Сергій Глотов: «Досі не можу повірити, що там повномасштабна війна»

Він знає, як це – потрапити у розстрільні списки, розірвати зв’язки з частиною друзів та рідних просто за те, що допомагаєш своїй армії. Але він знає, що по-іншому би не зміг. "Бо хто, крім нас"?
 |  Яна Шекеряк, Вікторія Капустинська   1359  

 Волонтер із Луганська, ініціатор створення благодійного фонду «Народна підтримка воїнів АТО», співавтор книжки «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту» – Сергій Глотов – один із тих, хто не забуває сам і не дає забути іншим, яка дорога ціна заплачена за кожну хвилину нашого життя під мирним небом. Від Луганська до Львова.

Як за підтримку армії своєї країни розстрілювали цілі сім’ї? Хто створював книжку про новітніх героїв – оборонців Луганського аеропорту та коли ми зможемо побачити її продовження про його звільнення? Про це і не тільки у розмові із волонтером Сергієм Глотовим.

Волонтерська допомога: для армії як для себе

Я тоді жив у Луганську. У 2014 році, десь 9-10 квітня разом з іншими активістами нашого Євромайдану ми поїхали до Луганського аеропорту спитати наших військових, чи не треба допомоги. Вояки сказали: «Треба! І багато чого». Люди відгукнулися на наші заклики про допомогу у соцмережах і почали приносити продукти, гроші. Ми ж купували елементарні прилади, ліки, радіостанції. Волонтерський рух розростався. Згодом ми вже змогли допомагати не тільки хлопцям з аеропорту, а й прикордонникам, їздили до Краснодарівки, Дельжанська, Пелекового, Діякового. Десь в кінці квітня ситуація (у Луганську – ред) повністю вийшла з-під контролю української влади. Бойовики захопили обладміністрацію, розпочалися напади на військові частини, військкомати і полювання на активістів Євромайдану, волонтерів. 7 травня мене намагалися розстріляти. Вони вже мали наші фотографії і шукали нас по всьому місту, по блокпостах, і передавали по своїх «сєпарських» каналах: «Найти и зачистить». Шансів вижити не було. Кого знаходили – вбивали, багатьох по кілька місяців тримали в СБУ (приміщення управління СБУ у Луганській області було ще раніше захоплене бойовиками – ред). Тож я змушений був виїхати. Побачив український прапор вже у Павлограді. Вже зі Львова безпосередньо організував збір і передачу допомоги, вивіз полонених. Після звільнення Слов’янська  сам почав відвозити допомогу на Схід.

Через підтримку української армії батько називає фашистом 

Я фактично викреслив зі свого життя людей, які брали участь у референдумі 11 травня. Багато моїх друзів назавжди виїхали з Луганська наприкінці липня – на початку серпня, коли почалися прямі бойові дії на Сході.  Дехто змушений був залишитися, бо не мав куди переїжджати, не міг покинути хворих батьків. Спершу до мене дзвонили друзі і запитували: «Чого допомагаєш фашистам? Одумайся!» Батько дотепер мене так називає. Зараз я з ним не спілкуюся.

Підтримка, яка переросла у благодійний фонд

Спочатку я був з ініціативою «Допоможи фронту». У 2014-му не було часу зайнятися оформленням благодійної організації, адже потрібно було швидко збирати кошти. Та ми постійно звітували про свою діяльність на сторінці у Facebook.

Зараз благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО» не тільки допомагає військовим, ми ще й проводимо різноманітні просвітницькі заходи. Зусиллями фонду видано три книжки і знято два документальні фільми: «Хто як не ми?» про волонтерів та волонтерський рух, про людей, які в різних містах України допомагають нашій армії, та «Бліндажизнь» про життя та побут на передовій. Також ми постійно публікуємо інтерв’ю із солдатами, які беремо під час перебування на Сході. Загалом ми здійснили вже близько 50 поїздок туди за три з половиною роки.

