Із провінції на світові подіуми: як борчиня Оксана Чудик торувала  шлях до олімпійського п’єдесталу

Оксана Чудик була однією з чотирьох львівських спортсменів, яким вдалося потрапити на юнацькі Олімпійські ігри
   Наталія Васьо   1595  

ІІІ літні юнацькі Олімпійські ігри, які нещодавно завершились в аргентинському Буенос-Айресі, стали найголовнішою подією міжнародного масштабу за останнє чотириріччя серед спортсменів віком до 18 років. До складу олімпійської збірної України зуміли потрапити четверо львівських спортсменів —  Оксана Чудик (вільна боротьба), Христина Погранична (художня гімнастика), Жанна Наумова (стрільба з лука), Тарас Кузик (веслування). Двоє з них — гімнастка Христина Погранична та борчиня Оксана Чудик — вибороли срібні медалі. Про юну грацію ми нещодавно розповідали, тепер час познайомитись ще з однією олімпійською надією.

Борчиня Оксана Чудик ліворуч

Оксані Чудик — 17 років, майже половину з них дівчина займається вільною боротьбою. У спорт привела бабуся Марія, однак з цілковитої згоди Оксани. Адже ще у дитячі роки дівчина була натхненна прикладом своєї троюрідної сестри Марії Стадник — однієї з найтитулованіших борчинь сучасності. Саме так, всесвітньовідома спортсменка, як виявилось, є родичкою Оксани Чудик. Марія Стадник — триразова олімпійська призерка, чемпіонка світу, семиразова чемпіонка Європи, чемпіонка І Європейських ігор, з 2007 року виступає за Азербайджан. А народилися обидві у селі Пісочна Миколаївського району Львівської області: Марійка — 1988 року, Оксанка — 2001 року. Коли Оксані було сім років, ім’я Стадник вже гриміло у цілому світі.  Оксана пам’ятає, як із захопленням спостерігала по телевізору за боротьбою сестри на Олімпійських іграх 2008 року у Пекіні. Марія тоді здобула «бронзу», а Оксана мрію, так само колись вийти на олімпійський борцівський килим.

У синьому трико Марія Стадник – троюрідна сестра Оксани Чудик

Читайте також: Чемпіонами стають не тільки вроджені таланти. Історія срібної призерки юнацьких Олімпійських ігор – Христини Пограничної

Борітеся – поборете!

Оксана Чудик: «Бабуся привела мене на секцію боротьби у нашому селі, коли мені було дев’ять років. Попри те, що тренуватися довелося практично з одними хлопцями, боротьба дуже сподобалась. Але тренер захворів, тому невдовзі постало питання, де займатися далі.  Бабуся вирішила возити мене до сусіднього селища Щирець, де тренував Степан Ткачишин».

Їздити на тренування довелося світ за очі — і в дощ, і в сніг, і в морози. І так упродовж кількох років!

В Щирці з Оксаною тренувалося лише троє дівчат, всі решта — юнаки. У 2014 році разом з подругою по килиму Романою Вовчак Оксана вступила до Львівського училища фізичної культури (прим.авт. – далі – ЛУФК). За тренування дівчат взявся старший вчитель відділення вільної боротьби ЛУФК Олександр Раковський.

Оксана Чудик з тренером

За два місяці Оксана виступила на своєму  першому чемпіонаті України серед школярів.  У фінальній сутичці за «золото» поступилася ще одній спортсменці  ЛУФК Аліні Сивак. При рівному рахунку 1:1 суперниця Оксани перемогла завдяки останній результативній дії. Тоді Оксана здобула «срібло». Однак вже у 2015 році у Чернівцях виграла чемпіонат України, на який, до слова, підтримувати її приїхала бабуся.

