Із реальним життям художній текст пов’язаний лише свідомістю письменника

Жанр своєї прози авторка визначає як “щось середнє між сюром і реалізмом”, а себе “не то жінкою, не то прозаїком”. У її текстах більш ніж достатньо й того, й іншого: втеча й захоплення чужих помешкань і таємниць, зворушлива й неправдива історія любові, перевертні, чортівня, люди, які мовчать, і коти, які говорять.

Герої пересуваються багатоповерхівками на каное, їхні серця розбиваються, як кокосові горіхи, а від падіння з вікна рятує борода Бога… За зізнанням авторки, найбільше їй до вподоби вигадувати неймовірні іс­торії. І справді, кожну її оповідку написано з неймовірною винахідливістю та сміливістю невиправного фантазера.

Сьогодні вона, популярна українська письменниця з іміджем дивакуватої самітниці Тетяна Малярчук, у гостях у “Газети”.

Мені комфортно залишатися малою дитиною

– В одному з інтерв’ю, два роки тому, ви сказали: “Я ще не написала нічого такого, з чим можна претендувати на “дорослість”. Нині беретеся стверджувати те саме?

– Так, досі ні на що не пре­тендую. І навряд коли-небудь буду, бо це не властиво моєму характеру. Мені ком­фортно залишатися малою дитиною, яка грається зі словами історіями. Приємно пи­сати короткі оповідання. Приємно кліпати очима й мовчати, коли запитують: про що ваша нова книжка. Ні на що не претендую, щоб ні за що не відповідати. Принаймні перед людьми.

– Свого часу преса назвала вас українським Маркесом із Карпат (за книгу “Згори вниз. Книга страхів”). Якими ще цікавими чи, може, навіть кумедними або й обурливими ярликами обвішали вас мас-медіа? 

– Найчастіше справді порівнюють із Габріелем Гарсіа Маркесом, але мені таке порівняння видається дивним. Особисто я, наприклад, не читала творів жодного письменника, українського чи іноземного, який був би схожий на Маркеса. Його неможливо ні копіювати, ні наслідувати. Він сам собі стиль, сам собі світ. Проте спо­кійно приймаю всі ярлики стосовно себе, бо, якщо подумати, з’явилися вони з моєї ж вини. Маркес – отже, Маркес. Ерленд Лу – отже, Ерленд Лу. Тарас Прохасько – отже, Тарас Прохасько. А хто я насправді? Сама не знаю. Як тоді це можуть знати інші?

Зайва мудрість – зайвий клопіт

– Кажуть, письменники ставляться до критиків так само, як вуличні ліхтарі до собак. Пого­джуєтесь? Як удається абстрагуватися від критики?

– А як вуличні ліхтарі ставляться до собак? Уперше чую таке цікаве порівняння. Щодо критики, то ніяк від неї не аб­страгуюся. Критика – як нав’язлива думка. Якщо дуже хотіти від неї абстрагуватися, вона легко прогризе тебе до кісток.

–“Література – це брехня, плід хворої уяви”, – так ви різко висловилися в одному з інтерв’ю. (До слова, письменниця зізналася, що про літературу спілкується тільки із журналіс­тами, – “Газета”). Справді вважаєте літературу патологією, яка ще нікого ніколи не зробила щасливим, а тільки самотнім і відлюдкуватим?

Читання книжок робить людину мудрішою, а зайва муд­рість – зайвий клопіт. Мудрість множить страждання – так, здається, написано в Еклезіасті. Проте, як на мене, краще бути мудрим і нещасним, аніж щасливим і дурним.

І так, література – це брехня. Із реальним життям художній текст пов’язаний лише свідомістю письменника. Тим же, хто хоче краще пізнати реальність, порадила б поїздити в метро, походити вокзалами, базарами, лікарнями, моргами. Там справжнє життя. А література – лише цікава вигадка, яку майстерно замасковано під правду. В цьому її “фішка”.

