Березневий щоденник

19 березня

Спостереження

Багато не писатиму, бо бракує часу. Сиділа на виборчій дільниці, спостерігала весь день. Учора в списках виборців моєї дільниці було 1925 осіб. Сьогодні вранці стало вже 2122. Ввечері, перед підрахунком голосів, їх було 2251. Як могла дільниця “вирости” на 225 осіб?

Комісія мені дісталася нормальна, годі нарікати, пустили спостерігати за підрахунком голосів. Зір маю добрий, тому я бачила, як розкладали бюлетені на ближньому краї стола. Двічі “ловила за руку” чоловіка, який клав бюлетень за Казуліна в пачку бюлетенів за Лукашенку.

Результати завчасного голосування та голосування в день виборів значно відрізнялися. Цифри пам’ятаю майже всі, бо декілька разів прочитала протокол (до речі, підписаний – дуже рідкісний факт! – головою комісії).

Загалом під час голосування в день виборів Мілінкевіч отримав 350 голосів, Лукашенка – 540, Казулін – 73. 107 бюлетенів було “проти всіх”. 22 – недійсних.

А тепер порівняйте це з результатами завчасного голосування (воно тривало упродовж тижня перед виборами й охопило третину виборців, – “Газета”): Мілінкевіч – 25 голосів, Лукашенка – 355, Казулін – 26. Проти всіх – 3 бюлетені. НЕ ВІРЮ, що результати можуть так різнитися. Тим паче, що завчасу голосували не лише пенсіонери-лукашисти. Найбільший відсоток завчасного голосування дав гуртожиток – зрозуміло, чому.

19 березня після спостереження ми потрапили на мітинг на Кастричніцькій площі, коли той завершувався, о пів на одинадцяту. Як сказала Ася, “знову влада підманула народ”, – ні водометів, ні лав спецназу, ні газу. Проте всі ці речі були непотрібні. Найбільш дієва зброя сьогоднішньої влади – страх. І вона нею майстерно користується. Народ був заляканий задовго до 19 березня. Заляканий заявами спецслужб про чергові “розкриті” бази для навчання бойовиків. Заляканий ідіотськими чутками про грузинських терористів, які нібито збираються підірвати чотири школи в Мінську (і, до речі, ще насипати отрути у водогін). Одного мого знайомого матір просто замкнула на ключ і не пустила на мітинг.

Узагалі там було максимум десять тисяч народу. Постояли-постояли, опісля пройшли площею Перемоги і звідти розійшлися по домівках.

Але завтра я піду знову.

20-21 березня

Майдан. Частина 1.
Полонез Оґінського

Я пишу ці рядки 22 березня о 00.48. За останні кілька діб я спала лише дві години. Півтори години тому мене відпустили з міліцейського відділку. Я досі не знаю, де мій брат, який ніс їжу людям, які стоять на площі.

Мабуть, вони і тепер стоять там, на Кастричніцькому майдані, кільцем зчепилися, узявшись за руки, навколо маленького наметового табору, щоб захистити його своїми тілами. На Мінськ спускається десятиградусний мороз. Підтримка не прийде, ніхто не прорветься через ментів і КҐБістів у цивільному, які блокують усі входи-виходи на площу. Ніхто не зможе принести гарячий чай або спальник. У цьому декілька годин тому пересвідчилася на власному досвіді.

Багато з них стоять уже понад 15 годин. А хтось і понад доби. Невдовзі їх просто почне вбивати мороз. Чергова “елегантна перемога” режиму. За ці два дні я нібито стала дорослішою років на десять. Ці дні вмістили в себе багато чого і, напевно, змінили моє життя більше, ніж я це можу собі уявити.

За ці дні я дізналася, що означає “Переступити через страх”, що означає “Любити” й що означає “Ненавидіти”. І як це буває, коли руйнується все життя. Дещо з того, про що довідалася та відчула, я ніколи, НІКОЛИ не зможу забути. А чогось не зможу дарувати.

Доки житиму – будуть палити мене ці спогади. Напевно, це були найдужчі враження мого життя.

Небо було синім, таким синім, що схожого кольору я ніколи не бачила. Коли помиратиму, я спробую згадати це дивне синє небо над Кастричніцьким майданом Мінська ввечері, 20 березня, коли почався наш білоруський Майдан.

