«Ця будівля бачила багато сліз, крові і страждань»: репортаж з Львівського СІЗО на Городоцькій

В установі відбувають покарання 27 «довічників». Серед них – серійний вбивця, кілер, канібал…
   Орест Дрималовський   6891  

Дійти до сектору найвищого рівня безпеки Львівської установи виконання покарань №19 непросто – доведеться відчинити добрих два десятки ґратчастих дверей. На кожних голосно спрацьовує сигналізація. Далі – довгий коридор, яким повільно походжає наглядач. Він у темній камуфляжній формі, підперезаній чорним шкіряним ременем. На поясі – ґумовий кийок і газовий балончик. Вхід у камери нагадує давні чернечі келії. За масивними дверима з маленьким вічком чути звуки телевізора. Там відбувають покарання найнебезпечніші в’язні, які навряд чи колись вийдуть на волю – серійні вбивці, ґвалтівники, садисти.

Морат

Перший контрольно-пропускний пункт при вході у слідчий ізолятор з вулиці Данилишина. Здаю телефон, показую паспорт і журналістське посвідчення. Через 5 хвилин виходить чоловік у чорній офіцерській формі з погонами майора. Усміхається, подає руку.

Із заступником начальника установи з соціально-виховної та психологічної роботи Сергієм Кузьмичем проходимо невелике подвір’я. Опиняємось на другому КПП. Знову витягую документи. «Нас бачать і чують, – усміхається Сергій, киваючи на сантиметрову камеру, що прикріплена до решітки. – Тут таких безліч».

Якщо потрапити сюди вперше, в’язниця нагадує безкінечний лабіринт.

Найстаріша діюча в’язниця у Львові будувалась як римо-католицький монастир жіночого ордену Святої Бригіди. Австрійська влада закрила його у 1784 році, зробивши в’язницею. В радянські часи у Бригідках масово розстрілювали політичних в’язнів. Смертні вироки виконувались у Львівському СІЗО до кінця 1980-х. «Ця будівля, – Сергій Кузьмич показує на дерев’яний макет установи, – бачила багато крові, сліз і страждань – дуже часто абсолютно невинних людей». Поки ми говоримо, десь за вікнами безперестанно лають собаки.

Перші двері. Дзвінке клацання замків. Другі двері не відчиняються. Мій провідник гучно трясе решіткою, аби той, хто сидить за пультом і бачить нас на своєму екрані, натиснув потрібну кнопку. «Тюрма», – пояснювально усміхається Сергій, коли двері нарешті відчиняються. Знову двері. Сходи вниз. Коридор. Двері. Сигналізація. Замки. Якщо потрапити сюди вперше, в’язниця нагадує безкінечний лабіринт.

Читайте також: У Центрі Шептицького відкрили фотовиставку, присвячену ув’язненим

Врешті ми опиняємося перед великою рамкою. Металошукач гучно спрацьовує на диктофон. Огрядна жінка у військовій формі з недовірою дивиться просто в обличчя, а потім владним голосом відрубує: «Фамілія?!».

Опиняємось у відділенні, в якому утримуються жінки. Чатова швидко підходить до Сергія, прикладає руку до головного убору і невпевнено пробує відрекомендуватись. 23-річна дівчина дістає ключі і відчиняє одну з камер. Це кімната матері і дитини.

Ангеліна Щербакова потрапила в СІЗО у 16-річному віці. Сина народила вже за ґратами.

Киянка Ангеліна Щербакова потрапила в СІЗО у 16-річному віці, перебуваючи на третьому місяці вагітності. Морату у грудні виповниться рік. Своє життя малюк розпочав за решіткою.

– Зараз мені 17 років, – розповідає Ангеліна, тримаючи на руках хлопчика. – Морат – вже друга моя дитина. Перша залишилась вдома.

За важкий злочин суд призначив дівчині 7 років позбавлення волі, однак та подала апеляцію. Триває слідство. У їхній камері – тепло. Окремі душ, пральна машина, кухня, туалет. Зимовим одягом, взуттям, памперсами та іншими необхідними речима забезпечують благодійні та християнські організації. До Ангеліни підселили іншу засуджену – щоб допомагала доглядати малюка. І щоб мати не заподіяла дитині нічого злого.

Коли ми збираємось виходити з камери, малюк тягнеться до фотоапарата. Такої іграшки у нього тут немає…

Перший рік свого життя Морат провів у в’язниці.

Бодя «Тушонка»

Станом на 29 листопада у Львівському слідчому ізоляторі утримувалось 845 осіб. Більшість з них перебуває під слідством – їхня вина ще не доведена судом. Серед засуджених тут тільки дві категорії – господарська обслуга та ув’язнені довічно. Це єдине місце у Львові, де відбувають покарання найнебезпечніші в’язні – таких тут 27. Усі – чоловіки.

На нас вже чекає начальник сектору довічно ув’язнених Андрій Малиновський. Крокуємо довгим коридором з маленькими заґратованими віконцями вгорі. Зліва за стіною деренчить на трамвайній колії «шістка». Праворуч – камери, що заховані у невеликих відділеннях печерної форми, схожих на чернечі келії. Колись тут молилися монахи. Сьогодні тут живуть ті, чиї імена у багатьох на волі викликають жах.

У в’язниці не прийнято говорити про скоєні злочини – тут судять про людину лише за тим, як вона поводиться «на зоні».

