«Хто не скаче, той москаль»: як виглядає інклюзивна вечірка у Львові

   Мар'яна Галькович   2546  

Фото з особистого архіву

В моєму житті все частіше трапляються події, які доводиться довго аналізувати. Так було і вчора: дізнавшись, що у Львові відбудеться інклюзивна вечірка, я вирішила – йду. Подумки вже сформувала собі матеріал, який напишу опісля, але-але-але…

Запитала декількох присутніх у залі чи подобається їм свято і, почувши короткі схвальні відповіді, зрозуміла – мій план провалився. Так, звісно, я б могла попросити розширені коментарі, але знаєте що? Я не хотіла. Не хотіла красти у людей дорогоцінний час, коли вони могли порозважатися у приємній компанії. З розмови з організаторами і з пошуків у Мережі, знала: масштабні вечірки для людей з інвалідністю – виняток, а не правило.

Це була справжня вечірка. Тут не було п‘яних хлопців і дівчат, конфліктів і «підкатів» як на переважній більшості дискотек. Не було тут «мисливців» на тіла чи гроші, яких часто можна зустріти у нічних клубах. (І ні, не подумайте, що хочу зараз принизити клубну культуру – мені 22 і я знаю, як воно деколи буває). Люди прийшли сюди, аби справді потанцювати, поспілкуватись і просто відпочити. Емоції – щирі, ніхто не скаржився на те, що музика чи діджей не відповідають їхнім смакам. Всі просто насолоджувались і цінували таку рідкісну можливість. Традиційно, жінки були активнішими – вони перші ставали до танцю, а танцювали тут майже всі (була б рада сказати інакше, але тоді б – збрехала). Концентрація щирих посмішок – вражала, а ще більше надихала.

Фото: Мар’яна Галькович

Перші хвилин десять на вечірці в мене було просто страшне бажання допомогти, допомогти там, де це зайве. Я ледь встигала вчасно замовкати, вперше в житті тішилась тим фактом, що тихо говорю. Досвід спілкування з такими людьми маю і знаю, що деколи ось ця «допомога» дуже ранить і принижує.

Читайте також: Наркотики, проституція, СНІД: відверта історія львів’янки, яка почала життя заново

Ми не вміємо поводитися гідно з людьми, які мають інвалідність. Це факт, який ще раз підтвердився на цій вечірці. Уявіть собі залу, в якій зібралися люди з різними видами інвалідності: хтось в інвалідному візку, хтось – пересувається за допомогою спеціальних ходунців, чиєсь тіло майже цілковито знерухомила хвороба, у когось немає зору. І тут зі сцени лунає вже типовий для вітчизняних артистів заклик – «хто не скаче, той москаль». За мить співак зрозумів свою помилку і намагався залагодити ситуацію словами: «Розумію, що не всі можуть стрибати, але ж  всі можуть підняти руки вгору» (з пам’яті). Але ж насправді, теж не всі. Чесно? Я не знаю чи звернули на ці слова хоч якусь увагу ті, хто танцював на майданчику, не знаю, чи вразило це когось , але мене це роздратувало. Це якась неповага, думаю.

Фото: Мар’яна Галькович

Так, ми всі рівні і ставлення до всіх має бути однаковим – в цьому є правда, але ж є і таке поняття як «толерантність». В нас і з цим проблеми: ми або перебільшуємо і тоді толерантність більше скидається на жалість, або навпаки – поводимось зухвало. Очевидно, пора шукати золоту середину, чи не так?

Читайте також: “Це дозволяє побачити більше”: Історія про те, як я “втратила” зір

Усі права на текст захищені та належать “Львівській газеті”. Повний або частковий передрук публікації вважатиметься порушенням авторських прав.