Уже тепер на учасників наметового містечка виливають потоки брехні. Мовляв, і спланували все попередньо, і стоять там усі обкурені-обколені, пропиті відморозки. Влада навіть називає суми, які нам нібито заплатили. Сумно, що такої політики дотримуються навіть чимало російських ЗМІ. Особисто для мене це – як ніж, який засадила в спину людина, яку ти вважав своїм приятелем.

Тут я писатиму правду й тільки правду. Можете вважати це найбільш точною інформацією. Я була в першій десятці людей, які під світлом телекамер і спалахами фотоапаратів почали ставити намети. Так сталося. Зараз мені вже однаково загрожує тюрма, до того ж 15 добами не обійдуся. Але чим би все це не закінчилося, я не шкодую про своє рішення.

Отже, небо над Кастричніцькою, коли там 20 березня зібралося 10 тисяч осіб, воно було прозоро синім, у ньому народжувалися перші свічки зірок. Аляксандр Мілінкевіч, стоячи на сходах палацу профспілок, кричав у мікрофон про те, що вибори були незаконними, що на виборців чинили тиск, що проводили масові фальсифікації. Потім увімкнули музику, і над величезною площею поплив самотній і суворий полонез Оґінського “Прощання з Батьківщиною”. Ми підспівували тихо, врочисто, ніби це був гімн.

Ось тоді всередині мене щось зламалося й пішло. Горло стиснув плач. Відкинувши голову, дивлячись крізь туман сліз у високе небо, я слухала слова, нібито написані про нас.

Ростань на ростанях краіны,

Раніць думкі шлях абраны,

Прагне сэрца ў родныя мясціны,

І радзімы вобраз ажывае растрывожанаю ранай...

Зноў

Залунае наш штандар,

Палыхне ўначы пажар,

І паходнаю трубой

Зноў пакліча нас з табой на мужны бой мая краіна –

Край адзіны,

За яго ў выгнанні

Шлях вяртання,

Шлях змагання.

Це була не просто пісня – вона кликала й просила. І ми її не підвели. Після пісні щось ще говорили на сходах. Але головні події відбулися не там, а в самій юрбі народу.

Відтак люди несподівано вийшли, звільняючи місце, і на асфальт поклали перші намети.

Серед них був і мій. Їх почали ставити п’ятеро осіб. Я не встигла туди підійти – з натовпу раптом вискочили сильні хлопці з пикатими обличчями в чорних шапочках. Вони шалено топтали намети ногами, ламали дуги, хапали й виносили спальники й намети, намагалися побити тих, хто розкладав. Діяли злісно й докладно.

Людям удалося щось вихопити з рук, але більшість речей вони забрали. На щастя, це була перша партія. Опісля люди просто стояли навколо нас стіною, сильно зчепившись за лікті одне одного, й не пускали всередину. Тих, хто намагався прорватися, відтискали плечима.

А провокаторів, КҐБістів у цивільному було багато, страшенно багато. Вони стояли навколо. Деякі чіпляли наші значки “За свободу!” і намагалися потиху влитися в оточення.

І ось за цією живою стіною-оточенням ми розклали свої намети. Докладно пам’ятаю момент, коли я стояла в оточенні, вагалася, чи піти всередину, і мене покликала С., моя приятелька, яка вже працювала там.

Ніяких особливих емоцій я не відчувала. Просто зробила крок за дугу, допомагаючи ставити намет. Спочатку ховала обличчя за капюшоном, бо безліч відео- і фотокамер цілилися нам у очі. Згодом я вирішила, що це якесь половинчасте рішення: чого вже тут спинятися. І зняла капюшон.

Ми поставили намети, розстелили туристичні каримати й сіли на них. Ось тоді мене почало колоти. Прийшло усвідомлення того, ЩО ми зробили. І того, що все моє попереднє життя, мабуть, цієї миті розсипається піском крізь пальці. До решти. Й інтелектуальні ігри, і дитячий клуб, який був моєю радістю стільки років. І забезпечене існування, і праця в науковому часописі, і друзі, і книги, і батьки. І улюблений Мінськ. І, можливо, Бєларусь... І, можливо, свобода.

