“Це дозволяє побачити більше”: Історія про те, як я “втратила” зір

Журналістка "Львівської газети" розповідає про свої враження від перегляду фільму з аудіодискрипцією для незрячих

   Мар'яна Галькович   473  

Фото з особистого архіву

Одна з найгірших речей, які можуть статися з журналістом – запізнення. А якщо зовсім точно, то це запізнення на подію, яка має часові обмеження. В цей день ми у редакції вирішили, що на перегляд фільму піду я: сама зголосилася, хотіла відчути себе у “чужій шкірі”. Я зрозуміла, що сталося, коли завершила писати статтю. “Як я так могла? Що тепер робити?” – докоряла собі подумки. Вирішили, що треба подзвонити організаторам і поцікавитись, чи будуть показувати цей фільм ще раз і тут пані Оксана Потимко каже: “Біжіть до нас, ми ще дивимось”.

Здається, так швидко обледенілими тротуарами я ще не бігала ніколи. У мене не було хвилювання, що можу впасти, боялась одного – не встигнути ще раз.

Коли бачу двері зали, переводжу подих: все. спокійно. ти встигла. тепер зайди. не соромся. зроби це.

Переді мною – повна зала бібліотеки дивиться фільм “Гніздо горлиці” з аудіодискрипцією. Більшість з цих людей незрячі повністю або ж частково, але всі погляди прикуті до екрану. Що роблю тут я? Закриваю очі й дивлюся фільм як незряча: втрачаю зір на тих 20 хвилин, що зостались. Знаєте, це були одні з найважчих 20 хвилин в моєму житті.

Сідаю скраєчку на вільне місце і заплющую очі: навколо темно, чую лише звуки. Коли втрачаєш, навіть умисно, одне відчуття – інші наче підсилюються. Так сталося з моїм слухом, здається, я чула найменше шарудіння навіть далеко від мене. Це було так дивно і водночас захопливо: нічого не бачити, а уявляти те, що відбувається на екрані лише зі звуків довкола, діалогів у фільмі та коментарів аудіодискриптора. Мені було цікаво відтворювати сцени кіна лише з того, що чула, але дике бажання розплющити очі і подивитися, яких же кольорів ті кляті штучні квіти не покидало мене. Хотілося побачити лагідний погляд, відчай в очах і все-все, що описував жіночий голос.

Та я не могла цього зробити, для мене це не просто якийсь челендж, випробування чи гра – мені хотілося відчути хоч крихту з того, що щодня відчувають ці люди. В якийсь момент мене перестав турбувати сюжет фільму, в голові роїлися думки про життя цих людей. Я уявляла, як вони зараз виходитимуть з зали, як йтимуть тими ж обледенілими хідниками, як намагатимуться сісти в переповнений громадський транспорт і як заварюватимуть чай вдома. І, знаєте, я не відчувала жалю ні до кого з них, я відчувала повагу, захоплення і навіть гордість. Мене просто переповнювало страшенне відчуття гордості за кожну незнайому мені людину, яка не може побачити, але може відчути глибше, ніж більшість зрячих.

Звичайно, моїх 20 хвилин сліпоти не можна порівнювати з життям людини, яка все життя фактично проживає в темряві. Але такий досвід розкриває наші очі ширше, дозволяє побачити більше.

А тепер хочу звернутися до тих, хто насміхається з незрячих (такі були і в тій залі): спробуйте приготувати елементарну страву закривши очі хустинкою, спробуйте пройтись містом, загляньте до магазину. Я б сказала, що посміюсь з вас, бо впевнена – ви все це робитимете з надзвичайною незграбністю, але сміх в такому випадку – дурість, тож я мовчки сподіватимусь, що ви все зрозуміли.

Читайте також: Незрячий масажист зі Львова: «Треба не шкодувати незрячих, а правильно допомагати»

Усі права на текст захищені та належать “Львівській газеті”. Повний або частковий передрук публікації вважатиметься порушенням авторських прав.