«Один в каное»: «Емоція радості не притаманна глибоким речам»

Ірина Швайдак про творчість як світовідчуття, приховані емоції та роботу над новою платівкою
   Орест Дрималовський   1343  

Їхні концерти збирають аншлаги по всій країні, а пісні переспівують сотні вуличних музикантів. Мас-медіа наввипередки називають «Один в каное» нерозгаданим феноменом української сцени. За декілька днів до концерту у львівському клубі «Малевич», який відбудеться 9 листопада, ми зустрілись з голосом колективу – Іриною Швайдак – аби поспілкуватись про творчість як світовідчуття, емоції суму і радості, а також про роботу над новою платівкою.

Ірино, вихід другого альбому «Один в каное» ти анонсувала ще весною. Коли ми врешті зможемо його послухати?

Альбом вже записаний. Зараз триває етап його зведення, і це найскладніша частина всього процесу. Чому ми рухаємось такими повільними кроками? Ми не ставили перед собою завдання видати альбом, аби поставити крапку, закрити певний етап. Наше завдання – аби він звучав так, як ми хочемо. Насправді це важко технічно – зробити студійний запис максимально живим. Таким, як на концерті. Нам то дуже важливо. Внутрішнє чуття нашої музики і совість з іншого боку не дозволяють поки видати цей матеріал.

“Ти ніколи не можеш передбачити, яка пісня найбільше сподобається людям. Зрештою, автору цього й не потрібно передбачати”

Де ви працюєте над платівкою?

Ми мали кілька спроб запису. Перша – в одній з дніпровських студій, де записувався перший альбом. Друга спроба – у невеликій студії за Львовом. Там працюють хороші спеціалісти, але справа тут у смаках – наскільки звукоінженер здатний прочитати музиканта, технічно передати те, що у нього в голові. Тому зараз над зведенням працює наш гітарист.

Чи можуть слухачі чекати на реліз цього року?

Дуже на це сподіваюсь. Ми планували видати альбом відразу після туру, але технічний процес надто затягнувся. Не берусь обіцяти, бо кілька разів обпеклась на цьому. Але сказане залишилось сказаним. А люди злопам’ятні…

Дуже злопам’ятні.

Так (усміхається – О. Д.). Тому не хочу забігати наперед і називати конкретні дати.

Що тобі як музиканту приносить більше задоволення – концерти чи студійна робота?

Я не дуже люблю запис на студії, якщо чесно. Найбільше люблю чистий процес творення, коли ти пишеш пісню і її ще ніхто не чує. Наступне, від чого я отримую задоволення, – це живе виконання на концерті. Студійний запис – це більш технічний процес. Навіть коли я намагаюсь налаштуватись і записати пісню так, як на концерті, – мені не вдається. Ще ніколи на записі не вдавалось виконати пісню так, аби мені емоційно сподобалось.

“Якщо можна було б не записувати альбомів – я б не записувала”

Невже тобі ніколи не подобалось те, що записано?

Це суто технічна робота, яку ти повинен зробити. Якщо можна було б не записувати альбомів – я б не записувала.

Мені важко сказати, яка з пісень «Один в каное» була обділена увагою аудиторії. Їх активно ротують на радіо, переспівують на вулицях, вони звучать на талант-шоу. Як ти створюєш музику? Що вкладаєш у неї?

Мушу з тобою не погодитись. Насправді наші пісні не так часто можна почути по радіо. Найчастіше у нас брали «Човен». Щодо інших пісень… Навіть важко сказати. Це акустика. Наш перший альбом – абсолютно не радійний формат. Тому музичні редактори часто крутять носом. Наші пісні частіше можуть звучати десь у кав’ярні, але не в радіоефірі.

А щодо пісень… Ти ніколи не можеш передбачити, яка пісня найбільше сподобається людям. Зрештою, автору цього й не потрібно передбачати. Не треба задумуватись над цим – треба творити. Спершу виникає бажання і відчуття того, що пісня може написатись. Все. Ти просто йдеш за цим бажанням. А можеш і відкласти його: ні, зараз я займусь чимось іншим. І найчастіше ти вже нічого не напишеш. Момент, в який ти відчуваєш, що можеш написати пісню, – дуже короткочасний.

Тобто під час написання пісні ти не покладаєш на неї особливих надій? Не думаєш над тим – сподобається вона слухачам чи ні?

Мені завжди хочеться, щоб пісня сподобалась слухачам, але передбачити не можу. Можливо, той, хто пише хіти за певними формулами, враховуючи смаки і настрої аудиторії, – може передбачити. Я – ні. Зрештою, не можу сказати, що кожна пісня у нас суперхітова…

Але й не скажеш, що «Один в каное» – група однієї пісні.

