Росія як духовна колонія України

Після завершення останніх президентських виборів у нашій державі мені до певної міри стало навіть дещо жаль росіян. Ті пристрасті, що впродовж останніх місяців кипіли в російських ЗМІ щодо українських справ, ту хворобливу заангажованість московських медійників, політиків і пересічних громадян Росії в боротьбу між кандидатами в президенти складно пояснити звичайною сусідською цікавістю.

Я також не вірю в те, що таку реакцію російського суспільства можна було організувати з Кремля. На таке не вистачить ані грошей, ані влади. Ні, більшість росіян уболівала за результат наших виборів щиро і зовсім з інших причин.

Про одну з них (мабуть, головну) довідався від дописувача на російському інтернет-форумі, на якому (як і на всіх інших форумах Росії цими днями) дружньо лаяли “хохлов” і “бандеровцов”. Аргументуючи думку про те, чому Україна не повинна бути незалежною, молодий росіянин написав: “Ведь Украина – главнейшая часть России”. Ось він – ключ до розуміння сучасної ро­сійської душі. Росіянам бракує України. Без нас вони почуваються неповноцінними. Але їм бракує не просто території, наших фабрик, заводів, хліба. Радше за все, вони не можуть змиритися з тим, що втрачають право бути співучасниками нашої історії, культури, зрештою, нашої європейськості.

Історики довели, що освіта й наука в Московію прийшли з колонізованої України. Бо в часи, коли Пьотр І стриг бороди неграмотним російським боярам, у нас уже давно діяла початкова освіта в селах, були вищі школи, а діти заможних українців навчалися в Європі. І тоді, як, зрештою, і сьогодні, українці почувалися самодостатньою нацією, із власними культурою, мовою, Церквою і військом. У важкі хвилини своєї історії вони шукали собі тільки союзників, але аж ніяк не “старших братів”. І навіть три століття панування Росії не змогли знищити відчуття тієї самодостатності. Скажімо, українцям нині байдуже до по­літичного, громадського, культурного життя в РФ. Ми не вболіваємо за результати російських виборів і не переймаємося перманентною війною на Кавказі.

Натомість у росіян виробилося відчуття духовної залежності від України. І в цьому є певний резон. Тільки з Україною вони можуть називатися християн­ською державою. Адже половина парафій РПЦ – на території нашої країни. Тільки з нами вони мають шанс зберегти свою “сло­в’ян­скість” – за підрахунками деяких міжнародних організацій, до середини цього століття число росіян-мусульман зросте до 50% усього населення РФ. Зрештою, єдність з Україною – це ще й головний доказ тієї “слов’янськості” для Росії. А отже, і причетності до західної цивілізації. Невипадково ж ро­сійська еліта старанно плекає фальсифіковану Єкатєріной ІІ історію “государства Российского”, соромлячись його монголо-татарських коренів.

Можна було б згадати ще й про те, що Росії нині вкрай потрібні українці-вояки, українці-науковці (росіяни самотужки ніяк не навчать літати свою “Булаву”), українці-робітники. А ще ж у мільйонів росіян волають українські гени, які непомильно відчувають, де їхня давня батьківщина...

Тому нам аж ніяк не позбутися хворобливо-пристрасного вболівання росіян за наші внутрішні справи. Росія залежна від нас передовсім духовно. У цьому сенсі Україна – її старший брат. І немає на те ради.