Катерина Михайлова. Дівчина, що народилась у бронежилеті

Саме так вона сама себе характеризує, адже в час, коли подруги приміряли нові сукні та підбори, вона одягала камуфляж, бронежилет та військові черевики, і воювала – спочатку навіть за те, щоб піти воювати
   Святослав Драбчук   815  

Катерина Михайлова – єдина дівчина-учасниця української команди на міжнародних змаганнях для військових Invictus Games (Ігри Нескорених) у 2017 році… Катя разом з Романом Панченком та Валерієм Раком вибороли срібло в командному заліку серед початківців для Національної збірної України.

Поїздка на війну

 Це було після Майдану. Просто вирішила піти на війну одразу. Моя мама живе за 200 км від зони бойових дій, і я дуже сильно не хотіла, щоб там почалася війна. Тому я зрозуміла і вирішила для себе, що краще зупинити її на Донбасі, аніж війна піде далі по всій Україні.

У березні, коли формувався батальйон, який потім став батальйоном Кульчицького, я приїхала з ним прямо з Майдану. Нас набрали як добровольців, і я з ними спершу проходила вишкіл.

Але в нас “XIX століття”, і жінки не мають права воювати… А саме так мені тоді казали, мовляв: «Ми не будемо командувати жінками, хай вони вдома сидять».

Довелось піти, хоча на той час нас було десь 6 дівчат, і всі насправді корисні: хто – медик, хто – швачка, хто – кухар.

Потім був батальйон «Золоті ворота». Ми вже пройшли медкомісію в Києві, зареєструвалися. Але комбат також сказав, що не буде нічого робити із жінками. Потім я ще довго шукала, ходила на співбесіди, цікавилась, де можна потрапити в батальйон. Уже був трохи відчай.

Дуже важко було знайти батальйон, де до жінок нормально ставляться – як до бійців, як до рівних.

Тоді я подзвонила до друга, а він якраз був у батальйоні «Айдар». Усе розпитала. Мовляв: ну от ти мені скажи – нормально там у вас комбат ставиться до жінок? Він каже: «Так, абсолютно нормально. У нас дівчата є, виконують якісь функції. Приїжджай у батальйон, пройдеш співбесіду і все».

Я приїхала. Тоді ще Мельничук був комбатом. Ми з ним поговорили. Він спитав мене, чи вмію тримати автомат в руках. Кажу: так, вишкіл молодого бійця пройшла, 2 тижні у Петрівцях…

Таємниця від мами

Мама не знала. Вона дізналася, завдяки моєму тоді ще хлопцеві, тепер – чоловікові, Петрові. Поки ми були на війні, я намагалась ховатися від камер, нічого мамі не говорила. Сказала, що я волонтер під Києвом: допомагаю, збираю посилки, надсилаю. Потім ми отримали скерування. Під Лутугиним була спецоперація із розблокування Луганського аеропорту. Ми потрапили під обстріл, отримали травми. Мене відправили в шпиталь раніше – санавіацією на Харків. Петро ще залишався у Щасті. Поки був у Щастинській лікарні, дав інтерв’ю. А моя мама сидить у Facebook, дуже активно читає, веде дискусії. Вона просто побачила відео з Петром і каже: «Катя… А що там Петро розповідає, що ви на війні, що травму отримали?» Тоді, коли мама подзвонила, Петро вже був біля мене, і я йому кажу: ну, тепер виправдовуйся, кажи щось…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від повного паралічу до перемоги на Іграх Нескорених-2018. Львівський снайпер та атовець Сергій Шимчак

Як і на Майдані, я була парамедиком. Але в нас не було такого, що якщо ти медик, то сидиш у якомусь польовому шпиталі. Оскільки я не маю профільної медичної освіти, а лише курси, які проходила під час Майдану, і навчання з надання першої медичної допомоги, то була парамедиком у складі бойової групи. Ми всі разом були.

Якщо треба було десь відстріляти, то стріляли всі. У нас не було такого, що якщо медик, то нічого не робиш…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  З осколком у нозі добігти до «золота» Ігор Нескорених. Історія Богдана Оксентюка

Поранення

Це був період розблокування Луганського аеропорту. Наша група висунулась до міста Лутугине, і там ми потрапили в засідку. Прилетів снаряд, я отримала потужний удар вибуховою хвилею. Поки не знепритомніла, то бачила як наші хлопці загинули. Врешті під’їхала наша «буханка» (один з видів автомобіля марки УАЗ – ред.), важких поранених повезли до нашого медика, а ті, хто мав легкі поранення, залишились на позиціях, і того дня потрапили під ще один обстріл.

Мені пощастило: один осколок залетів у кросівок, але нога не постраждала. Ще один – в голову – лікарі навіть не виймали, так і залишили. Мій одяг був увесь розірваний. Я собі ще тоді подумала, що, мабуть, в бронежилеті народилася…

 Ігри Нескорених

 Мені написав командир відділення, щоб я спробувала взяти участь в Іграх Нескорених. Своє прохання аргументував тим, що я добре стріляю і з автомата, і з лука. До війни я жила в Луцьку, де в нас був історичний клуб. Там тренували дітей, організовували дорослі турніри. І я вирішила спробувати, хоча знала, що стрільба з олімпійського лука сильно відрізняється від стрільби з класичного.

Коли був заключний відбір у національну збірну, я стріляла в останній п’ятірці. Був такий сильний вітер, що просто попадали мішені, у які ми мали стріляти. Після того почав лити дощ, як з відра.

Таки дуже справжній відбір на Ігри Нескорених вийшов (усміхається).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Легко бути патріотом, сидячи у Львові», – розмова з іспанським фотографом, якому не байдуже