Виклики тилу: як дати собі раду, повернувшись із фронту?

Як отримати належне лікування? За що годувати сім’ю? Куди звертатись по психологічну допомогу? Хто дає скерування на відпочинок? І як військовим та цивільним знайти спільну мову?- розмова про можливості для ветеранів російсько-української війни
   Марічка Курило   1040  

ФОТО - Віталій Смілка

Відповіді на найпоширеніші запитання вояків журналістам «Львівської газети» допоміг знайти ветеран АТО та голова спілки ветеранів Городоччини – Віталій Смілка.

Воїна поранили. Як отримати належне лікування? Чи забезпечує держава можливість повної реабілітації і одужання?

– Не вистачає тих грошей. Не охоплють вони усього. Наприклад, бійцеві у військовому госпіталі провели операції за кошти держави, а у нього потім виникли ще якісь ускладення, а він вже демобілізований, тобто – не діючий військовий. Найбільші проблеми зараз мають демобілізовані. Мобілізованих забезпечують. А якщо щось стається у демобілізованого, у 50% випадків він залишається з власною бідою сам.

Але шляхи вирішення є. Наприклад, нашому побратиму у березні робили операцію. Потрібно було 40 тисяч гривень. А у нас, у спілці є членські внески, міська влада долучилась, районна, народний депутат доклався – і ми назбирали цю суму.

В першу чергу, я б порадив хлопцям звертатися в органи місцевого самоврядування, до голів району. Наша спілка, наприклад, зверталась до голови Львівської ОДА – Олега Синютки. Троє хлопців потребували коштів, бо мали серйозні проблеми зі здоров’ям. І цим хлопцям виділили необхідні кошти.

А якщо на папері про пільги написано одне, а в реальності зовсім інше?

– У нас, у Городоцькому районі є дуже гарна практика. Кожного першого четверга місяця, в 11-тій годині в актовому залі районної ради у нас відбувається зустріч учасників бойових дій міста та району. У таких зустрічах завжди беруть участь соціальна служба, центр зайнятості, представник військкомату, головний лікар, завжди присутній юрист, який надає безкоштовну фахову допомогу. Веде зустріч голова РДА, або хтось із заступників. І ті хлопці, які мають якісь проблеми, приходять і озвучують їх. Це можуть бути проблеми з лікуванням, земельні спори, проблеми з перевізниками, або щось інше, що турбує ветеранів. Вони озвучують свої проблеми і ми всі разом працюємо над їхнім вирішенням.

Наприклад, у нас були питання щодо стоматології. Боєць прийшов, йому кажуть, що полікують зуби безкоштовно, але він сам має купити знеболююче. А чому він повинен це робити, якщо на це виділяють кошти? Головний лікар записав, кому це сказали, коли це сталось, який лікар цього вимагав. І вже півроку таких питань у нас не виникає.

Були також нюанси із роботою програми «Доступні ліки», у якій чітко було вказано, що є конкретні аптеки, які учасникам бойових дій певний перелік ліків за рецептом мають відпускати безкоштовно, були аптеки, які цього чомусь не робили. Ми озвучили цю проблему, і більше проблеми нема.

ФОТО – Віталій Смілка

Я завжди кажу своїм побратимам, якщо є проблема, то приходьте, говоріть, будемо вирішувати, для того ми і об’єднуємося у спілки та братства.

Але є й інший бік медалі – хлопці, іноді, навіть елементарного не хочуть зробити, щоб собі допомогти.

Був у мене випадок, дзвонить ветеран, скаржиться на сільського голову, мовляв він п’ятьом ветеранам землю дав, а йому одному не дав. Я кидаю все, їду до сільського голови, а той мені каже: «А він хоч би заяву написав, що хоче землю». Ну як так можна?

За що годувати сімю, поки триває лікування або реабілітація?

– Звичайно, що відразу ввійти у ритм цивільного життя після війни важко. Боєць приходить у центр зайнятості, і отримує виплати. Перші три місяці – це у районі 7 тисяч гривень. І у той самий час йому підшуковують роботу. Я вважаю, що це непогані гроші, щоб протриматись на початках. А роботи достатньо – до мене часто приходять навіть самі роботодавці і просять порекомендувати їм когось з бійців. Хтось хоче взяти  на роботу охоронцем, хтось – запчастини продавати.