Я теж сподіваюсь, що це не група пісні «Човен» (усміхається – О. Д.). Мені здається, що в музично складніших і змістовно глибших композицій є значно менше шансів бути почутими широкою аудиторією. Поняття хітовості є ближчим до поняття більшості. А у творчості це не завжди має велику вартість. Саме тому значно частіше читають Коельйо, аніж Маркеса.

“Поняття хітовості є ближчим до поняття більшості. А у творчості це не завжди має велику вартість”

У більшості твоїх пісень присутня емоція суму…

Ой, я люблю сум! Він може бути дуже різним. Може бути пов’язаний з чимось поганим, що трапляється в житті. Коли ти дуже засмучений. А може бути сум як задума. То такий особливий стан, певне світовідчуття, заглиблення в себе. Якщо дивитись на світ, на процеси, що відбуваються навколо, у тебе навряд чи буде відчуття піднесеності. Радість – емоція, яка не притаманна глибоким речам…

Може скластись враження, що «Один в каное» надто сумний гурт.

У нас доволі хороше почуття гумору. Принаймні мені так здається. Якщо йдеться про творчість як світовідчуття, то воно тяжіє до суму. А в групі у нас всі різні. Я доволі сумна і часто неговірка, але з нашого гітариста інколи взагалі важко видобути якесь слово. Він ще більше інтровертивний. При цьому наш ударник – надзвичайно балакуча людина. Йому постійно треба щось говорити і жартувати.

Читайте також: Костянтин Товстуха: «Стараюся бути максимально чесним зі своєю публікою»

А ти емоційна людина?

Внутрішньо я доволі емоційна. Легко піддаюсь емоціям, але всі процеси переживаю здебільшого всередині. Не відчуваю потреби виражати це якось зовнішньо. Або соромлюсь це виражати. Не знаю…

Як реагуєш на критику? От напишуть щось неприємне у соцмережах – тебе це дратує?

Я цілком розумію, що ми не можемо робити все ідеально. Часто усвідомлюю це сама, не потрібно читати й коментарів. Десь недопрацювала, десь злукавила, десь могла зробити краще. Завжди шукаю конструктивну критику. На жаль, в соцмережах часто бракує конструктиву. Більшість дописувачів не наважаться сказати тобі щось неприємне в очі, а в умовах соцмереж їм чомусь дуже комфортно. Навчилась на це не зважати.

“Якщо дивитись на світ, на процеси, що відбуваються навколо, у тебе навряд чи буде відчуття піднесеності”

Чи хвилює тебе думка інших людей про тебе, про твою творчість?

Залежить від ситуації. Не скажу, що я повністю незалежна від суспільної думки. Мені хочеться, щоб людям подобалась в першу чергу моя музика, наш колектив. А щодо мене самої… Між творчістю і людиною, яка її творить, не можна ставити знак дорівнює. Творчість може відрізнятись від того, яким автор є в житті. Чи хвилює, як мене сприймають поза сценою? Напевно, не надто.

А багато твоїх пісень, власне, про тебе?

Пісень, які відображали б моє життя, дуже мало. Мені подобається фантазувати. Створювати сценарії у своїй голові, яких не було насправді. І їх емоційно переживати. Мій життєвий досвід не такий багатий, як досвід моїх пісень – вони значно цікавіші. Якби я пережила все те, про що співаю, то не сиділа б тут і не говорила цього (сміється – О. Д.).

Зараз помітна тенденція переїзду музикантів з менших міст у столицю, аби з головою зануритись у музичний процес. Не відчуваєш такої потреби?

До Києва переїжджають для того, щоб зануритись у музичний процес не головою, а тілом. З головою у музику можна зануритись і десь в селі у Львівській області. Переїзд потрібен для розвитку «навколомузичної» кар’єри. Аби записувати інтерв’ю на центральних телеканалах, виступати на закритих заходах, проводити зустрічі. Ми такої потреби не відчуваємо. Всі організаційні питання щодо концертів нам комфортно вирішувати і у Львові.

Читайте також: Музика осені: ТОП-12 українських треків

“Мій життєвий досвід не такий багатий, як досвід моїх пісень – вони значно цікавіші”

Чи не вперше ваш сольний концерт у Львові відбуватиметься у клубному форматі. Чому?

Більшість концертів у турі відбувалися в залах із сидячими місцями. У Львові до того ми виступали в Оперному театрі. На цей раз нам захотілось зробити проміжний осінній концерт без будь-яких прив’язок. Чому клуб? Наші перші концерти відбувались саме у таких приміщеннях. Я взагалі люблю атмосферу старих рокерських клубів. Там відчувається особливий зв’язок з музиканта з публікою.

Тобто це експеримент?

Швидше повернення до раннього досвіду. Надіюсь, приємне.

Фото: Орест Дрималовський