Львівський Лицар неоголошеної війни

Розмова з волонтерами, які допомагають війську від перших днів війни
     1135  

Фото: Справжня Варта

Сотні тепловізорів та приладів нічного бачення, приціли, а ще біноклі, перископи, буржуйки та багато іншого передали волонтери ініціативи “Львівський лицар” на схід за чотири роки війни.

Лицар з’явився на центральній площі Львова наприкінці липня 2014 року.  Ідея перегукувалася з тим, що було століття тому: 1916 року для залучення благодійних пожертв на потреби війська у місті Лева створили Львівського лицаря. Через сто років для потреб зміцнення нашого війська до Львова повернувся Львівський лицар у образі святого Юрія Змієборця.

За роки війни, кажуть волонтери, багато змінилось. Найцінніше, що зібрано ними – не гроші на прилади, а історії, як допомога врятувала життя конкретних військових. Розмова з двома координаторами ініціативи – Андрієм Салюком та Іваном Радковцем про їхні чотири роки у тилу війни.

Андрій Салюк: 30 липня 2014 року ми представили усім ініціативу, яка вже працювала. Вона була трансформована із групи волонтерів, які допомагали Майдану від грудня 2013 року.

Майдан. Початок

Андрій Салюк: Спершу ми допомагали Майдану. За час Майдану ми відправили 56 машин вантажених  допомогою. Це була допомога одягом та харчами. А вже з кінця грудня також передавали будівельні шоломи, а під час гарячої фази – саморобні бронежилети. Наші друзі прийшли до нас з ідеєю робити такі броніки і ми погодились. Спочатку це  був захист від кийків, а потім і від помпових рушниць. Ми їх називали «камізельки».  Передали їх на Майдан більше двох тисяч. Звичайно, не йшлося про захист від снайперських куль. Його могли дати лише бойові бронежилети, яких тоді ні в кого не було.  Ми не знаємо скільком точно майданівцям допомогли наші «камізельки», але маємо три підтверджені випадки, коли наші бронежилети захистили майданівців – кулі зрикошетили.  Для цього їх і робили. І навіть заради цих кількох випадків варто було робити їх тисячі.

Іван Радковець: На початку березня, коли втік Янукович і російські війська окупували Крим, до нас прийшли прикордонники і попросили про допомогу. Ми з ними були знайомі раніше. Вони знали, що ми допомагали на Майдан. Коли прийшла війна, їх відправляли на схід та південь України. Вони не мали нічого, чого реально потребували для виконання завдань. Прийшли до нас із запитанням, чи можемо допомогти, зокрема, спальниками, кариматами тощо. Ми допомогли. Також віддали частину одягу, який був і який міг підійти. Тоді ще також допомагали харчами. А ще частково спорядженням, яке мали: армійські шоломи, намети,  – усім, що залишилось з Майдану. Бронежилети та металеві шоломи залишились з останніх днів Майдану, їх теж віддали.

АС: Хлопців перекидали на Чонгар, де не було жодних застав чи інфраструктури. Треба було закривати прикордонниками цю територію. По штату тоді не було передбачено спальників, наметів, термобілизни тощо. А це була холодна весна. Все, що могли, дали. Серед іншого, ковдри, гумове взуття, теплі светри. Прикордонники тоді мали зауваження до бронежилетів, казали, що вони максимум витримають постріл з пістолета, але оскільки не було нічого, брали і це. Ми завантажили їм повну машину. Але тоді це ще не була цільова допомога воякам.

«Шкарпетки на війні дуже важливі, але ними війни не виграєш»

АС: Наприкінці березня ми всі зібралися разом – волонтери, які у нашій групі працювали на Майдан. Це були дуже різні люди: хтось робив броніки, хтось сортував шкарпетки. Ми розуміли, що йде до чогось нехорошого. Старались дивитись на все тверезо, без зайвого популізму. Тоді думали, що окупація Криму була першим кроком до нападу. Зібрались, щоб обговорити, що робити далі. Зрозуміли, що всі технарі. І хтось сказав: «Шкарпетки на війні дуже важливі, але ними війни не виграєш. Будемо допомагати приладами і обладнанням».

ІР: Ми прийняли рішення, що нам треба робити щось, що допоможе армії виживати у тих умовах. Звісно, зброя не наше питання. Але і хотіли допомогти не просто шкарпетками. Їх було просто піти, купити і передати. Але є багато речей, які немає де купити. Тому вирішили займатись обладнанням та специфічними речами.

АС: Під час Майдану ми взагалі не брали ні в кого грошей, тільки речі. Якщо хтось приносив гроші, ми скеровували тих людей до пунктів, де відбувалася відправка на Майдан. Іноді, за узгодженням з цими пунктами, частина коштів залишалася у нас – за них одразу купували матеріали для броніків або використовували на оплату бензину, щоб завезти все в Київ.

