Таня Малярчук про літературний текст і його зв"язок із життям

Жанр своєї прози авторка визначає як “щось середнє між сюром і реалізмом”, а себе “не то жінкою, не то прозаїком”. Сьогодні вона, популярна українська письменниця з іміджем дивакуватої самітниці Таня Малярчук, у гостях у “Газети”.

 – В одному з інтерв’ю, два роки тому, ви сказали: “Я ще не написала нічого такого, з чим можна претендувати на “дорослість”. Нині беретеся стверджувати те саме?
– Так, досі ні на що не претендую. І навряд коли-небудь буду, бо це не властиво моєму характеру. Мені комфортно залишатися малою дитиною, яка грається зі словами історіями. Приємно писати короткі оповідання. Приємно кліпати очима й мовчати, коли запитують: про що ваша нова книжка. Ні на що не претендую, щоб ні за що не відповідати. Принаймні перед людьми. 
– Свого часу преса назвала вас українським Маркесом із Карпат (за книгу “Згори вниз. Книга страхів”). Якими ще цікавими чи, може, навіть кумедними або й обурливими ярликами обвішали вас мас-медіа? 
– Найчастіше справді порівнюють із Габріелем Гарсіа Маркесом, але мені таке порівняння видається дивним. Особисто я, наприклад, не читала творів жодного письменника, українського чи іноземного, який був би схожий на Маркеса. Його неможливо ні копіювати, ні наслідувати. Він сам собі стиль, сам собі світ. Проте спокійно приймаю всі ярлики стосовно себе, бо, якщо подумати, з’явилися вони з моєї ж вини. Маркес – отже, Маркес. Ерленд Лу – отже, Ерленд Лу. Тарас Прохасько – отже, Тарас Прохасько. А хто я насправді? Сама не знаю. Як тоді це можуть знати інші? 
   
Зайва мудрість – зайвий клопіт

– Кажуть, письменники ставляться до критиків так само, як вуличні ліхтарі до собак. Погоджуєтесь? Як удається абстрагуватися від критики?
– А як вуличні ліхтарі ставляться до собак? Уперше чую таке цікаве порівняння. Щодо критики, то ніяк від неї не абстрагуюся. Критика – як нав’язлива думка. Якщо дуже хотіти від неї абстрагуватися, вона легко прогризе тебе до кісток. 
– “Література – це брехня, плід хворої уяви”, – так ви різко висловилися в одному з інтерв’ю. (До слова, письменниця зізналася, що про літературу спілкується тільки із журналістами, – “Газета”). Справді вважаєте літературу патологією, яка ще нікого ніколи не зробила щасливим, а тільки самотнім і відлюдкуватим?
– Читання книжок робить людину мудрішою, а зайва мудрість – зайвий клопіт. Мудрість множить страждання – так, здається, написано в Еклезіасті. Проте, як на мене, краще бути мудрим і нещасним, аніж щасливим і дурним. 
І так, література – це брехня. Із реальним життям художній текст пов’язаний лише свідомістю письменника. Тим же, хто хоче краще пізнати реальність, порадила б поїздити в метро, походити вокзалами, базарами, лікарнями, моргами. Там справжнє життя. А література – лише цікава вигадка, яку майстерно замасковано під правду. В цьому її “фішка”. 

Повний текст інтерв"ю - у свіжому числі "Газети"