Так само і
Є. Марчук не є невдахою, й
О. Мороз. Останній увійшов в історію позитивом, і через 50 ро­ків історики згадуватимуть, що саме в домовленості Олександра Мороза з Леонідом Кравчуком Україна стала незалежною. Також добрим словом його згадуватимуть за те, що в перший тер­мін правління Л. Кучми О. Мороз й О. Ткаченко не дозволили зробити російську мову державною.

Щодо В. Чорновола, то він не мав реалістичної нормальної стратегії, в нього була лише стратегія боротьби. Результати державотворчої діяльності пана Чорновола ми побачили під час його перебування на посаді ке­рівника Львівської області. Якби це було перенесено на всю Україну, то це був би історичний крах самого політика й дуже погано для держави.

Наступний – Є. Марчук. На мою думку, його “зробила” ситуація. Люди були незадоволені Л. Кучмою, хаосом, хотіли розумного диктатора. Євгена Марчука таким зробили штучно, бо насправді він не мав тих рис, якими його наділила громадськість. Навіть не зумів створити нормальної партії, тобто не мав жодного внутрішнього потенціалу.

– Нині на політичному небосхилі яскраво сяє зірка Юлії Тимошенко. Чи має вона шанс, попри цьогорічну поразку, піднятися на олімп влади, чи найближчим часом спостерігатимемо, як її політична діяльність поступово чи стрімко згасатиме?

– На жаль, ця поразка Ю. Тимошенко не остаточна. Вона програла, тому що тоталітарне мислення чуже і для українського народу, і для європейців, і для теперішньої ситуації. Нам не треба Туркменбаші чи Путіна з жіночим обличчям, бо ми не Азія. Й український народ відчуває це органічно. Крім того, українці не звикли, щоб ними керували жінки.

З погляду технології пані Тимошенко робила все правильно – в неї найкраща команда, найкращий піар. Однак основний промах – не можна робити ставку на брехню. Вона – артистка з прагненням до влади, втіленням методів Макіавеллі. За часів В. Ющен­ка в нас вкоренилася демократія, і народ не хотів її віддавати.

Юлія Тимошенко – це, з одного боку, плебс, а з іншого – де-факто, це компрадорська велика олігархічна буржуазія, яка орієнтується на імпорт і пов’яза­на із зовнішніми, неукраїн­ськи­ми силами. Натомість економіч­не завдання В. Януковича – не пустити “чужих”, адже ще за часів його губернаторства 90% промисловості Донеччини належало українським підприємцям. Щоправда, під “своїми” він розуміє донецьких.

Щодо Ю. Тимошенко, то теоретичний шанс стати президентом вона зберігає, однак не думаю, що це станеться, вона не та особа. Не бачу підстав, щоб Юлія Володимирівна ввійшла в історію зі знаком плюс. Навіть тепер вона має намір формувати тоталітарну опозицію.

– Останні вибори засвідчили наявність принаймні ще двох вагомих постатей в українській політиці – Арсенія Яценюка та Сергія Тігіпка, які доволі успішно провели виборчу кампанію і в принципі мають потенціал до створення нових політсил. Чи є вони тими особистостями, навколо яких можуть об’єднатися нові політичні сили?

– Якби вони були днем сьогоднішнім, то були б сьогодні переможцями. А. Яценюк, хоч і втратив стопроцентний шанс стати президентом, однак має час це компенсувати, оскільки він молодий. С. Тігіпко – людина самодостатня, владного щабля йому бракує для подальшої самореалізації.

На економічному рівні пан Тігіпко може вжитися з будь-якою владою, однак нині опинився у вакуумі, і невідомо, чи зможе заповнити його й організаційно, й ідеологічно. Невідомо, чи пройде він цей пошук.

Інших же постатей просто не видно. А. Яценюк і С. Тігіпко точно не вчорашній день, однак не відомо, чи вони – день майбутній. Маємо загальну суспільну кризу, а в ній не може бути видно таких осіб.

У скруті мають “переграти” різні варіанти, в тому числі й нового В. Ющенка – він іще має шанс, можуть бути й інші варіанти.
З-поміж усіх наших політиків Віктор Андрійович – єдиний, хто має виразну ідеологічну позицію, він просунув ідею націонал-демократії.