Барвінський: перемогти мефістофелів

Два концерти музики Василя Барвінського відбудуться у Львівському органному залі
   Олег Резанов, прес-служба Львівського органного залу   471  

І.

П’ятнадцять виповнилось йому того року, і він страшенно розгубився, коли побачив визначного гостя з Великої України. Хлопчик намагався поцілувати руку корифеєві, однак поважний чоловік сміючись зауважив, що він зовсім не панотець. Гра на фортеп’яні. Схвальний відгук про здібності юнака. На хлопчика безперечно чекало велике прекрасне майбутнє.

Два невеличких будинки тулились одне до одного на коротенькій затишній львівській вуличці. Удавана вежа з гострим дахом, ґратки на дверях з роком спорудження та кириличний вензель власника: 1897 і «ВШ». Два будинки відомого міського архітекта були дуже подібні, вони постали одночасно, проте мали неоднакову долю. Зі спогадів може навіть видатись, ніби їх чи то не розрізняли, чи то подумки вважали за один неподільний «дім під Високим Замком». Десь там, в старосвітських кімнатах гість з Великої України Микола Лисенко слухав гру п’ятнадцятирічного Василя Барвінського.

Це був 1903 рік. Вже тоді Галичина нуртувала. Заворушення, політичні вбивства, виборче право для чоловіків, змагання мефістофелів і праведників, де навряд чи хтось достеменно розумів, що ж відбувається… Коротенька затишна львівська вуличка згодом ставала довгою, ба навіть хвилястою. Понад півстоліття поруч із нею дзеленькав трамвай. З’явився за цісаря, зник – у Союзі. Два будинки також змінювались. Перетворювався Львів.

ІІ.

Дві визначні галицькі родини замовляли ці вілли під Високим Замком – Барвінські та Шухевичі. Вензель на дверях «ВШ» означає «Володимир Шухевич». Батьком іншого сімейства був Олександр Барвінський. Їхні дружини – Герміна (Шухевич) і Євгенія (Барвінська) – були рідними сестрами з дому Любович.

Микола Лисенко приятелював з обома – з Шухевичем і з Барвінським, однак відстань між Великою Україною і Галичиною таки давалась взнаки не лише стосовно мови: галичани вимовляли Лисе́нко, а гість лагідно наполягав на тому, що він таки Ли́сенко. Намагання композитора посприяти власним творам на сценах імперії Габсбурґів були марними. Його музика влучила у мертву смугу між колоритною екзотикою і політичною обережністю. У Відні «Різдвяну ніч» було відхилено через невідповідність столичним вподобанням. У польському театрі Львова не наважились зробити українську виставу. Зрештою навіть Василь Барвінський згодом писатиме про суттєві недоліки в творах корифея.

Власне, саме у Львові почалося велике музичне захоплення маленького Василя. Спершу його навчала мати Євгенія, потім її давній викладач музики Кароль Мікулі – учень Фредерика Шопена. Лише тимчасово Василь відхилився від музичного шляху, коли почав вивчати юриспруденцію на Львівському університеті, однак врешті-решт перемогла… Прага.

ІІІ.

У Празі був викладач Вітезслав Новак, була там чеська зосередженість на народній музиці і особливій розкутій мінливості, свободі мистецького чуття, яку називатимуть імпресіонізмом. У Празі було виконання першого оркестрального твору Барвінського – Української рапсодії. У тамтешній Політехніці працював фізик Іван Пулюй, що із його донькою Наталкою одружився Василь Барвінський.

Величезне старовинне місто – це ще й «американське темпо», строкате мистецьке життя, однак під час Першої світової війни Барвінський обирає повернення до Львова. Замість мобілізованого Станіслава Людкевича він очолює Вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка.

Як перемогти другорядність українського музичного життя Галичини? Де розмаїття подій, мистецьких відгуків і суперечок? Так само, як Станіславові Людкевичу, Барвінському немає іншої ради, як намагатись робити геть усе. Навіть без гонорарів він пише належні, як на його думку, музичні рецензії і огляди. Чи можна тут видертись за межі того малого кола місцевих шанувальників, в якому колись опинився Микола Лисенко? Чи уславить українську музику беззастережний і наполегливий патріотизм?