Звичайно, є і  проблемні хлопці, яким завжди щось не підходить. У мене на три сотні бійців таких лише двоє. Якщо людина хоче знайти собі роботу, вона має опанувати себе, і лише тоді ми зможемо її кудись рекомендувати.

Як після участі у бойових діях, вже вдома, знайти розраду? Але не у чарці…

– Насамперед, потрібно, щоб родичі зрозуміли, чому у вояка, який повернувся з передової, є моральна травма. Перебуваючи на передовій, людина звикає до певного кола спілкування, в 99% це чоловічий колектив, військовий лексикон, він трохи інший, жорсткіший. З однієї сторони, життя там дуже важке та ризиковане, але з іншої, і простіше: ось твоя позиція, ось твоя землянка, ось ворог. Життя крутиться довкола життєво важливих точок: позиція, місце харчування і землянка, безпосереднє місце відпочинку та сну.

ФОТО – Віталій Смілка

І коли людина на передовій, місяць, півроку – вона звикає. Це її спосіб життя. І тут раптом найрідніші, люблячі, ті, хто поважає та пишається, потихеньку починають навалювати на тебе побутові проблеми, а людину ж ще попереднє не відпустило. А рідні не розуміють. Починають казати, що треба те-то, і те-то, і хата, і город, і дітей на зиму вдягти, і все одночасно… Після такого, буває, що хлопці йдуть просто в магазин, там зустрічають своїх товаришів, з якими вчилися, з якими виросли, з якими дитинство проходило. Їх просять розповісти, як там. Хлопці розповідають, вони бачать, що їх там розуміють, і їм простіше там. Починають втікати з дому. Є випадки, що шукають виходу у чарці.

Тому найважливіше, щоб сім’я приймала участь у реабілітації бійця. Не треба на нього тиснути, мовляв, ти сторінку перегорнув, а тепер – цивільне життя. Так не буває. Не можна все змінити в один момент. Мають також підключитись департамент соціального захисту, спілки ветеранів.

Вам також буде цікаво: Будинок воїна у Львові відкрили: бійці діляться історіями з фронту

Скільки потрібно часу, щоб адаптуватися?

Немає стандарту. У 2005 році я проходив службу миротворцем в Іраку, спілкувався там з американцями українського походження. Найперше, коли вони повертаються з бойових дій, їм відразу дають путівку на сімейний відпочинок. Вони їдуть зі сім’єю і поступово, не обтяжуючись домашніми проблемами, вливаються у сімейне життя. А у нас є дещо інша практика, яку б варто було переглянути. Мій товариш, який втратив руку на цій війні, дзвонить до мене, що їде в Ірпінь відпочивати, санаторій для ветеранів. Дзвоню йому за 5 днів, питаю, як він. І він зізнається, що на третій-четвертий день вже звідти втік, тому що усі, хто там зібрався – травмовані. Без рук, без ніг. І про що їм говорити? Та звісно, що про війну, а ввечері явно не чай п’ють… А можна ж і по-іншому це організувати.

ФОТО – Віталій Смілка

Куди звертатися бійцеві, який повернувся з війни, щоб отримати психологічну підтримку і допомогу на психологічну реабілітацію?

– Наприклад, у Львівській ОДА є програма для бійців, які отримали поранення. Їм дають невелику суму – 1200 гривень. Але там чітко зазначено, що ця сума – на відпочинок. У мене у спілці є вже четверо бійців, які скористалися такою можливістю. Вони разом зі сім’єю поїхали у дельфінарій, відпочили в басейні, а ЛОДА покрила витрати на цей відпочинок.

Багато залежить від спілок ветеранів на місцях. Наприклад, ми домоглись того, щоб Городоцька районна адміністрація виділила кошти, і 24 серпня 50 людей від нас (а це були ветерани АТО та їхні сім’ї) поїхали до Києва. Подивилися військовий парад, покупалися  у Дніпрі, багато людей вперше побачили столицю. Дуже цікаво було спостерігати за реакцією дітей, які зі захватом розповідали, що їхній тато герой і тому їм подарували таку поїздку. А буквально кілька тижнів тому народний депутат України Дубневич  допоміг орендувати автобус, і ми спільно, 20 чоловік Городоччини, 20 чоловік Мостищини поїхали в Кам’янець-Подільську фортецю, Хотинську фортецю, знову ж таки сім’ями.