Я намагалася ховати сльози під капюшоном, щоб їх не бачили журналісти. Негарне це видовисько, коли людину трясе й викручує від плачу.

Згодом заспокоїлася: що зроблено, те зроблено. Назад немає шляху. Справді, невже варто читати в дитинстві такі добрі книжки й слухати такі добрі пісні, щоб потім у житті бути “ні до чого”?

Залишалося зробити тільки одне – і я це зробила. Потелефонувала чоловікові, якого я кохаю вже два роки, і сказала йому про це. Давно хотіла, але ніяк не могла. А зараз уже боятися нічого.

Частина 2-3. “Чарівна далина” і дещо про брехню

Спочатку навколо нас було дуже багато народу, стояло щільне кільце. На сходах грала музика, журналісти підходили до нас брати інтерв’ю. Я розмовляла з кореспондентами “Євроньюз” і грузинськими тележурналістами, з кореспондентом НТВ. Не дуже це радувало, щиро кажучи, але вони чомусь доволі часто підходили до мене.

Після 23.00 музику вимкнули, бо закон забороняє гучну музику вночі. Ми намагаємося дотримуватися закону в усьому, навіть у деталях. Адже знаємо: будь-яку дрібницю можуть скерувати проти нас. А коли не знайдуть дрібниці – вигадають.

Після дванадцятої люди почали розходитися, бо припиняло роботу метро. Нас залишалося все менше і менше, але оточення стояло чудово, просто до смерті.

Уночі почали приходити люди з термосами гарячого чаю. Це були здебільшого літні жінки та чоловіки з довколишніх будинків.

Пройти до нас спочатку було нелегко. Щоб позбавити нас підтримки народу, міліція затримувала на підході кожного, в кого знаходила термос, їжу чи спальник. Але вони якось переносили. Пам’ятаю двох літніх жінок, які притягнули три термоси з гарячою водою. Вони цілували нас і сказали, що будуть молитися за нас. Уранці прийшов дуже старий чоловік із пом’ятою целофановою торбинкою. У торбинці були варена ковбаса й хліб. Дідусь сказав: “Даруйте, що так мало: це все, що було в холодильнику”. Коли б не ці люди, нам було б важче. Нині міліція хапає їх і дає за термос чаю або спальник 10 днів арешту. За вчорашніми даними з мережі, затримано понад 100 осіб.

Що ми робили в центрі кола? Ходили, розмовляли. Сиділи гуртом, співали пісні. Першою ми заспівали “Чарівну далину” (“Прекрасное далеко”). Вона була нібито про нас. Якісь радіожурналісти підсунули нам мікрофон і записали.

У мене зірвався голос на словах:

“Чую голос, голос запитує суворо:

А сьогодні що для завтра зробив я?”

Цю пісню, в осередку людей, які закривають нас своїми тілами, я також постараюся запам’ятати на все життя. Цей вечір був, мабуть, найкращим і найважливішим у моєму житті. Моя розповідь буде багато в чому запереченням усієї брехні, яку виливають на нас білоруські та деякі російські ЗМІ. Ось наприклад, БРЕХНЯ, що наша акція – антиросійська, що ми ненавидимо Росію. Серед нас були росіяни з Москви, з російським “триколором”. Наш Майдан починався не тільки під білоруські пісні. Дружно ми співали “Мы ждем перемен”, “Группу крови”, “Звезду по имени Солнце” Цоя. І “Просвистела” ДДТ. Співали “Атлантов” Городницького, “Книжных детей” Висоцького, “Идиотский марш” Медвєдєва. Співали “Крылатые качели”.

Наш протест – проти брехні та диктатури, проти фальсифікації виборів і зникнення людей, насильства над журналістами. Проти Совєцького Союзу, який хапає нас за ноги зі своєї, здавалося б, глибокої могили.

Хочеться запитати росіян: невже вам потрібен такий союзник, як Лукашенка? Союзник, якого обирають згідно з принципом: нехай сволота, але наша сволота? Тим росіянам, які стояли в оточенні пліч-о-пліч із білорусами, такий союзник не потрібен.