Маючи всі можливості стати яскравим виконавцем і композитором, пан Барвінський дедалі більше плекає народну ниву. Вже за кілька років його батько Олександр стане державним секретарем освіти та віросповідання ЗУНР, однак, попри всі зусилля, українська справа тоді не перемогла…

IV.

Наприкінці 1920-х років Василь Барвінський подорожує. Велика Україна вже перетворилась на радянську, а Вуторм (Всеукраїнське товариство революційних музик) влаштовує авторські вечори композитора і виконавця зі Львова, який, щоправда, народився в Тернополі. Маршрут: Київ-Харків-Дніпропетровськ-Одеса. Барвінського вражає тамтешній «американський темп» життя. Йому не припав до душі харківський «Березіль», однак захопила якась мілітаристська театральна вистава у Києві. Збентеження було таким, що хтось з оточення навіть зауважив, ніби вразливий Барвінський має «жіночі нерви».

Про подорож є низка нотаток «Вражіння з побуту на Україні». Підсумок мистецької мандрівки такий, що повернення до Львова засмучує Барвінського: «Живчик нашого життя в Галичині видався мені чомусь-то таким слабим, пропорції життєвих можливостей якісь мікроскопійно малі та наче зав’ялі, коли не засушені…».

Прогресивний Радянський Союз привертає увагу багатьох. Диво українізації зачаровує. Галичину охоплюють гарячі дебати, серед яких часом несила порозумітись батькам і дітям. Так Дмитро Великанович 1933 року б’є на сполох через звістки про голод по той бік кордону з СРСР, він серед засновників Комітету рятунку України. Згодом гине в радянському таборі. Водночас його син – Юрій Великанович долучається до Комуністичної партії Західної України, бере участь у Війні в Іспанії у складі інтернаціональних бригад, гине там і стає… радянською іконою.

На цьому тлі миролюбний Василь Барвінський видається не надто суперечливим, хоча його життєпис неабияк пошматують усі подальші події. Скидається на те, що тоді він мав змогу обирати. Прага – це «десь так 15 театрів, а концертів на день не раз 4-5», однак викладач, композитор і керівник лишається у Львові.

V.

Щось моторошне є в тих світлинах, в обличчях на них, в очах і виразах. Щось зачаєне або цілком чітке. Чи не останнім сплеском старого життя, про який Василь Барвінський навіть написав, був візит до Львова Бели Бартока. У заквітчаній смужками строкатих кахлів віллі на Хресті, теж з невеличкою вежею і гострим дахом, відбувалося урочисте прийняття в піаніста Леопольда Мюнцера. Барвінський там був, хоча увага Бели Бартока належала Антіну Рудницькому, який колись завзято і нищівно критикував всю українську музику. Зазвичай тактовний і врівноважений Василь Барвінський із цим гаряче не погоджувався. Обидва зрештою належали до львівського СУПроМУ (Союзу українських професійних музик).

Бела Барток у Львові – це вже кінець 1930-х. Тоді в Іспанії було вбито «канонізованого» пізніше Юрія Великановича. За кілька років через єврейське походження загине у Янівському концтаборі власник вілли на Хресті піаніст Леопольд Мюнцер. 1945 року в Америці помре Бела Барток. Антін Рудницький житиме ще порівняно довге і успішне життя у Сполучених Штатах. Василь Барвінський залишиться у Львові, хоча Львів не лишатиметься тим самим.

З часів нацистської окупації походить гуртова світлина, де Барвінський і Людкевич в оточенні місцевих артистів влаштовують у Дорогобичі святкування сторіччя від дня народження Миколи Лисенка.

VI.