Поразка як стимул до перемоги

Справжнім поштовхом для Оксанчиних майбутніх перемог стала поразка. У фіналі чемпіонату України вже серед кадеток Оксана поступилась борчині Аліні Акобії з Броварів, яка вже на той час була чемпіонкою Європи. Отож, Аліна отримала право виступити на чемпіонаті Європи-2016 у Швеції. На той чемпіонат виставляли два склади української збірної, тому могли їхати й другі номери вагових категорій, але за свої кошти.

Олександр Раковський, тренер: «Куди тільки я не звертався в пошуках фінансів для Оксани – жодної копійки не дали. Казали, хай виграє чемпіонат України і їде коштом держави. Допоміг  перший тренер Степан Ткачишин. Ми з ним склалися грошима – так змогли поїхати Оксанка і я. Тоді вона посіла сьоме місце. А далі був чемпіонат світу-2016, куди планували знов-таки Аліну, однак вона травмувалася, тому поїхати запропонували Оксані як другому номеру тієї вагової категорії. І Оксана перша в нашій команді здобула медаль — «бронзову». Ще одну «бронзу» отримала одеситка. А більше медалей ніхто не завоював. Саме тоді Оксана відчула, що здатна показувати хороші результати. Я думаю, що після програшу Акобії на чемпіонаті України, Оксаною  рухало бажання довести, що вона може більше, ніж бути дублером. Після медалі на чемпіонаті світу Оксанка почала швидко прогресувати».

У 2017 році стала чемпіонкою Європи серед кадеток у ваговій категорії до 65 кг. До слова, її подруга  Романа Вовчак, та сама, з якою починали у Щирці, також перемогла — у вазі до 70 кг.

У травні 2018 року Оксана підтвердила реноме найсильнішої борчині-кадетки Європи, тріумфувавши на новій континентальній першості у Македонії. Окрім золотої медалі чемпіонату Європи виборола путівку на ІІІ літні юнацькі Олімпійські ігри-2018!

Хоч дівчина й має гучні успіхи, вона ще  підліток, тому також потребує турботи та опіки.

Олександр Раковський: «Оксана вольова і часто перемагає саме завдяки характеру. Однак їй ще важко опановувати свій мандраж.  Певний мандраж звичайно повинен бути, бо він виникає внаслідок бажання якомога краще виступити, просто Оксані треба навчитися мінімізувати отой рівень тривожності. Для прикладу розповім про цьогорічний чемпіонат світу серед кадеток, який проходив на початку липня в Хорватії, де Оксанка посіла 5 місце. Їй випала сутичка з японкою, вона розхвилювалася і програла. Потім казала мені, що могла перемогти, якби не так мандражувала. А вже у наступній сутичці — за «бронзу», як на мене, програти їй «допомогли» судді. Оксана боролася з індускою, сутичка була рівною, більше того Оксана постійно атакувала, а суперниця ні.  Несподівано судді при рахунку 1:1 визнають саме Оксанину боротьбу пасивною, і індуска перемагає за останньою результативною дією. За таке рішення суддів навіть освистали, але ті перемогу все одно віддали індусці».

Та вже за кілька тижнів Оксана в якості компенсації за програш на чемпіонаті світу виборола дуже важливу перемогу. Зазначимо, що дівчина упродовж 2018 року змагалася не лише серед кадеток, але й зі старшими спортсменками – юніорками. Стала чемпіонкою України серед юніорок й здобула право представляти Україну на чемпіонаті Європи серед юніорок, який відбувся на початку серпня цього року в Римі. Оскільки мала боротися зі старшими борчинями, тренер Олександр Раковський налаштовував Оксану не хвилюватися, а просто виступати як на звичайному турнірі для набуття  досвіду. Оця психологічна розслабленість зіграла на руку – Оксанка перемогла. Ще й у фіналі «розтрощила» німкеню з рахунком 10-0.

Нагадаємо, що на континентальну першість Оксана їхала у статусі дворазової чемпіонки Європи серед кадеток, отож, до своїх медалей додала ще одне «золото» — тепер юніорське. За цю перемогу вона отримала звання майстра спорту України міжнародного класу.