Андрій Салюк

Але з початком війни все змінилось. Гроші були потрібні, щоб купувати хлопцям прилади чи оптику. Ну ніхто ж з нас не мав вдома бусолі (геодезичний прилад для вимірювання магнітних азимутів, магнітних румбів та внутрішніх кутів, тобто прилад, який фактично використовують для орієнтування на місцевості – ред), щоб поділитися нею і передати на фронт.

Українська діаспора ще від початку Майдану активно допомагала речами, які пересилали в Україну. Друзі, які зараз мешкають за кордоном мене спитали, чим потрібно допомогти, бо пам’ятали про нашу роботу на Майдан. Кошти на перші прилади передали українці Канади. Вирішили купити тепловізор. Це був один з перших таких пристроїв, які купили волонтери. Військові навіть спочатку не хотіли його брати, бо не дуже знали, що це таке і як ним користуватись.

Чому тепловізор? Я займаюсь збереженням культурної спадщини і реставрацією пам’яток і якось професор з Польщі показував і розказував мені, як використовувати тепловізори в реставрації. Тоді ж і розповів, що прийшли вони у реставрацію з армії. Тоді ми й вирішили допомогти нашим воякам саме тепловізором.

Тоді ще наша волонтерська група ніяк не називалась, старалися, щоб про нас якнайменше знав хтось чужий.

Коли ми вже купили тепловізор, прийшли у військову частину і запропонували. Вони сказали: «Нам цього не треба. Краще нічник». На жаль, тоді просто не всі знали про можливості використання тепловізорів під час бойових дій. На замовлення ми почали також купувати й нічники – прилади нічного бачення. Я їздив у Польщу, шукав магазини, де можна це купити, пояснював для чого і для кого купую, домовлявся за суттєві знижки і купував. Тоді нам вдалось сконтактуватись і з польськими військовими, які підказували, які прилади нічного бачення є кращими. Все детально обговорювали у групі. Так і почали працювати. Гроші були родини, друзів, знайомих, допомагали друзі з-за кордону. Так ми працювали до літа.

Прилади ми купували за такою схемою: брали один, випробовували, отримували відгуки від хлопців, якщо все ок, а потім купували ще.

Львівський лицар

АС: 30 липня 2014 року на площі Ринок біля Ратуші  з’явився Львівський Лицар. До того ми тихо збирали гроші, купували, привозили з-за кордону до Львова і тихо передавали до військових частин.

Іван Радковець

ІР: Але потім ми вичерпались. Закінчились гроші родин та друзів, а допомога була потрібна щораз більша у той час. Окрім того нас підтримували з-за кордону, передавали гроші. І там треба було пояснити, кому вони передають гроші на купівлю обладнання. Це було дуже важко зробити, зважаючи, що група ніяк не називалась. Тоді і виникла ідея з Львівським Лицарем.

АС: Волонтерами у нашій групі стали люди, які або були на Майдані, або допомагали Майдану. Ми почали співпрацювати. Воякам казали, що ми не займаємось одягом, а займаємось спорядженням. Замовлення почались дуже швидко (усміхається). Ми намагались максимально професійно підійти до справи: шукали людей, які вже знались на техніці і питали дуже багато порад у них. Ми постійно спілкувались з хлопцями, яким передавали обладнання і шукали шляхи, як покращити те, що закуповуємо. Дуже часто просто розпитували вояків, що саме їм треба, для яких завдань і тоді визначали, що їм краще підійде. Наприклад, біноклі для снайперів, розвідників чи артилеристів – це зовсім різні біноклі.

Прилади нічного бачення, біноклі, монокуляри, приціли, тепловізори, генератори, навігатори, радіостанції, перископи, а ще прилади, які придумали і розробили наші волонтери у співпраці з бойовими офіцерам – це короткий перелік того, що ми впродовж всієї війни передаємо нашим воякам на фронт. Щось коштує декілька сотень гривень, щось – тисячі доларів.

Ми не купували найдорожчі прилади. І ця концепція у нас актуальна досі. Ми старались забезпечити якомога ширше коло людей принаймні початковими технічними засобами. Чорна ікра набагато смачніша, ніж чорний хліб. Але якщо тобі треба нагодувати роту, ти купуватимеш чорний хліб.

Власні розробки

ІР: Від перших днів війни ми розуміли, що не все можемо купити. Або те, що можемо купити, не завжди якісне. Так ми спочатку розробили ідею, як покращити буржуйки. З перших тижнів вчились, як робити з банки кока-коли пальники. Наші волонтери шукали, як робити альтернативні джерела світла, тепла, як обігрівати намети, готувати їсти тощо.

