«Бездомним потрібно допомагати, вони не обрали цей спосіб життя», — захисниця прав безпритульних Мар’яна Соха

Це маленька сільська хата, яка нічим не вирізнялась із десятка інших, – ну, хіба що тим, що там мешкали і працювали колишні безпритульні
   Святослав Драбчук   930  

Фото: з соцмереж

Можливо, це не дуже подобалось сусідам, можливо, про цих людей не дуже добре відгукувались, проте нашу героїню туди тягнув якийсь невідомий поклик, атмосфера, добро, що там панувало. Колиcь – маленька хатина, а сьогодні – чи не найвідоміша в Україні спільнота взаємодопомоги «Емаус Оселя», що дає справжній старт у нове життя.

Про те, як потрапила до «Оселі»

– Я є членом організації «Оселя». Багато років там працювала. Зараз не працюю, але продовжую бути членом організації, і долучаюсь, наскільки можливо, до діяльності. До «Оселі» я навчалася на спеціальності «Соціальна робота» у Львівській політехніці. І, власне, завдяки тому й потрапила туди, бо «Оселя» була моїм місцем практики. Я прийшла на практику, коли організація тільки-но була створена, буквально кілька місяців до цього. Воно так воно мене затягнуло, що пізніше – багато років після того – я почала там працювати.

«Оселя» тоді виглядала дуже маленькою організацією. Коли я прийшла вперше, там проживало троє осіб. Це була така старенька хатка. Чесно кажучи, в той момент я не бачила перспектив для розвитку організації. Усе здавалось дуже сумно. Та й узагалі, бездомні люди не були пріоритетом у соціальній роботі. Тоді модними були такі організації, які займались гендерними питаннями, опікою над дітьми-сиротами тощо. А щодо роботи з бездомними, то навіть студенти не хотіли йти на практику в такі організації, бо це здавалось невартим уваги.

Фото: pixabay.com

Про гарну атмосферу і уроки малювання

– Власне, коли я прийшла, там панував дуже добрий дух. Була керівник організації – Олеся Саноцька, яка померла в 2016 році. Вона її заснувала і все це впровадила, створила дуже гарну атмосферу і туди справді тягнуло. Там панувала доброзичливість, «спільнотність», люди щось разом робили, спілкувались. Це було у Винниках. Тут, у Львові, було якесь активне студентське життя, якась робота, волонтерство. А там… Ми приїжджали туди, за місто, студентками, а там – оця спокійна хатка, Олеся така спокійна… А вона ж іще художниця за освітою, тож вчила людей малювати. Вона сидять собі, щось малюють, спілкуються, сміються. Мені було дуже дивно, але туди справді тягнуло, хотілося там бути.

Читайте такожЛьвів`янка, яка хвора на рак, розвінчала міфи про онкозахворювання

Про власний проект

– Як студентка, я мала мати якийсь проект. Ним стало створення довідника безпритульної особи. На той час, а це був 2003 рік, не було організацій, які допомагають таким людям. Тобто на державному рівні не існувало навіть визначення «бездомний». У довіднику ми збирали інформацію, куди можна звернутись, вишукували в законах якісь нюанси, шукали, куди скерувати таку людину, щоб бодай щось отримати, які права вона має. Ми таки склали той довідник. І вже пізніше, у 2005 чи 2006 році, почало трохи змінюватись законодавство, прийняли закон про соціальний захист бездомних.

Пізніше, коли я вже почала працювати в «Оселі», ми також дуже багато робили освітньої роботи в громаді, бо треба було говорити про цю проблему. Спільноти такого типу як наша працюють тим, щоб збирати в людей непотрібні речі. А щоб ті люди віддавали такі речі, потрібно, щоб спільнота мала добру репутацію, і щоб люди в громаді розуміли, що бездомним потрібно допомагати, що це люди, які потребують підтримки, що вони не обрали цей спосіб життя, що вони є жертвами обставин, що це люди, які не мали шансів у житті… Так у них склалося життя. І навіть, якщо вони винні у тій ситуації, то це все одно не причина, щоб відмовити в допомозі.

У будь-якому разі треба бути солідарним і допомагати. І, власне, щоб так функціонувати, треба було дуже багато працювати з громадою. Ми зустрічалися з керівниками паспортних столів, ходили в лікарні, поліцію, проводили зустрічі, наводили факти, розказували про нашу діяльність, розказували життєві історії людей, щоб показати, що вони не винні, що опинились у такій ситуації.