У в’язниці не прийнято говорити про скоєні злочини – тут судять про людину лише за тим, як вона поводиться «на зоні». Багато «довічників» відбувають покарання вже понад 20 років. Серед них – кілер, який вбивав за чималі гроші, та серійний вбивця, на рахунку якого – 14 доведених жертв. Чоловік, який зґвалтував і вбив свою дитину. Канібал, що разом зі своєю дружиною викликав до дому повій, вбивав їх і… з’їдав. Робив консервацію з людської плоті. Чорний, як глупа ніч, в’язничний гумор так і подарував йому прізвисько – Бодя «Тушонка».

«Довічники» сидять у камерах по одному, по двоє і по троє. На кожного в’язня виділяють 4 квадратних метри. Після 20 років, проведених за ґратами, засуджені можуть подавати клопотання про помилування Президентом України. У разі відхилення наступне клопотання можливе лише через 5 років. «Пишуть усі – чим їм тут ще займатись, – з усмішкою каже Андрій Малиновський. – Випадків звільнень у нас ще не траплялось».

Втекти з Львівської установи відбування покарань №19 поки не вдавалося нікому.

До робіт «довічників» не залучають. Мають змогу у визначений час скористатись інтернетом чи зателефонувати рідним. Доступу до соціальних мереж не мають. Дружини, які зберегли вірність, приїжджають на побачення. Правда, доволі рідко. Сімейна пара впродовж трьох днів може пожити в спеціальній камері – зі спальнею, кухнею та душем. Чатові заходять на перевірку кожних дві години.

Ми йдемо вузьким коридором, крізь прорізи у металі пробивається денне світло. Холодно. Це вихід до прогулянкових камер. Триметрові стіни з білої цегли, лавочки, турніки. Вгорі – синє небо. Але й навіть тут його видно тільки крізь поржавілу від опадів решітку. Подихати свіжістю ув’язнені можуть не більше години. У кожного сектору – свій час прогулянки.

«Малолєтки»

Легше живеться хлопцям з господарської обслуги. Тут їх – 32. Засуджені вперше, здебільшого – за «дрібні», як тут кажуть, злочини. Бійка, крадіжка, хуліганство. Живуть у гуртожитку, пересуваються чітко визначеними маршрутами, підтримують функціонування в’язниці. Кожних дві години – шикування. Наглядачі перевіряють наявність, контролюють, аби хтось не хильнув чарку чи вжив наркотик. Ув’язнені працюють пекарями, електриками, штукатурами, будівельниками. За роботу отримують офіційну зарплату. Частина коштів знімається установою автоматично – за комунально-побутове утримання, харчування, інтернет, телефонний зв’язок. 95% з цих хлопців за зразкову поведінку звільняються достроково.

Гуртожиток господарської обслуги.

Непослушним в’язням дисциплінарна комісія на чолі з начальником установи може виписати догану. Звільнитись раніше з кепською характеристикою важко. Догани виписують за порушення режиму, непослух, бійки, виявлення заборонених предметів, мобільних телефонів.

Читайте також: Неповнолітні ув’язнені у СІЗО на Городоцькій почали здобувати середню освіту

– У нас були випадки проникнення наркотичних речовин в установу – різні люди сюди потрапляють, – каже Сергій Кузьмич. – Будьмо реалістами, героїн можна зашити і в Євангеліє або ж сховати так, що не докопаєшся. Звісно, ми часто проводимо перевірки – контролюємо роботу як особового складу, так і тих, хто тут утримується…

Майор відволікається на телефонний дзвінок.

– Начальник, – каже, немовби вибачаючись. Бере слухавку. – Мені йти в «малолєтку»? Єсть.

В одній з кімнат гуртожитку.

У пральні теж працюють засуджені.

Повертається за півгодини з колегою. Бурхливо обговорюють ситуацію у секторі для неповнолітніх. Щойно обоє отримали на горіхи від керівництва.

– «Малолєтки» самі забили унітаз – то як день ясно, – обурливо розповідає чоловік років сорока. – Знали, що сьогодні перевірка. Хотіли нас підставити. Вони «насрали», а ми – получили…

У цій камері – двоє неповнолітніх хлопців. Навмисно забили унітаз, протестуючи проти того, що їм не дозволяють курити.

– Хай там хоч все гівном заллють! – не витримує Сергій. – Неповнолітні курити не будуть. Я не курю, син мій не курить і їм того не дозволю.

Син Сергія Кузьмича працює наглядачем на одному з постів.

Сину Сергія Кузьмича – 18. Ми зустрічали його на посту, де утримуються засуджені і підслідні. Вже півроку Юрій працює чатовим. Каже, батькову стежку обрав свідомо. Хлопець міцної статури, займається важкою атлетикою. Має ключі від камер, виводять в’язнів на прогулянку, контролює прийом їжі. Працює позмінно – вдень і вночі. По 8 годин. Загалом на зміну кожного дня заступає 20 молодших інспекторів і приблизно стільки ж офіцерів. Саме вони дбають про безпеку восьми сотень утримуваних осіб.

Історії втеч Львівська установа відбування покарань №19 поки не має. Майор Кузьмич, згадуючи це, кілька разів постукує по столу.

– Ви знаєте, я не можу сказати, що маю багато ворогів, – каже мій співрозмовник на прощання. – Можу зайти в будь-яку камеру – і гідно звідти вийти. Після звільнення більше чую слів вдячності. Бувало, батьки просили навіть другого сина сюди забрати – аби нічого, бідолага, не натворив…

Фото: Орест Дрималовський

Усі права на текст захищені та належать “Львівській газеті”. Повний або частковий передрук публікації вважатиметься порушенням авторських прав.

Читайте також: Наркотики, проституція, СНІД: відверта історія львів’янки, яка почала життя заново