Ця доба вимагала від людей остаточних визначень, зречень і беззастережної покори. Митець Василь Барвінський, як може видатись, занадто хилився до радянської влади. Водночас з боку Пулюїв в нього чимало родичів-«фольксдойчів». Четверо дітей подружжя Барвінських зрештою опиняються поза межами радянської досяжності, а один серед них – син Іван-Севастьян навіть гине в лавах німецької армії.

Проте Львів з усіма його праведниками і мефістофелями міцно тримає пана Василя і його дружину пані Наталю. Вже по закінченні війни Микита Хрущов у листі до Йосипа Сталіна посилається на «визначного композитора» Барвінського, який начебто цілком «одверто» стверджує, що Совєти кращі за «німців». Чи ж була в нього змога стверджувати щось протилежне?

Попри все, жодні заступники не вберегли композитора і викладача від того, що відряджений з Росії Сергій Павлюченко посуне його з посади керівника консерваторії. Року 1948 Василя Барвінського і його дружину буде засуджено і заслано до табору в Мордовії. Йому тоді шістдесят років. Їй – шістдесят два.

VII.

Ці мефістофельські ігри зовсім не того штибу, що про них в той час писав Томас Манн. В Манна – незбагненні потойбічні сили, в життєписі Василя Барвінського – цілком звичайні люди, які вправляються у відтворенні пекла із «палким радянським патріотизмом». Станіслав Людкевич тоді написав «Пісню про Сталіна», Василь Барвінський – «Портрет Леніна» і «Пісню про Вітчизну». Після Людкевича залишилось майже все, однак особисті папери і видання творів Барвінського цілком загинули. Принаймні там, де був Радянський Союз. Полум’я на подвір’ї консерваторії поглинуло особистий архів музичного митця.

Мордовія, бараки, залучення до в’язничної художньої самодіяльності – Барвінському майже не дозволяють бачитись із дружиною, теж ув’язненою, але в сусідньому таборі. У листі до Львова, датованому 1957 роком, старий викладач музики пише про Олька Криштальського, який саме вирушає на конкурс до Москви. В декількох рядках Василь Барвінський розмірковує, що, звісно, колись навчав Олька, але його теперішні здобутки є заслугою інших людей.

Це пише чоловік, якого сюжети опер Пуччіні вражали «кровожадною брутальністю акцій». Чоловік, який відбув вже майже десять років таборів. Згідно енциклопедичної статті, львівський піаніст Олег Криштальський справді стає лавреатом того московського конкурсу 1958 року. Тоді ж звільняють Василя Барвінського та його дружину.

Від уславленого колись піаніста Леопольда Мюнцера не лишилось жодного звукозапису, годі сподіватись на речі чи світлини. Однак Василя Барвінського спіткала дещо інша доля. Він повертається до Львова, його приймає той старенький дім під Високим Замком, де колись поважний гість з Великої України пророкував юнакові велике майбутнє.

По поверненні Барвінський вже глухий на одне вухо, він хворий, його дружину Наталю незабаром паралізує. Композитора урочисто поновлюють у музичній спілці після прикрої тривалої відсутності. Лишень особистий архів поновити було неможливо. Десь далеко, за кордоном розпорошено деякі ноти. Десь там також були зацікавлені у відродженні мистецького доробку впливові родичі. Багато чого поволі знайдуть, хоча Барвінський наприкінці життя відчайдушно намагається щось випростати з власної пам’яті, пригадати з попереднього життя. Життя, яке затуляє морок.

Музика знов лунатиме, повернеться навіть укладена ним дитяча збірка «Наше сонечко грає на фортеп’яні». Інша справа, якою ціною? Інша справа, чи вважати це перемогою над мефістофелями?

Два концерти музики Василя Барвінського відбудуться у Львівському органному залі. В середу, 12 вересня звучатимуть камерні твори. Великий «Барвінський Ґала» заграють суботнього вечора 15 вересня. Серед виконавців Яромир Боженко (фортепіано), Яромир Бабський (скрипка), Ярослав Мигаль (віолончель) та Ukrainian Festival Orchestra (дириґент – Іван Остапович).