Наркотики, проституція, СНІД: відверта історія львів’янки, яка почала життя заново

Жанна Матвейко почала жити тільки в 42
   Орест Дрималовський   24801  

Її історія могла б стати фільмом. Підлітком пішла з дому, у 15-ть народила дитину від хлопця, який сидів у в’язниці. Через два роки вперше спробувала наркотик. Далі – зрада, наркотична залежність, проституція, крадіжка, в’язниця. І так по колу. Дійшовши до краху, рішуче вирішила почати життя з чистого аркуша. Однак на перешкоді став страшний діагноз – СНІД четвертої стадії.

У львів’янку Жанну Матвейко не вірили навіть лікарі. Але після шестиденного перебування у комі трапилось неймовірне – жінка розплющила очі. Це було 19 грудня 2007 року – її другий день народження.

«Я виросла у сім’ї без батька, – розповідає Жанна. – Моє виховання лягло на плечі мами і бабці. Скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла бути в центрі уваги. Почала зривати уроки у школі, вступала в конфлікт з вчителями. Влаштовувала бійки – як з дівчатами, так і з хлопцями. Але била переважно тих, хто був з нормальної, повноцінної сім’ї. Таких, як я, чомусь не чіпала…».

У 14-річному віці Жанна виявляє свій перший протест – йде з дому. На вулиці дівчині цілком комфортно. Її оточують такі ж, як вона. Перші сексуальні партнери, міцний алкоголь, абсолютна свобода. Через рік Жанна народжує дівчинку, а батько дитини невдовзі знову потрапляє за ґрати.

«Він був старший за мене на шість років, – продовжує жінка. – Він… знущався наді мною, зраджував. Спав з моїми однокласницями, коліжанками. Здається, саме тоді в мені зародилась ненависть до чоловіків. Я була зруйнована як особистість. І почала вживати наркотики лише з однієї причини – це знеболювало».

Я була зруйнована як особистість. І почала вживати наркотики лише з однієї причини – це знеболювало…

17-річну Жанну оточують наркомани. Навчають красти, виживати в суворих умовах вулиці. Про дитину вона не думає – дівчинку виховує бабуся.

«Через деякий час я почала займатись сексом за гроші, – Жанна говорить настільки впевнено, наче це не про неї. – Для того, аби мати наркотики. Чи хотіла я займатись проституцією? Ні. Напевно, жодна нормальна дівчина цього не хоче, але інших варіантів не було».

Через крадіжки Жанна двічі потрапляє за ґрати. Загалом у в’язниці проводить 10 років. Після виходу знайомиться з чоловіком, який теж є наркоманом. У них народжується син.

Після другої «відсидки» Жанна дізнається, що наркотики почала вживати і її мама. Залежність її вбиває. Але навіть після смерті наркозалежних матері і брата жінка не в змозі побороти спокусу.

«Жіноча наркоманія – страшна хвороба. Навіть лікарі вам розкажуть, як важко її подолати, – каже жінка. – Єдине, чого я боялась – померти в підвалі. Страшенно боялась. У мене були знайомі, які жили в таких умовах, але я б не змогла. В якийсь момент це сталось: моя дочка, вже доросла на той момент, сказала мені забиратись геть з квартири – вона не може на це більше дивитись. На мене, на моїх випадкових знайомих…».

Дійшовши до краю, Жанна таки зважується звернутись до лікарів. За її плечима – 15 років досвіду вживання наркотиків. Її вага – 38 кілограмів. Попереду – чотири реанімації і шестиденна кома. Лікарі одноголосно запевняють: Жанна – безнадійна. Доньці радять якнайшвидше викликати священика…

«Всупереч невтішним прогнозам я розплющила очі, – Жанна розповідає про це з особливим піднесенням. – Це було 19  грудня 2007 року. Досі не знаю, чому так сталося. Але знаю одне: моє життя належить Богові. Все – в Його руках. Мене переповнювало таке враження, ніби в житті хтось дав новий старт».

Коли всередині є велике бажання жити, то ніколи не змиришся з тим, що маєш померти.

42-річна Жанна опановує себе і твердо вирішує змінити життя. Слова лікарів, що жінка не зможе ходити, швидко втрачають актуальність. Вона вирушає в реабілітаційний центр у Полтаву.

«Там мене оточували такі ж, як я – колишні наркозалежні, – продовжує моя співрозмовниця. – Вони також були на реабілітації. Що вразило найбільше? Ставлення до мене. Мені допомагали, аби допомогти. Абсолютно безкорисливо. Раніше до мене добре ставились тільки тоді, коли я мала щось віддати. До того ніхто не приймав мене такою, яка я є. Це зруйнувало всі мої попередні уявлення про світ, про стосунки».

Після повернення з Полтави Жанна починає життя з чистого аркуша. Влаштовується на роботу, повертається в сім’ю. Якогось дня її подруга зважується пройти тест на виявлення ВІЛ-інфекції. Аби підтримати коліжанку, Жанна вирушає у клініку з нею.

Тест проходять разом. З подругою – все гаразд. А Жанні кажуть залишитись і здати кров з вени. За деякий час медики озвучують діагноз – СНІД четвертої стадії.

«Знаєте, коли всередині є велике бажання жити, то ніколи не змиришся з тим, що маєш померти, – жінка зупиняється на хвильку, дивиться у вікно і продовжує. – У лікарні я виробила собі щоденну традицію, якої дотримуюсь досі – читати Біблію. Просила в Бога дати шанс пожити. Хоч трохи. Це було прохання від щирого серця».

Відтоді минуло 10 років. Весь цей час жінка перебуває на обов’язковій антиретровірусній терапії, що дає їй змогу відновлювати функції імунної системи. Сьогодні працює кейс-менеджером благодійної організації «100% життя»: допомагає людям вибратись з такого становища, в якому була сама.

«Допомагаючи іншим, я допомагаю собі, – каже Жанна. – Я хочу говорити, що вихід завжди є. СНІД – не вирок. Наркотики – не вирок. Проституція – не вирок. Сьогодні я хочу бути поруч з кожним, хто цього потребує. Поруч з чоловіком, що замерзає біля смітника. Біля дівчинки, яка стоїть на трасі. Бо я знаю, що це таке. Знаю, що таке зневага, що таке залежність, що таке голод… Чи чують мене? Не завжди. Але коли я бачу, що навіть одна людина стає на ноги, розплющує очі, починає життя заново – це для мене гігантська перемога. Тільки для цього і варто жити!».

Сьогодні Жанна – щаслива мама і бабуся. Недавно у неї народився онук. Жінка досі вибудовує колись втрачені стосунки з дітьми.

Ми фотографуємось після її короткого виступу для студентів Українського католицького університету, присвяченого Всесвітньому дню боротьби зі СНІДом (1 грудня). Жанна усміхається в об’єктив. Прощаючись, несподівано обіймає і швидко доганяє подругу, яка вже крокує вниз по Свєнціцького. Проводжаючи поглядом співрозмовницю, у моїх вухах дзвенять її слова: «Ви навіть уявити не можете, яка я щаслива людина!..».

Фото: Орест Дрималовський

Усі права на текст захищені та належать “Львівській газеті”. Повний або частковий передрук публікації вважатиметься порушенням авторських прав.

Читайте також: Тестування на ВІЛ за 15 хвилин: де у Львові пройти безкоштовну і анонімну перевірку