«Продати картину – як дочку видати за добру людину заміж», – Юрій Ямаш

Львівський художник розповів нам про те, як став власником старовинного замку і унікальний випадок в Криму
   Мар`яна Галькович   1308  

Фото з особистого архіву Юрія Ямаша

Були колись у Римі чи, може, хочете там побувати? Тоді у вас є гарна нагода – «Римські канікули» у місті Лева триватимуть до 18 жовтня. Саме таку назву має персональна виставка львівського митця – Юрія Ямаша. Його картини про Україну презентували навіть у Ватикані. Тоді у Посольстві України при Святому Престолі купили картину «Берестечко».

У музеях Румунії, Фінляндії, а також у приватних збірках України, Росії, Польщі, Бельгії, Канади, Ізраїлю, Англії, Німеччини, Франції, Болгарії та США також є творіння львівського митця.

В ексклюзивному інтерв`ю «Львівській газеті» Юрій Ямаш розповів про те, що спонукає його малювати, про картину «Крим фіг ваш» та що робити, коли хочеться покинути ремесло художника.

Зустрілися ми з паном Юрієм саме тоді, коли вже почав накрапати дощ, тож наша розмова за кавою зігрівала.

Фото: photo-lviv.in.ua, Нічне життя Риму

Виклик власним батькам – як замість військового стати художником?

Пане Юрію, розкажіть, будь ласка, як і коли почали малювати?

Всі діти здібні, всі мають нахил до малювання. Просто в когось у певному віці він припиняється, а в когось – розвивається. Я ж не полишав цю справу, намагався весь час розвиватися. Народився я у місті Сєвероморськ Мурманської області і з батьками переїхав до Львова, у другий клас пішов вже у школу на Дністерській. У шкільні роки я мешкав далеко за містом, в мене не було можливості в студії вчитися. Тому, безпосередньо у художніх студіях я почав вчитися після школи, потім відслужив у війську, два рази вступав до Інституту прикладного і декоративного мистецтва, а тепер – Академія мистецтв.

А чи існував у ті часи стереотип, що малювання – несерйозна робота для чоловіка?

Не було такого стереотипу, був інший. Мама від знайомої довідалась, що художники часто стають пияками. То була така пересторога. Мій батько був військовим, тому батьки хотіли, щоб і я пішов цим шляхом. Після 8 класу я навіть пробував вступати у Суворівське училище, двічі, але добре, що не вступив.

Фото: photo-lviv.in.ua, Рим. Фонтан Треві

А зараз, на вашу думку, люди серйозно ставляться до живопису?

Ну, я думаю, що ще час не прийшов. Тобто, він був і зник, і ще не почався знову. Люди переймаються іншими проблемами. В Польщі, наприклад, я помітив зовсім іншу тенденцію і мені це страшенно імпонувало.

Чи були у Вас думки поїхати зі Львова, змінити країну?

В жодному разі. Хоч я й не народився у Львові, вважаю себе стовідсотковим львів’янином. Для мене це Батьківщина, і Батьківщина моїх дітей. Були пропозиції, дуже серйозні пропозиції і я, можливо, навіть погодився б на них. Була пропозиція викладати в Фінляндії в інституті, в художньому інституті, але то був контракт. Але так, щоб назавжди поїхати – навіть думки не було.

За роки творчості у Вас з`явилися ритуали, пов’язані з процесом малювання?

Ні, у мене таких ритуалів немає. Єдина, що коли я працюю в майстерні, то можу слухати музику. Коли я малював деякі твори з серії «Римські канікули», то вмикав італійську музику і вона допомагала мені. Вона закладала якийсь ритм. Я пам’ятав те, що чув в Римі і воно мені тут допомагало… А взагалі, я пленерист, і досить вільно почуваю себе на природі, тому коли сприяє погода – малюю там.

Пане Юрію, були моменти, коли хотіли покинути своє ремесло?

Були наполягання моїх близьких в 90-ті роки, коли всім було дуже важко. Абсолютно не приносило дохід ремесло художника, але я не покидав. Думаю, що все, чого я досягнув – це завдячуючи вірності своєму фаху. Навіть студентам кажу: якщо є в житті якісь складності – фах вас врятує, якщо не фінансово, то просто принесе задоволення. Я маю багато досить заможних знайомих, моїх однокурсників.. Але, не думаю, що вони є настільки щасливі, щоби казати, що дійсно себе реалізували.