А ще з нами була дещиця українців, які змогли-таки просочитися крізь кордон із прапором. Був грузинський прапор. Але грузинів я не бачила. Було багато біло-червоно-білих прапорів і декілька прапорів Євросоюзу.

Разом із нами намети ставили два естонські журналісти.

До речі, БРЕХНЯ, що це все було сплановано завчасно. Я розповім вам, як виникла ідея поставити намети і як виникла перша шістка мужніх. Втрачати нема чого: наші обличчя зняли всі провідні телеканали Європи, та КҐБешні камери, мабуть, також. Опісля з мене можуть вибити свідчення, що все було інакше, але тут я, сподіваюся, встигну розповісти правду.

Я винаймаю квартиру разом із С (1). і Т. З Т. ми мешкали разом ще в студентському гуртожитку журфаку БДУ (Білоруського державного університету, – перекл.). Час від часу до нас приїжджає зі Сморгоні С. (2), наша приятелька з того гуртожитку. 18 березня на концерті на підтримку Мілінкевіча Т. і С. (1) познайомилися з двома журналістами з Естонії, К. і С. (3). Вони ходили, запитували, в кого їм можна переночувати, тому що не хотіли йти в готель. Як розповів К., на кордоні їх три години допитував чоловік з КҐБ. У К. забрали ноутбук. Тому вони боялися оселятися офіційно.

Т. з С. (1) приїхали до нас. Ми розмовляли до ночі, вранці я поїхала спостерігати, опісля на площу, а додому так і не повернулася. Залишилося ночувати в П. За тими цифрами, які почав давати Центрвиборчком уже ввечері, було зрозуміло, що нас обдурили. 19-го ввечері до нас приїхала С. (2). Вона агітувала за Мілінкевіча в Смаргоні, і результати голосування на її дільницях також не втішали. Як сказала мені Т., вночі вони сиділи й розмовляли на кухні про те, як можна висловити свій протест. Ідея наметів спала на гадку практично всім одночасно. Найцікавіше, що з’явилася така ідея не тільки в них. Ми з П. тієї ночі також обмірковували цю можливість, але далі за міркування справа не пішла. А в С. (2) із Т. пішла. Вони потелефонували знайомим хлопцям із “Молодого фронту”. Як виявилося, схожі думки були в багатьох. Їм залишилося просто домовитися, коли вони прийдуть на площу і як притягнути туди амуніцію.

К. і С. (3) спочатку здивувалися, а потім сказали: “Думайте самі, це ж ваша країна. Ми, зрозуміло, допоможемо вам ставити, але нам простіше. Щонайбільше депортують – і все. А ви будете мати величезні проблеми”.

С. (2) з Т. погодилися мати проблеми. Так нас стало четверо. Вранці 20-го вони потелефонували нам із П., щоб попросити дозвіл на мій намет, спальник і наплічник. Звичайно, я погодилася. Ми з П. вирішили, що також якось діятимемо – тоді це здавалося не такою вже серйозною справою. Так нас стало шестеро. Не враховуючи ще незнайомих мені хлопців і дівчат. До речі, середній вік людей на Кастричніцькій площі буде десь мій – 24 роки. Зовсім молоді, студенти є, але не всі. Є й люди середнього віку, здебільшого міцні чоловіки в оточенні. Хлопців більше, ніж дівчат.

Отже, продовжую свою розповідь. Нас знімали практично буз упину – щоб спалахи не перешкоджали співати, я заплющила очі. В центрі табору, посеред наметів, ми поклали туристичні каримати. Посеред них ми спочатку складали їжу й теплі речі, потім їх стало багато, і ми відвели під склад два намети. Коли я розносила лавами гарячий чай, хтось подарував мені два букети квітів – ірисів і ще якихось. Ми поставили їх у банку. Хтось приніс і поставив поряд ікону. Ми запалили біля неї дві товсті свічки. Намагалися тримати цю середину охайною, прибирати звідти сміття. Поряд лише ставили термоси з гарячим чаєм, але вони швидко порожніли. Нас усередині сиділо мало – як тільки приносили гарячу каву чи чай, розливали їх у скляночки та роздавали нашому оточенню. До речі, одна з найдурніших вигадок наших ЗМІ – те, що ми всі п’яні, а в термосах нам приносять пиво. Воно й вигадано криво: який дурень на морозі о третій годині ночі питиме пиво, а не гарячу воду?

