«Лікарі собі не належать – вони належать роботі»,– військовий хірург

Вони ледь не щодня дивляться в очі смерті, вони рятують тих, хто бореться за наш спокій, вони «витягують» з того світу та допомагають повернутися до повноцінного життя. Вони – це військові хірурги
   Світлана Самборська   11841  

Андрій Титинюк – молодий хірург, але з великим професійним та життєвим досвідом. Ще будучи юнаком, вирішив, що своє життя, як і батько, пов’яже з медициною. Зараз Андрій рятує життя військовослужбовців у Львові і на сході України. Нагороджений «Почесним знаком святого Юрія» за вірність професійному обов’язку, сумлінну працю й жертовність у порятунку життя і здоров’я.

Андрію, як  військова медицина з’явилась у вашому житті?

Уже зі свідомої юності я точно знав, що хочу стати лікарем. Вступив в ЛДМУ імені Данила Галицького, здобув диплом і після цього пішов навчатися в Українську військово-медичну академію. Це єдиний вищий навчальний заклад в Україні, який готує військових лікарів.  Гадаю, що мілітарному напряму сприяла також моя приналежність до Пласту.  З яким я запізнався ще в 10 років. Через три роки навчання отримав кваліфікацію «військового хірурга». Контракт підписав при вступі. Після випуску продовжив службу у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону у Львові. Це був 2013 рік. Тоді якраз розгорталася революція на Майдані, а згодом і війна. Я, як військовий, мав бути у центрі подій.

До війни ніхто ніколи не готовий. Відчував страх. Лише дурні не бояться.

Як налаштовували себе, коли вперше їхали у зону АТО?

Важко було уявити, що нас чекає. До цього ніхто не був готовий. Усі хвилювалися. Нас готували під час навчання, давали базову освіту. Але ніхто не думав, що може бути війна.  До війни ніхто ніколи не готовий. Відчував страх. Лише дурні не бояться. Всяке могло трапитись. Наступні поїздки набагато легше сприймалися, тому що знав куди їду і що буду робити.

…мало хто мав досвід лікування бойової травми… Здебільшого всі отримували його в АТО.

Чим вам запам’яталась та перша поїздка?

Вперше я поїхав у березні 2014 року. Тоді важко було спрогнозувати, як розгортатимуться події після революції і захоплення Криму москалями. Батьки дуже хвилювалися. Разом з друзями допомагали зібрати спорядження. Це зараз я роботу сприймаю з холодним розумом, а тоді було дуже складно психологічно. Я – молодий лікар, без великого досвіду, «зелений» у цій справі і зіштовхнувся з такими проблемами. На початку було дуже скрутно з медикаментами. Волонтери допомагали: закупляли ліки, інструменти, передавали обладнання та спорядження з-за кордону. До речі, тоді мало хто мав досвід лікування бойової травми, хіба небагато колег, які були в Афганістані або у миротворчих місіях. Здебільшого всі отримували його в АТО. Після повернення  додому, продовжив лікувати поранених, евакуйованих із зони АТО.

Скільки загалом було поїздок?

За час служби у мене було 5 ротацій. Загалом я провів 18 місяців у зоні бойових дій. У січні 2015 року поїхав у Маріуполь. 24 січня там відбувся обстріл міста з «градів». Ми тоді надавали допомогу всім: як військовим, так і цивільним. Дуже багато було поранених при боях за Широкіне. Після відрядження навчався в УВМА, отримав спеціалізацію за фахом нейрохірургія і продовжив службу в ВМКЦ ЗР.  Наступні відрядження відбулась влітку 2016 року.  Мене скерували в лікарню м. Бахмут, в районі «Світлодарської дуги» . Туди потрапляли поранені просто з поля бою. Ми невеликою командою стабілізовували їхній стан і в подальшому евакуйовували їх у ВМКЦ Північного регіону м. Харків або у Дніпропетровську ОКЛ ім. Мечнікова. Там більше ресурсів, лікарів і краще обладнання. Були ще відрядження в 66 військовий мобільний госпіталь у Покровську та Бахмутську ЦРЛ.

Інколи оперувати доводилось по дві-три доби підряд, а одна операція могла тривати добу. Тоді було не до сну. Лише кава, канапка і дальше до праці.

Чим бойова травма відрізняється від усіх інших?

Надходять важкопоранені бійці. Там не одна травма. Здебільшого уражені багато ділянок: голова, грудна клітка, живіт, кінцівки. Бувало, ставали дві-три хірургічні бригади і працювали одночасно, аби врятувати одного бійця. У цьому і полягає складність бойової травми. У нас є такий термін – «золота година» – за цей час потрібно виконати максимальний обсяг допомоги, щоб стабілізувати його стан, врятувати пораненого. Коли тривають серйозні бойові дії, то поранених може дуже багато, деколи і медикам доводилося здавати кров. Інколи оперувати доводилось по дві-три доби підряд, а одна операція могла тривати добу. Тоді було не до сну. Лише кава, канапка і дальше до праці. Навіть коли ми бачили, що шансів практично немає – боролися до останнього. Дива трапляються: бувало, навіть безнадійні поранені одужували.

Ви підтримуєте зв’язок із тими, кому свого часу врятували життя?

Траплялися військові, яким надавав допомогу на сході, а згодом вони приїжджали до Львова на наступні етапи лікування. Такі пацієнти потребують складного та тривалого лікування. Воно триває роками і у кілька етапів. Є такі, які пишуть повідомлення, вітають зі святами, коли приїжджають до Львова, навідуються у госпіталь, просто, щоб запитати «як справи». Коли зустрічаю їх на вулицях Львова, пам’ятаю у якому стані були і незважаючи на все, зараз живуть активним життям.  Хтось став волонтером, хтось зайнявся професійно спортом.

Дружина лікаря, а тим паче військового, має певні обмеження. Лікарі собі не належать – вони належать роботі.

А як до вашої діяльності ставляться рідні?

Моя дружина – цивільна. Ні до медицини, ні до армії відношення не має. Вона дуже хвилюється і не хоче, щоб я їздив на схід. Але змирилася і підтримує. Дружина лікаря, а тим паче військового, має певні обмеження. Лікарі собі не належать – вони належать роботі. Постійні дзвінки, виклики на службу: вночі, на вихідних та у свята. Звісно, важко змиритися, коли чоловік вдома, збираєтесь кудись на відпочинок і через 5 хвилин все змінюється, йому потрібно виїжджати на роботу. Батько раніше не хотів, аби я йшов у медицину, але зараз підтримує мене. Ми постійно спілкуємось, радимось. Хоч у нас різні напрями, медицина одна.

Чи жалкували ви коли-небудь, що обрали військову медицину?

Ніколи не жалкував і не жалкую. Це захист моєї Батьківщини. Це не легко, але і у цьому можна знайти багато позитивного, там я здобув безцінний досвід та друзів. Ми з колегами жартуємо: коли онук запитає, що ти робив, коли була війна на сході, то соромно буде сказати, що сидів вдома та дивився телевізор. Я б собі такого не пробачив.