«Якщо ти не зазнавав поразки, то ніколи не знатимеш, наскільки солодка перемога»: історія паралімпійки Наталі Морквич

Наталя Морквич – багаторазова переможниця чемпіонатів світу, Європи та України з фехтування на візках. Про перемоги і поразки, погляди та переживання чемпіонка розповіла в ексклюзивному інтерв'ю «Львівській газеті»

   Мар'яна Галькович   1164  

 Ми зустрілися з Наталею у затишній кав’ярні в час, коли сутінки огортали Львів і по покрівлях гуркотів осінній дощ. «Знову цей дощ!» – думала я з докором до погоди, поки йшла на зустріч. Далі подумки перераховувала всі питання, які маю не забути і хвилювалась, що абсолютно нічого не тямлю у фехтуванні та й загалом у спорті – це мало бути моє перше інтерв’ю такої тематики. І от я на місці, привітання, знайомство і, бентежливе від Наталі:

– А ви любите дощ? Бо я дуже люблю – це найкраща для мене погода.

Львів’янка Наталя Морквич так сильно полюбила його тоді, коли, прокинувшись під крапельницями у лікарняній палаті, зрозуміла цінність такої простої, а, деколи, зовсім небажаної речі, – прогулянки під дощем.

– У 15 років я потрапила у ДТП,  в результаті чого мені ампутували ліву ногу. Після операцій і коли я вже трошки відійшла від того всього, мене запитали чи не хочу займатися паралімпійським спортом. В школі я любила фізкультуру, але нічим не займалася професійно, тому вирішила спробувати. Думала, що буду мати вибір, але це було направлено на фехтування. Ми домовились з тренером про тренування і от, коли я прийшла, дивлюсь – а всі фехтують на візках. В мене був шок – після аварії категорично не хотіла сідати на візок, але ми домовились про тренування і було якось негарно не прийти. Думала собі: ну прийду вже той раз та й все. Але сіла на візок – якось мені так зручно у ньому, з першого разу правильно взяла рапіру і так все почалося.

Читайте такожВолодимир Мисак: коротка інструкція, як стати IRONMAN

«Я не знала як жити»

– Після ДТП, я не знала як жити. Я ніколи не стикалась з інвалідністю, не знала як це – на протезі. В мене ні в родині не було людей з інвалідністю, ні в колі друзів… В мене були депресії.

Як ти це пережила?

– Досі не знаю відповіді на це питання. В той момент моя сім’я робила все, аби мені допомогти. І їм вдалося. Я тепер по-іншому реагую на різні моменти, які нам підкидає життя. Якщо щось стається, то треба зрозуміти для чого це, але не перетворювати це у грандіозну проблему. Я ціную життя.

Наталю, а що то була за ДТП?

– Ми їхали з другом на скутері і на нас просто вилетіла зустрічна машина: удар прийшовся у мою ліву частину. Водій не зупинився і просто поїхав далі. Дуже довго чекали швидку – десь півтори години, якщо би мені хоч перев’язали ногу джгутом і я не втратила багато крові, то ногу могли б врятувати.

Наталя Морквич друга зліва

То водій так і залишився безкарним?

– Ну, мої джинси, доказ, зникли. Взагалі всі докази, які були – зникли. І свідки теж. До мене в лікарню прийшов слідчий і каже: «Ти розумієш, що ти психічно хвора? Нічого не було». За весь час нам поміняли 5 слідчих, нам погрожували. Все це тривало дуже довго, але ми таки добилися виплати моральної компенсації.

Читайте такожВід повного паралічу до перемоги на Іграх Нескорених-2018. Львівський снайпер та атовець Сергій Шимчак

Яка це була компенсація?

– Протези дорогі, а я тоді росла і кожних два роки мені доводилося їх міняти. То він (прим.М.Г. – винуватець ДТП), трохи допомагав. Після аварії, коли я вже трохи оговталась, хотіла його побачити. Мені просто хотілося, щоб він усвідомив те, що зробив, прийшов і вибачився. Не хотіла і не хочу нічого поганого для нього – в нього маленька дитина, і я не хотіла лишати її без батька. Просто хотіла, щоб він подивився мені в очі і вибачився. Він цього так і не зробив.

Наталя Морквич – посередині, з українським прапором на колінах

Як поєднуються поразки і перемоги

– У мене були великі програші. Я дуже добре виступала всі чотири роки до Паралімпійських ігор у Ріо – це найгірший результат за всю історію мого спорту.

Що пішло не так?

– Я думаю, що просто перегоріла. Там виграє той, хто емоційно стабільний. Ми приїхали в Ріо за два тижні до старту: тренувалися, спілкувалися і якось багато на мене надій покладали, а це тисне. І в останній день перед фехтуванням я не витримала: просто сіла і виплакалась – весь мандраж зник. Вийшло так, що виграла в сильних дівчат, а програла дуже слабким. Мені б справді було трохи спокійніше, якби я не слухала весь час про ті великі надії, які на мене покладають.

Наталю, готова до наступних Паралімпійських ігор? Не страшно?

– Залишилось два роки. Чесно? Я боюсь. Боюсь не програшу, а тих емоцій, які бувають після. Коли я тоді програла – два дні сиділа в кімнаті, ні з ким не розмовляла, не їла… Шукала відповідь на питання: «Як можна було працювати 4 роки і все отак програти? Як?».

А яку перемогу ти вважаєш найбільшою?

– Я завжди мріяла виграти Чемпіонат світу в особистих змаганнях і це сталося в Римі у 2016 році. Це був один з найскладніших моїх боїв, до речі, з українкою. Досі пам’ятаю як «вела» весь час і тут раптом вона зрівняла рахунок – 14:14, нам дали хвилину перерви і я намагалась швидко придумати що мені робити. Атаку почала вона, але фінальний укол нанесла я. Чому це найбільша перемога для мене? Декілька стартів до того я програвала цій спортсменці. Мені було принципово довести собі, що я можу. Кожен успіх – це наполеглива праця. Не лише моя, а й моїх тренерів Андрія та Світлани Колеснікових. Вони зі мною працюють зі самого початку. Я вдячна їм за те, чого вони мене навчили і за те, чого ще вчать.

Читайте також: Незрячий масажист зі Львова: «Треба не шкодувати незрячих, а правильно допомагати»

Яку вершину хочеш ще підкорити?

– Я дуже хочу завоювати перемогу на Паралімпіаді. В мене вже є перемога на Чемпіонаті світу, на Чемпіонаті Європи – як в особистому, так і в командному заліку. Тому, найвищу точку – єдину, яка в мене залишилась, мушу подолати. Звісно, хочеться, щоб це було в Токіо у 2020, але як вже вийде – Богу видніше. Я вважаю, що якщо ця медаль мені справді потрібна, то вона в мене буде. Але для того, щоб її здобути – зроблю все можливе.

Як міська влада Львова нагороджує тебе за перемоги?

– Мало хто з чиновників Львова нас вітає, вони вважають, що дуже багато є в нас олімпійців і паралімпійські медалі вони не настільки цінують. Насправді, ми не працюємо менше за олімпійців – в нас дуже багато зборів, тренувань. В інших містах, у Харкові наприклад, моїх знайомих паралімпійців гарно зустрічають. Загалом, я не говорю, що мені потрібні якісь гроші чи щось таке від львівської влади – хочеться мати хоча б якусь статуетку на пам’ять, щоб в старості я дивилася на неї і згадувала. Для мене це цінно.

Фото з архіву Наталі Морквич.