Фото: photo-lviv.in.ua, Капітолійський пагорб

Історія про власний замок, Кримський півострів і продаж картин

Знаю, що Ви, окрім малювання, займаєтесь науковою роботою і викладаєте в університеті…

Так, я займаюсь дослідженням творчості Івана Труша. У мене вийшло друком вже 6 монографій. Не буду казати, що я вже собі запланував, але матеріалу у мене багато треба тільки продовжувати і встигати все писати.

А як поєднуєте викладацьку, наукову роботу з малярством?

Воно, звичайно, все розпорошує. Хочеться займатися живописом. Я  то вмію робити, я то люблю робити. Я працюю не на результат, мене приваблює сам процес: коли ти береш на палітру розкладаєш фарби, коли ті фарби починають виплескуватись на полотно і раптом з того порожнього щось створюється. Це досить цікаво…Але викладання і малювання добре поєднувати. Думаю, що ті професійні художники, які викладають – не лишаються на одному рівні. Це є взаємний процес. Я не просто передаю свої знання, я багато в студентів запозичую – дещо в баченні, дещо в техніці. Серед моїх учнів є ті, які стали більш знаними від мене. Наприклад, Анастасія Бонішко, яка брала участь у створенні фільму «Ван Гог. З любов`ю, Вінсент».

Пане Юрію, розкажіть одну шалену історію, пов`язану з живописом

Коли я працював в Опері, в нас була така тенденція: літом ми, художники Малярки, вибиралися на пленер. Брали бус і їхали навмання. Жартівливо ми називали цей пленер «Пізнай свій рідний край». От ми чули всі про якесь місце, але треба було своїми очами побачити і ми їхали. Був такий випадок, коли проїжджали Свірзький замок (я його вже малював до того, ну, цікавий, красивий замок…), і ми зупинились. Вийшли його оглядати і тут прийшов ключник з ключами. Ми з ним поговорили і він за певну суму на той замок на тиждень продав. І ми в тому замку мешкали. Я себе вважав ледь не найбагатшою людиною в Європі, бо я разом зі своїми друзями – власник цілого замку.

Фото з особистого архіву Юрія Ямаша

Як вважаєте, настрій важливий у мистецькій роботі?

Якщо я відчуваю, що у мене немає настрою, немає умов, то краще не братися за пензель. Той сюжет, який треба малювати, він має подобатись, захоплювати, тоді те захоплення передасться. На одну картину мені потрібно від години до 2,5 годин. Було таке, що я намалював 9 робіт в межах одного дня.

Важко продавати свої роботи?

Є одна теза з часів Олекси Новаківського. Він вважав, що роботи то ніби його діти. І коли продавалась якась його робота, за шалені гроші навіть, то він сидів і плакав. Я трошки по-іншому до того ставлюся. Сподіваюся, що мої картини потрапляють в добрі руки. Тобто, як дочку видати за добру людину заміж. То не треба шкодувати, воно ж для того і робиться, щоб когось тішило.

Фото: radiotrek.rv.ua, Крим фіг ваш

Скільки картин вийшло з-під Вашого пензля?

Мені важко сказати точно, але однозначно більше тисячі. Я не роблю це штучно, але коли є гарна погода і я на пленері, то без великого напруження виходить 3 роботи. По великому рахунку, це не є велика цифра. Микола Глущенко біля 10 тисяч картин написав за своє життя. Штучно можна і ще більше, але тут важливо, щоб дійсно ті роботи були варті, щоб вони для тебе були цікаві.

Так, як для Вас цінна серія робіт з Криму?

То був останній мій пленер в Криму, буквально за пару місяців до анексії. Я збирав матеріал до своєї монографія про Труша і поєднував це з живописом. За два роки вийшло робіт 50, певно. Я шукав мотивів на березі моря і побачив дівчину, яка спиралася на поручень. Був берег, освітлений сонцем, золотисто-жовтого кольору і синє море, і ця прекрасна дівчина. І коли потім з натурного етюду почав робити великоформатну картину, то там чітко побачив ознаки України. Воно дійсно наше, і тому після анексії я цю роботу назвав – «Крим фіг ваш».