Щоб отримати путівки, в першу чергу слід звертатись у відділ соціального забезпечення. Такі є у кожному районі. Також у кожній області передбачені кошти на реабілітацію і відпочинок бійців. Треба цікавитись, запитувати у працівників, запитувати у тих хлопців, які повернулись раніше, цікавитись, як їм це вдалось.

Звичайно, це вимагає певної процедури. Я завжди, по-простому, кажу, що бюрократію ще ніхто не відміняв. Можливо, треба буде зачекати. Але багато чого змінилось, я – учасник бойових дій з 2006 року, пам’ятаю, раніше, як приходив за путівкою, мені завжди відмахувалися, що немає путівок.  А зараз, якщо і кажуть, що нема, то пояснюють, коли вони з’являться. Хлопці можуть відпочити у Скадовську, Затоці, у Карпатах, у Трускавці.

ФОТО – Віталій Смілка

Путівки можуть отримати лише ті, у кого є травми?

– На жаль, у першу чергу, це путівки для тих, хто отримав травму, поранення, контузію. Але, наскільки я знаю, вже є порозуміння з районними адміністраціями, що якщо за висновком психолога людина потребує реабілітації, служби шукають можливість надати їй таку путівку, навіть якщо вона не підпадає під дію програми. Наша спілка налагодила також співпрацю із побратимами зі спілки ОУН-УПА. У нас є такий побратим – Олесь, йому 92 роки, він голова спілки. Олесь допомагає нам, щоб наші хлопці могли відпочити на їхній базі «Говерла», у Моршині. Ми підписали із ними меморандум, і якщо бачимо, що людина дійсно цього потребує, то відправляємо її разом зі сім’єю на цю базу на 21 день. Серед наших хлопців такою можливістю скористались уже, мабуть, зо 20-ть чоловік.

Вам також буде цікаво: «Лікарі собі не належать – вони належать роботі»,– військовий хірург

Як знайти спільну мову? Ваша рекомендація цивільним.

– Щойно вояк повернувся додому, не тисніть на нього домашніми клопотами і проблемами. Цікавтеся його думкою, не ставте його перед фактом, що категорично треба зробити те-то і те-то. Дайте йому вибір. Нехай він віллється у цивільне життя поступово. Розумієте, у нас там було багато недолугих командирів, які керували нами. І коли ми приходимо, і нами починають знову керувати, у нас виникає відчуття, що ми знову в окопах.

Як знайти спільну мову? Ваша рекомендація бійцям.

– Я у 2014 році проходив службу у добровольчому батальйоні, де не було зарплати, пільг, нічого не було. Але я пішов туди, тому що знав, що саме цей підрозділ наш ворог найбільше ненавидить. Прийшовши додому, я побачив, як люди ходять у бари, ресторани, справляють весілля, дні народження. Спочатку це викликало нерозуміння. Як? Cтільки побратимів загинуло, а тут таке.

ФОТО – Віталій Смілка

Але, можливо і ворог наш хоче, щоб ми повісили ніс, щоб ми ходили, як у траурі, що біда, кругом зрада.

А це нормально, що країна розвивається, робляться дороги, мости, будуються будинки, житло. Країна живе. Я пояснюю хлопцям так: уявіть собі, що всі вчителі з школи, де навчається ваша дитина, підуть на фронт, всі ті маршрутчики, з якими ми воюємо, також, і ви – на фронті. Як тоді ваші мама, брат, сестра доїдуть до Львова? Адже всі маршрутчики пішли воювати.

Кожен має робити свою роботу. Ми мусимо воювати, хтось має возити наших батьків. Хтось повинен пекти хліб. Це нормально. Повірте, на всіх війнах так і було: народжувалися діти, хрестилися, ходили до церкви, справляли Пасху, Різдво. Це є життя.

Вам також буде цікаво: «Нас об’єднала Покрова»: як львівські школярі малювали ікони, щоб допомогти воїну

Але якщо у вас є проблеми – озвучуйте їх. Не чекайте, що хтось прийде і щось вам дасть на тарілочці. Є спілки, є братства, спілкуйтеся з хлопцями, які раніше прийшли, куди вони зверталися. Звичайно, що ваша мама чи дружина не знають, що робити  і як правильно з вами спілкуватись. І це теж нормально. Це треба пройти. Говоріть про ваші проблеми, шукайте людей, які можуть вам допомогти. Вас почують і допоможуть, але не закривайтеся у своїй мушлі, не стискайтеся, як пружина.