Про нічліжку

До того, що у Львові відкрилася нічліжка, також активно долучилася «Оселя», бо були ті зимові палатки, які продемонстрували існування проблеми. До цього звикли говорити, що бездомних у Львові немає, що є всього кілька людей, яким просто подобається так жити. Але коли в 2006 році були дуже сильні морози, і Олеся Саноцька й інші активісти з громадської організації зібралися, поставили ці намети на стадіоні «Україна», де зібралося кілька сотень бездомних, то нарешті побачили, що вони у Львові таки є, і треба щось із цим робити. Пізніше, ще кілька років опісля, відкрилася ця нічліжка. Але до цього ще було дуже багато проблем, бо люди казали, що бездомних треба кудись вивезти подалі від інших. Дуже багато в той час і місто працювало, аби цю нічліжку відкрити. «Оселя» так само долучилася. Зараз маємо нічліжку, маємо фінансування соціальних проектів, роздачу їжі для бездомних. Ще в нас є осередок підтримки бездомних, де ми роздаємо одяг, де потребуючі можуть поїсти, помитися, випрати свій одяг.

Фото: pixabay.com

Про журнал «Просто неба»

Журнал «Просто неба» виник тоді, коли громада у Львові активно протестувала проти відкриття нічліжок. Я тоді поєднувала свою роботу в «Оселі» з роботою в Центрі обліку бездомних – а це була структура міської ради. І коли ми намагалися відкрити нічліжку від мерії, кожного разу були якісь протести з боку мешканців. Одного разу вони навіть виходили до міської ради. Також дуже багато листів надходило і нам, де люди просто дуже негативно говорили про бездомних… Якоюсь мірою я розуміла їхні страхи і побоювання, але в тому всьому ще й бачила, що вони взагалі не розуміють, що таке проблема бездомності. Серед їхніх аргументів, скажімо, було те, що якщо буде нічліжка, то це збільшить кількість хвороб в районі чи кримінальність. Але це ж навпаки, бо людина живе в нічліжці, а не на вулиці, має можливість помитися, випрати одяг, там є медсестра, яка надасть допомогу, скерує в лікарню або ж викличе «швидку». А це означає зменшення кількості хвороб!

І якщо людина має місце, куди можна прийти, переночувати й отримати мінімальну вечерю, то це і зменшення кримінальності, бо така людина не піде ні красти, ні робити інші злочини, щоб вижити.
Так зародилась ідея журналу. Я дізналась, що такий часопис є за кордоном, і що вони саме виконують таку просвітницько-інформаційну місію. Я порадилась в «Оселі» та зі своїми друзями, які могли б бути потенційними авторами, і так разом ми вирішили зробити журнал. Пізніше до нього почали поєднуватись інші люди, прийшли відомі журналісти, письменники, фотографи. Так цей журнал запрацював. Знайшлися продавці, які стали обличчям журналу і дуже гарно його поширювали в місті.

Читайте такожТестування на ВІЛ за 15 хвилин: де у Львові пройти безкоштовну і анонімну перевірку

Про перші контейнери для одягу

Коли ми починали робити перші контейнери для одягу, то просили людей віддавати нам будь-які речі, адже мали можливість здавати їх на переробку. В Україні були фабрики й підприємства, які їх скуповували і щось інше виготовляли. Ми мали можливість перевикористати будь-які речі – добрі чи погані – й отримати за це кошти на соціальні проекти – скажімо, на роздачу їжі, на функціонування того осередку, де люди приходять митися, на купівлю прального порошку чи миючих засобів абощо. Тобто це не пропадало, і навіть із таких непотрібних речей можна було отримати користь. Зараз у нас є проблема – чи то ті фабрики позакривались, чи то щось у бізнесі йде не так, але в нас вже ніхто не хоче придбати цих речей. Тому зараз ми переживаємо кризу. Зате одяг, який є добрий, ми, звичайно, використовуємо, роздаємо безкоштовно безпритульним чи малозабезпеченим людям, частину реалізуємо в благодійних крамницях за пожертви і, знову ж, таким чином заробляємо на утримання спільноти.

Я б хотіла, щоб у Львові поширилась ідея «Емаус», щоб спільнота «Оселя» розвивалась, щоб було багато однодумців, партнерів і волонтерів, та щоб у суспільстві ширилась ідея взаємодопомоги й солідарності. Від того нам усім буде краще.

Усі права на текст захищені та належать “Львівській газеті”. Повний або частковий передрук публікації вважатиметься порушенням авторських прав.