“Станіславський феномен” – вигадка інтелектуалів

 – Не секрет, що за короткі, але, безумовно, приємні часи творення письменник завжди мусить чимось жертвувати. А яка ваша ціна творчості?

– Посперечалася з двома вашими твердженнями. По-перше, часи писання не завжди “короткі” й далеко не “безумовно, приємні”. Останню книжку, наприклад, я писала майже рік, практично безперервно, і приємного в тому було мало. Довела себе до такого стану, що мої власні герої, навіть абсолютно вигадані, ввижалися на вулицях. Слава Богу, хоч не говорили до мене. Інакше то вже було б не натхнення, а шизофренія.

– Усесвітньо відомий новеліст Акутагава Рюноске писав, що муза – це жінка, а тому володіти нею можуть тільки чоловіки. Натомість український письменник Юрко Винничук говорить, що з музою не бачиться, бо він – прозаїк. А що вкладаєте ви в таке ефемерне поняття, як муза? Як “вмикаєте” натхнення?

– Я його не вмикаю. Воно вмикає мене. Повірте, не проблема щось написати. Я вмію складати докупи слова. Проблема в тому, щоб захотіти щось побачити і сказати. А це бажання – не знаю, звідки воно приходить і якої воно статі. Просто одного дня починаєш бачити кольорове кіно на екрані вимкненого телевізора і внутрішній голос диктує переклад.  

– Нині ви живете в столиці, однак свого часу зізналися, що мрієте переїхати в малесеньке село за 120 км від Києва. Чи випливає з цієї мрії, що вам некомфортно в столиці? Чим рятуєтеся від мегашвидкісного темпу столиці?

– Не маю до Києва жодних претензій. Мені некомфортно в бетонах і асфальтах, некомфортно за пластиковими вікнами, от і все. Думаю, багато людей відчуває те саме. Влітку часто їжджу за ті 120 км, про які ви кажете. Там дуже добре. Білки на горіхах, білі гриби в лісі, річка Рось, персонажі з “Кайдашевої сім’ї” Нечуя-Левицького продають мені мед. А головне – там абсолютно-абсолютно відсутній мобільний зв’язок. Ну, хіба не чудесно? 

– Цікаво, чи досі почуваєтеся частиною “Станіславського феномену”? 

– Почуваюся частиною свого рідного міста – Івано-Франків­ська. І тішуся, що саме в ньому в потрібний час знайшлося багато хороших людей, знайомство з якими кардинально на мене вплинуло. А “Станіславський феномен” – це вигадка інтелектуалів. Що вона означає – не розумію і ніколи не розуміла.  

На публіці в такої людини, як я, два варіанти гри – мудрувати або бути клоуном

– Одного разу ви зізналися, що є антипублічним письменником і “як людина я нецікава, цікавими мають бути мої книги”. Звідки така нещадна самокритика та роздвоєння на Малярчук-письменницю, Малярчук-жінку, Малярчук-доньку тощо?

– Це не самокритика і не роздвоєння, а природна для мене поведінка. Я не зовсім публічна людина тому, що публічність мені не подобається. Не вмію публічно поводитися та публічно говорити, а вчитися цьому не хочу. Іноді роблю винятки, влаштовую презентації, так звані зустрічі з читачами. Тоді намагаюся всіляко приховати свою соціальну недолугість, бо якщо вже приходиш до людей, то, будь ласка, розваж їх. Це, напевно, виглядає дуже смішно.    

– Ті, хто знайомий із вами особисто, дивуються наскільки не схожі ви в житті на той образ мудрої дівчини, що вони собі уявляли. Це виклик суспільству чи принципова позиція – не натягати “парадні мізки”, не грати на публіку та не виправдовувати всі її запити?

– На публіці в такої людини, як я, два варіанти гри – мудрувати або бути клоуном. Часто обираю другий варіант, але мені шкода, якщо комусь мій клоун видався дурним.