Про любов і ненависть українців

У найпопулярнішому в світі пошуковику Google є корисна функція, яка відображає результати пошукового запиту за певний заданий період – від 24 годин до року і довше
 |    876  

Мабуть, немає зручнішого інструменту, який проілюстрував би карколомну зміну ставлення українців до власних кумирів. Фраза середньовічного філософа та богослова про скороминущість людської слави, як жодна інша, актуальна для українців. Практично немає вітчизняного політика всеукраїнського калібру, якого не зводили б у ранг майже месії, а пізніше – так само щиро і запально ненавиділи вчорашні прихильники.

Майже класичний приклад таких «американських гірок» українських уподобань – колишній президент України Віктор Ющенко. В 2003 – 2004 роках половина України щиро вважала Віктора Андрійовича таким собі всемогутнім визволителем української нації з пут злиденності та ярма олігархів, якому залишилося лише скласти присягу на Пересопницькому Євангелії, взяти до рук гербову печатку та булаву й вирушити громити «воріженьків» та встановлювати порядок з добробутом. Про брак реальних інструментів впливу в парламенті й уряді, різке скорочення повноважень через зміни до Конституції та прихований, а потім і явний опір опонентів, які нікуди не зникли, ніхто тоді не намагався думати. Українці були такими щирими у своїй любові до новообраного президента, що він, мабуть, у якийсь момент і сам повірив у власну обраність. Звичайні, або, як полюбляв говорити сам Віктор Ющенко, «малі українці», 2003 року з майже релігійною фанатичністю здійснили ведмежу послугу і самим собі, і новообраному президенту, змусивши усіх, в тому числі і Ющенка, повірити в мало не надлюдські можливості героя помаранчевого Майдану. Чим це все закінчилося, також пам’ятають усі: рейтинг у кілька відсотків, відмежування від впливів на реальну політику та врешті фактичне зникнення з політичної арени. А українці, які за п’ять років легко та швидко пройшли всі етапи – від щирого обожнювання до такої ж щирої ненависті, з властивою безпосередністю поспішили на пошуки нового месії.

Від політики до спорту

Щира й абсолютно некритична любов українців, на жаль, поширюється не лише на політиків, але й на інших співвітчизників, яким «пощастило» потрапити в поле всенародної уваги. Варто згадати хоча б, як змінювалося ставлення до безумовно видатних українських спортсменок-шахісток сестер Ганни та Марії Музичук. Від безмірного захоплення та цілком зрозумілої і виправданої гордості за землячок, які зуміли стати світовими чемпіонками з шахів, до нерозуміння та осуду через рішення взяти участь в чемпіонаті з цього виду спорту, який проходитиме в Росії. Захват, який викликала відмова Ганни Музичук брати участь у чемпіонаті світу з шахів у Саудівській Аравії через обов’язкову вимогу для жінок носити закритий одяг – абайю, можна порівняти лише з обуренням після рішення сестер їхати в листопаді цього року на змагання до Ханти-Мансійська.

Безумовно, рішення брати участь у змаганні, навіть найпрестижнішому, яке, однак, відбувається на території країни-ворога та окупанта, є вельми сумнівним. Однак показовою є нездатність більшості співвітчизників сприймати публічних людей у всій багатогранності образу – з позитивними й негативними рисами. Поважати перемоги та здобутки, однак сприймати і невдачі чи неправильні рішення. Відтак образ публічної людини для багатьох українців чимось подібний на героїв радянських фільмів епохи раннього соцреалізму – якщо герой позитивний, то все в ньому не може викликати сумнівів у його непогрішності. Такий герой і на роботу ходить вчасно, і в сім’ї у нього повний порядок, і діти взірцево-показові. А ще він спортсмен, партійний активіст і на додаток, наприклад, металобрухт тоннами здає. А негативний герой – негідник за всіма статтями й у всіх сферах. І немає такому герою прощення аж до можливості розкаяння в самому кінці фільму.

В дієвості такого «кіношного» ставлення до власних герої зміг переконатись і ще один українець – боксер Олександр Усик. Коли він відмовився приймати російське громадянство  і виступати під прапором РФ, то, цілком заслужено, користувався безумовною та необмеженою повагою та любов’ю кожного українця. І віддані фанати якось не звертали уваги ані на скажімо так, дивну дружбу Усика з представниками УПЦ МП і «миротворчу» позицію боксеру щодо «спорту поза політикою». Натомість, після переможного бою Усика в Москві, навіть синьо-жовтий прапор в центрі російської столиці на боксерському рингу не врятував переможця від нищівної критики.

Найкращі герої для українців

Варто констатувати, що політичне розчарування десятиліття – історія з Президентом Ющенком ніяк не вплинула здатність українців більш критично ставитись до власних кумирів. Щойно звільнена з російського полону Надія Савченко, ще не ступивши на територію України в аеропорті Бориспіль,  мала рейтинг довіри,  співставний з вітчизняними топ-політиками. А певний час  – навіть була лідером довіри серед українців. І саме Савченко можна назвати «чемпіоном» по темпах втрати підтримки українців. Після повернення з полону Савченко почала робити скандальні заяви щодо необхідності діалогу з керівниками “ДНР” та “ЛНР”, і здійснювати поїдки на непідконтрольну Україні територію. Це різко змінило ставлення до неї. І ось менше, ніж через два роки після тріумфального повернення, після позбавлення недоторканності та арешту, рейтинг недовіри до Надії Савченко становить близько 65%.

Подібні коливання – від всенародної любові до публічного остракізму зазнавали практично усі політики, які претендували на той чи інший державний пост, що передбачає виборність. Довіра та любов українців до політиків – як в цитаті з популярних пабліків в соцмережах – нелегко дається і її легко втратити.  Ми віримо обіцянкам – навіть очевидно нездійсненим, віримо емоціям та палким гаслам, а не прагматичним розрахункам та реальним програмам.  Парадоксально, але політик, який побудував би виборчу програму, скажімо, кандидата в президенти на реальній програмі та економічному розрахунку, просто не матиме шансів в Україні поряд з навалою популістів та демагогів різного штибу та ґатунку.

Мислення в чорно-білій парадигмі оцінки будь-якої персони – чи політика, чи артиста чи спортсмена. Тому в такому світогляді хороший співак однозначно буде хорошим президентом. І конкуренцію йому може скласти лише успішний шоумен. І насправді, жоден, навіть найсправедливіший закон про вибори не здатен допомогти країні, виборці роблять вибір, базуючись на любові чи ненависті (останнє – актуальніше). В такій ситуації чергові вибори варто замінити на обов’язкові курси критичного мислення та політичної освіти.