Чому «срібло» юнацьких Олімпійських ігор засмутило борчиню

І ось юнацькі Олімпійські ігри (6-18 жовтня 2018 року) — поки найважливіший старт у її кар’єрі. На ньому попри важку акліматизацію, відсутність поряд тренера Олександра Раковського, борчиня здобула «срібло».

У сутичках в Аргентині Оксана послідовно перемогла камерунку Натачу Набеіну з рахунком 10:3, нігерійку Балогун Санмісолу 2:1, туніску Зайнеб Шгейєр 10:0 та естонку Вікторію Вессо 1:1 (перемога за останньою результативною дією). Однак, на жаль, у фіналі поступилася китайській борчині Чжоу Сіньжу.  «Чому ж на жаль», — можливо подумаєте ви, — «адже срібна медаль на змаганнях такого рангу це вже мега-успіх». А тому, що сама Оксана Чудик дуже засмутилася. Ось як прокоментувала дівчина свій виступ  прес-службі НОК України:

«Відверто кажучи, не хочу взагалі нічого говорити. Я дуже хотіла золоту медаль. Мені було під силу її завоювати, але я не змогла цього зробити. Мені дуже шкода, але я не буду зупинятися і опускати руки, а продовжу працювати для досягнення нових спортивних висот. Я рада, що маю олімпійську медаль».

Тренер Олександр Раковський також вважає, що Оксана могла стати чемпіонкою:

«Оксанка трохи замкнена дитина, відкриється лише добре знайомій людині. Тому я розумів, що мав поїхати з нею, ще й враховуючи її високий рівень мандражу. Але поїздка до Аргентини дуже дорога, я не мав такої суми, знову  оббивав пороги, шукаючи кошти, — та все безрезультатно.

Вона була готова до здобуття золотої медалі, однак біля неї треба було когось, хто б зумів направду підтримати. Ще добре, що знайшов можливість поїхати її перший тренер Степан Ткачишин. Вважаю, що він вніс свою лепту у цю срібну нагороду. Після ігор я багато спілкувався з Оксаною, вона вже не засмучена».

Повернення Оксани з Аргентини: квіти, сльози та шок при зустрічі

У жовтні в Україні святкували День бабусі. Отож, медаль, яку Оксанка привезла з Аргентини, стала найкращим подарунком для її бабці Марії. Бабуся  навіть розплакалась, зустрічаючи онуку на львівському вокзалі.

Оксана з бабусею Марією

Оксана Чудик: «Коли я обійняла бабусю, вона заплакала, і я також не змогла стримати сліз. Я дуже люблю її і вдячна за все, що зробила для мене. Сподіваюся, що потішу бабусю ще не однією  медаллю.

Я була шокована тим, як мене зустрічали. Адже я прибула до Львова  практично вночі, отож, думала, що на вокзал приїде бабця, тренер і подруги-борчині. Сходжу з потягу, а на пероні начальник управління фізичної культури та спорту Львівської обласної державної адміністрації Роман Хім’як, начальник Управління молоді та спорту Львівської міської ради Антон Нікулін, директор училища Степан Родак, голова відділення НОК України у Львівській області Юрій Турянський та багато інших. І всі з великими букетами квітів.  Ще й телебачення було».

Оксана була вражена, що стільки людей її зустріли

Наостанок розповімо, що на другий день після повернення до Львова, Оксана прийшла на тренування. «Їй би здалось відпочити тижня зо два, – зітхає тренер Олександр Раковський, –  пройти акліматизацію, але…. Зараз борчині ЛУФК мають їхати на турнір до Берліна, і Оксана теж хоче. Вона націлена потрапити на дорослі Олімпійські ігри, тому прагне не пропускати жодних змагань. У неї одна мета – стати олімпійською чемпіонкою. Вона настільки живе ціює мрією, що зупинити її не можливо».

Читайте також: «Мене мало хвилює відсутність ноги». – Паралімпійський чемпіон Андрій Демчук