Ще влітку 2014 ми почали говорити про укріплення. Все було дуже динамічно: сьогодні відступали, завтра – наступали. І тоді один з наших волонтерів запропонував те, що вже давно використовують армії на заході – системи швидкого мобільного створення оборонної позиції, зокрема, блокпостів. Вони називаються габіони. Тоді зрозуміли, що варто почати створення таких систем для нашої армії.

АС: Станом на серпень 2014 року вже була домовленість з фірмою про виготовлення таких систем. У вересні вже був готовий дослідний зразок. Він пройшов офіційне випробовування.
Загалом, працювали у різних напрямках – збирали кошти і намагались щось купити, а з іншого боку – забезпечували армію тим, що виготовляли самі. Спершу це були буржуйки, потім габіони, далі – перископи тощо. І, головне, ми виходили з нинішніх потреб саме нашої війни, а не чогось абстрактного типу американської війни в Іраку.

Як змінилась волонтерка

АС: Ми постійно намагались тримати прямий контакт з тими, хто воює. Тому від нас постійно хтось їздив на фронт. Ми їздили не заради фото, а заради обміну інформацією. Тактика війни дуже змінювалась і ми старались постійно під неї підлаштовуватись.

Серед того, що передають волонтери ініціативи – тепловізори, приціли, біноклі та багато іншого

Зараз війна знову міняється. Допомога зараз теж дуже відрізняється. Насправді першочергові потреби за ці роки вже забезпечені. Доклалися до цього волонтери всієї України. Зараз часто «офіційні речники» говорять про те, що усі підрозділи мають тепловізори, прилади нічного бачення. Це правда. Але їх власне найбільше забезпечили саме волонтери. Звісно, є проблема, що техніка фізично старіє, але це вже інше питання.

У 2015 році до нас прийшов запит, що бракує перископів. Знайти їх було важко і коштували вони невиправдано дорого, то ж ми почали їх робити. Загалом вже зробили понад 350 штук. Якщо перші ми робили просто для спостереження, то наступні вже модифікували. Тепер вони мають багато додаткових елементів, тобто насправді підлаштовані під потреби, з якими хлопці там зіштовхуються.

Ми також робимо прилад  для розвідників, який допомагає у роботі з картами і яким вже користується дуже багато вояків, прилад корегування артилерії. Це все роблять різні волонтери, які згуртовані довкола Львівського Лицаря.

Зараз найскладніше з грошима. Частину коштів, які збираємо, використовуємо на закупівлю приладів чи запчастин, частину – на виготовлення наших розробок.

Але всі зусилля вартують того. Якось до мене прийшло повідомлення: «Привіт. Кілька місяців тому ви нам передали бінокль, три дні тому він нам усім врятував життя». Деталей тих подій ми не знаємо. І таких випадків було вже багато. Це те, що ми знаємо. Наше обладнання рятує життя і це найважливіше.

Машина “швидкої”, яку передав Лицар ще у 2014 році, досі рятує життя військових на сході

Про музей

АС: Ми певні, що колись у Львові буде повноцінний гарний музей цієї війни, гідний пам’яті наших героїв які воювали і воюють у цій війні за Незалежну Україну. Тому просимо вояків, з якими працюємо, аби вони передавали свої особисті речі чи речі, які пов’язані із певними подіями для такого майбутнього музею. До кожної речі ми робимо своєрідний паспорт. Пишемо, хто і коли передав і основне – з якими подіями пов’язана ця річ. Навіть звичайне горнятко може бути чудовим експонатом. У нас, для прикладу, одне таке вже є. Воно належало бійцю Його передав боєць, який на початку війни пішов добровольцем, був спершу в батальйоні “Донбас”, потім воював розвідником у ЗСУ, і кожного ранку мав свою маленьку традицію – варив і пив каву у ньому, якщо не був на завданні. Маємо перископ, у який прилетіла куля і він фактично врятував вояка. Є й особисті речі Кіборгів ДАПу.

У нас, наприклад, є ящик, який був з вояками у Донецькому аеропорту, і на якому є підписи Кіборгів, які, на жаль, не всі повернулися з війни.

Якось хлопці, яких ми тепер називаємо Кіборгами, звернулися з проханням, що їм треба машина. Вони запропонували, що готові з аукціону продати цей ящик, щоб зібрати гроші на машину. Ми довго переконували, що його не варто продавати, бо така річ має бути в музеї. Але також розуміли, що треба машину. Коли міркували, як же ж допомогти купити авто, трапилась інша подія: до мене подзвонив один знайомий бізнесмен і приніс 4,5 тисячі євро на допомогу нашим воякам. За ці гроші й купили авто, а ящик залишається у нас і чекає на створення музею. Машина зараз їздить на фронті.