Такі вигадки ми передбачили. Тому в наметовому таборі й навколо був абсолютний сухий закон. Усі добре розуміли: борони Боже, хоч краплю спиртного – відразу ж знімуть і назвуть алкашами. Періодично народ починає кричати: “Я СУ-ХІ! Я СУ-ХІ!” О 5-й годині ранку якийсь невідомий хлопець приніс нам дві пляшки горілки. Ми хотіли відправити його з ними назад, а потім подумали: а може, він насправді не провокатор і попадеться ментам? Ми ці пляшки навіть не відкорковували. Обмотали, чим могли, засунули в торбу, сховали в намет і завалили речами.

Усю ніч разом із нами був Аляксандр Мілінкевіч зі своєю дружиною. Вони спускалися зі сходів, підходили до наметів. Один раз змогли принести ззовні термос із гарячим чаєм. А двох синів Мілінкевіча затримали вночі на проспекті, коли вони намагалися пронести теплі речі.

Уночі було дуже холодно, особливо оточенню, яке нас закривало, в тому числі й від вітру. Ці люди... я готова стояти перед ними на колінах. Вони стояли щільним кільцем на морозі всю ніч, а деякі й більше – ПО 14 ГОДИН І БІЛЬШЕ, нікуди не відходили й не рухалися з місця. Вночі до нас привели зовсім молодого хлопчика, який був легко вдягнений. Він ледь міг говорити. Ми поїли його гарячим чаєм, розтирали йому руки, на яких не було рукавичок.

Як грілися? Співали пісні, скандували гасла, танцювали під ритм, який вибивали на кубках. У різних кінцях оточення люди також час від часу намагалися танцювати щось на кшталт середньовічних кругових танців, ритмічно переступаючи й притоптуючи. Хтось піднімався, хтось присідав. Декілька осіб зробили пробіжку навколо оточення, намагаючись бути ближче до людей. Вони бігли з прапорами, попереду був хлопець з російським, потім хтось із двома – білоруським і українським, опісля – грузинський. Періодично вони радісно оголошували: “Молодь за здоровий спосіб життя!” Я також за ними пробіглася. Добре зігріває.

Трохи пізніше довелося вирішувати ще одну проблему. Туалет, як це не прозаїчно. Зрозуміло, багато людей із навколишніх будинків пускали нас до себе. Проблема в тому, що туди було годі потрапити. Навколо оточення стояли люди в цивільному та спецназівці. Були заблоковані всі входи-виходи на площу. Я на власні очі бачила, що на прилеглих до площі вулицях стоять цілі “каравани” – фургони для заарештованих, автобуси з ОМОНом. Тільки відійди кудись – і “з кінцями”.

Довго думали, як знайти вихід із тієї ситуації. Допоміг один хлопець. Буквально голими руками він відкрив каналізаційний люк, збоку, ближче до дороги. Над блоком поставили намет, прорізали в ньому дно. Спочатку з люка добряче смерділо. Я підбадьорливо закричала: “А ви думали, революція пахне трояндами?” – і пірнула в намет.

А на білоруському телебаченні сказали, що капосні білоруські опозиціонери зробили собі туалет – просто спеціально – поряд із музеєм Великої Вітчизняної війни. Сміху гідне. Музей знаходиться так далеко від кільця й камер журналістів, що той, хто задумав би його відвідати, звичайно, не повернувся б.

Треба сказати ще про одну брехню, до того ж дурну вигадку – але однаково багато людей їй вірять. Ми нібито стоїмо просто за гроші. Спочатку називали суму в 20 тисяч білоруських рублів (близько 10 доларів). Потім зрозуміли, що це виглядає просто смішно і по-дурному. “Підняла” нам влада “зарплату” майже вп’ятеро – до 50 баксів.

Милий Боже! Нехай ті, хто вірить у це, прийшли б і спробували постояти під поглядами та камерами людей у цивільному. 14 годин простояти на морозі й чекати світанку, як спасіння. Радісно кричати, коли показується сонце. І бачити вранці, що підкріплення мало, люди просто не пробиваються. І відчувати, як страшно зменшується коло з кожною хвилиною, бо люди не витримують і йдуть спати, а зміни немає. І кожну хвилину чекати на штурм, ґвалт, провокації. І знати, що, можливо, завтра тебе поженуть з університету чи з роботи, або посадять у тюрму.

Так, уранці нас зовсім мало. Коли о 6-й ранку пройшов на проспекті автобус №100, ми вигадали ось що. Той бік оточення, який був обличчям до проспекту, кожного разу, коли під’їжджала “сотка”, ставав навколішки, щоб було видно намети. І люди скандували: “ДА-ЛУ-ЧАЙ-ЦЕСЬ! ДА-ЛУ-ЧАЙЦЕСЬ!” Вони робили це, поки фізично могли.

Ми чекали і чекали допомоги, а її приходило так мало! Проте о 9-й уже стало зрозуміло, що коло вистоїть. Частина людей змінилася. Коли ми розносили їм гарячий чай і їжу, вони казали: “Дякую, тільки-но з дому”.

О 9-й ранку мені стало зовсім кепсько. Хотілося спати і трусило від холоду. Ми з П. дочекалися моменту, проскочили біля СОБРівців і осіб у цивільному, поруч із якими стояли журналісти, заскочили в “сотку” й поїхали. А С. (2) і Т. залишалися там – третю добу без сну.

Частина 4. Спальник як зброя пролетаріату.
 Я їх ненавиджу

Поспали ми кілька годин у П. й роз’їхалися по роботах. Так дивно: ти сам уже інший, і твоє життя вже стрімко міняється, але все іде за інерцією, тиша і спокій. У редакції ніхто ще нічого не знав. Ще один день можна було потішити себе незвичайною ілюзією, нібито продовжується минуле, тихе й “ульотне” життя. Цікава й солодка ілюзія, ніби з тюрми чи з війни повернувся на половину дня в попереднє життя.

На роботі навіть не засинала. Відредагувала дуже тяжку статтю, швидко розібралася зі справами.

Опісля поїхала додому – перевдягнутися тепліше, перевзутися, адже підмовив нечистий вийти з дому в легких весняних черевиках. От тільки поїсти не встигла. Вирішила їхати на Кастричніцьку, хоча й сумнівалася. Як на мене, я неслабо захворіла, до того ж дуже хотілося виспатися й написати щоденник. А то раптом завтра заарештують – і бувай, “далі буде”. Все ж наважилася. Обмоталася спальником під дублянкою, пришила спальник до кофти й обклеїла скотчем.

Узяли мене біля метро на Кастричніцькій площі. Дуже легко й просто: спальник було видно з-під дублянки. Мені перекрив дорогу міліціонер, попросив документи й вимагав іти з ним в опорний пункт у метро.

Там довелося зробити вимушений стриптиз, витягнути все зі сумки. Я намагалася поводитися якомога спокійніше та доброзичливіше. Пробувала завести розмову по-людськи з людьми у формі, й мені це вдавалося. Офіцер, який там сидів, був узагалі нормальний, з ним-то й балакала. Цей чорноокий симпатичний дядько цілком серйозно запитував, скільки мені заплатили. Другий був зовсім не такий. Він оглядав мою торбу. Знайшов дискети й люто спитав, що в мене там. Я спокійно відповіла: “Ну, візьміть, подивіться”. А сама миттю вкрилася холодним потом. У мене там були новини із сайту svaboda.info й “Березневі щоденники”. Другий мент довго думав, чи не зламати мої дискети (чого на той момент хотілося найбільше). Відтак усе ж повернули. Віддали й візитку К. естонською мовою. Не побачили, напевно, слова correspondent.

Ми з міліцією розмовляли, а я пробувала розтлумачити їм свою позицію, дати зрозуміти, що ми – не п’яні відморозки. Міліціонери казали, що сьогодні вночі буде “хапун”, збиватимуть людей і забиратимуть їх у міліцію. Взагалі намагалися всіляко налякати.

Лише раз я ледь не спалилася – коли прийшли люди в цивільному. Коли міліціонерів можу зрозуміти й навіть у чомусь виправдати, то цих – не-на-ви-джу! Вони всі чимось і подібні. Однакові пикаті невиразні обличчя, однакове самовдоволення й упевненість у своїй безкарності. Одягнені в щось темне та невиразне, за цим і розпізнають їх.

Ці були зі значками. НАШИМИ значками “За свабоду”! Поводилися в постерунку як справжні господарі. Один із них, вищий і товстіший, глянув на мій спальник і задоволено сказав: “Ого! Спальник! Віднесу я яго Мікалаічу в машину, нехай погріється, а то змерз уже за чотири години”.

І тут я зрозуміла, що мені треба добряче тримати себе в руках, аби не спалитися. Вони копирсалися в моїх речах, довго дивилися паспорт. Один узяв книжку братів Струґацкіх, яка була в сумці, і тупо покрутив її в руках (мене так і тягнуло сказати: це книга, її читають) і запитав: “Це що? Детектив? Містика?” Спочатку вони хотіли написати протокол і відвести мене в приймальню-розподільник на вулицю Акресціна. Але тут високий сказав: “Ай, ну її! Пішли до цих недоумків, бо поки будемо її возити, там в оточенні все смачне без нас з’їдять”.

І начепив на особливо видне місце біло-червоно-білий значок.

Такої ненависті й болю я ще ніколи не відчувала. Хотілося вчепитися йому в горло, цьому ситому цинічному паршуку, який нас заарештовує, і з чистим сумлінням жере нашу ж їжу. Їжу, яку тягають нам люди, ризикуючи сісти за це на десять діб. Яку роздають змерзлими руками дівчатка, котрі стоять на Майдані другу ніч без сну.

ЦЕ забути і подарувати не можна. Святий Боже! Кинь мене в пекло, коли хочеш. Але зроби одне! Зроби диво – щоб наступний шматок ЦЬОМУ став поперек горла. Найгірше з усього, що зробила теперішня влада, – це поділила свій народ на “чесних” і “нечесних”. Більшості народу капітально промила мозок. Підло оббрехала перед нею найбільш сумлінних і сміливих, які не терплять несправедливості, які не вміють миритися зі злом. А цю меншу, “інакомислячу” частину примусила в кожному стрічному бачити провокатора чи працівника спецслужб. І весь народ змусила боятися й мовчати. Боятися арешту, звільнення з роботи, боятися, що тебе поб’ють у темному під’їзді. Боятися за себе, друзів і рідних. У ці дні мені весь час телефонують знайомі та друзі, запитують, чи на волі я, як почуваюся. Перевіряють, чи все зі мною гаразд.

Коли все добре, то це не надовго. Я не маю ілюзій. Коли сьогодні мене протримали дві години й відпустили, то це не означає, що в країну прийшла демократія. Їм просто невигідно здіймати галас сьогодні, коли в Мінську стільки іноземних журналістів. Ці хлопці з “Ройтерс”, Польського телебачення й інших ЗМІ – лише їхня присутність сьогодні обороняє нас. Ми на волі, поки там, на площі, стоїть кільце. Думаю, тільки-но все це закінчиться, комітет держбезпеки “пригадає наші імена”. Тим паче, що ми не ховали своїх облич.

22 березня

Да-лу-чай-цесь!
Трохи відіспалася вдома.

Я успішно закінчую щоденник і від’їжджаю на площу. Мені сиплються телефонні дзвінки від знайомих і рідних, які бачили мене на ТБ, в “Євроньюз”. Але з телефоном щось не так, у ньому якісь шуми. Радше за все, нас прослуховують.

Учора вночі нам зателефонували естонці, К. і С. (3). Естонський консул попросив їх терміново покинути країну. Він сказав, що вони добряче засвітилися разом із нами й що “наметників” очікують дуже великі проблеми. Вони попросили пробачення за те, що від’їжджають і покидають нас. Сподіваюся, зможу відправити ці щоденники в інтернет, коли дійду до інтернет-кафе. Відправлю, кому зможу.

Про всяк випадок усім – бувайте!

Нотатки ув’язненої
учасниці антитоталітарного опору в Білорусі перекладено й опубліковано в мережі
англійською, німецькою,
французькою, українською та польською мовами

Переклав із білоруської
Якуб Лоґінов

Фото: УНІАН