У військових зараз менше потреб, але і охочих допомагати менше

Зараз набагато менше охочих допомагати, але й потреб у військових порівняно менше, принаймні побутових. Є нормальне харчування, польові кухні, оснащення, форма. На початку армія була «босою та голою», не мали майже нічого! Тому раніше волонтерські та благодійні організації майже повністю забезпечували армію, бо країна не була готова до війни. Загалом за часи своєї волонтерської діяльності ми відправили на Схід близько 200 тонн посилок, допомагали майже всім підрозділам, які були. У 2015-2016-му роках допомагали місцевому населенню разом із військовослужбовцями різних підрозділів. Вони вже безпосередньо передавали речі чи продукти малозабезпеченим сім’ям, де загинув хтось із батьків чи є невиліковно хворі. Також ми допомагали вивозити волонтерів, які діяли на окупованих територіях, й адаптувати їх після полону. Вони приїжджали лише в одних шортах і футболці.

В Луганську засуджений до розстрілу

Я записаний у їхніх (сепарських – ред) «розстрільних списках» ще із 7 травня 2014 року. Так що поки не планую туди їхати. Якщо поїду, то мене розстріляють ще на блокпостах. Поїду хіба що у звільнений Луганськ (усміхається – авт). Я двадцять вісім років прожив у Луганській області, працював у Луганському заповіднику (зараз там, до речі усе заміновано), мав квартиру у Луганську, жив нормальним життям і планував так жити далі. Але…Навіть зараз, коли заїжджаю до Луганської області – це для мене, як повернення додому, а не в’їзд у зону АТО. Досі не можу повірити у те, що там повномасштабна війна з артилерією, танками. А в дитинстві я їздив купатися на велосипеді до Щастя. Так що ніколи не боявся і не боюся возити туди допомогу. Дехто із наших волонтерів  окупацію не пережив. Бойовики убили майже 40 сімей, по двоє і більше людей в кожній, не рахуючи тих, хто допомагав поодиноко. От везла людина мішок огірків до аеропорту – не доїхала. По дорозі розстріляли. Олена Куліш із чоловіком постачали воду до аеропорту – і їх убили. Бабуся з дідусем (їм по 90 років) варили в себе на подвір’ї борщі у великому казанку, так як не було в них ні світла, ні газу. Зайшли терористи. Побачили, що старенькі мають забагато їжі і розстріляли їх. І таких випадків було багато. Моя знайома (30 років) допомагала військовим. У неї вдома знайшли український прапор. Катували. Відрізали пальці і тими обрубками змусили писати «Слава Україні» на стіні. І все це на очах у її сина! Багато хто пропав безвісти. Могли здавати свої. У кожному селі були колаборанти – пособники окупаційної влади.

Інформаційна робота має не менше значення, ніж робота військових

Коли я приїхав до Львова, те, що відбувалося вдома, тут сприймалося як «народное восстание», ніби «Вони там до Росії захотіли». А тоді вже там були Збройні сили Російської Федерації, що прикривалися місцевими. Туди напустили усіляких «лівих елементів»: людей без місця проживання, психічно хворих, звільнених достроково, щоб почати заворушку. Приблизно на 70% території області не працювали українські телеканали. У нас «ловили» тільки УРТ та РТР. І так всі роки незалежності. Приходиш на пошту, заповнюєш анкету – і на тобі безкоштовну російську щотижневу газету. На всю область була лише одна церква Київського патріархату. Священики Московського патріархату на Пасху закликали до приєднання до Росії, створення окремої держави. Ми зараз якось навчилися абстрагуватися від війни, а потрібно постійно підтримувати інформаційну хвилю про те, що у нас йдуть бойові дії. Те, що львів’яни так проігнорували повернення 80-ї десантно-штурмової бригади – це наша спільна інформаційна поразка росіянам.

«У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту»: книжка про реальні події

У людській свідомості живе стереотип: якщо щось не наше –  ми програли. Так вийшло і з Луганським аеропортом. Там не було жодного журналіста. Все подали так, наче українські війська втратили місто, не захистили, здали аеропорт.  Та летовище не було нашою поразкою. Усі бойові завдання вони виконали, людських жертв більше з російського боку, термінал знищили, що не було де сховатися, техніку підірвали. У книжці написано, що вона присвячена всім учасникам оборони Луганського аеропорту. Багато моїх друзів і знайомих там загинули. Я був на нагородженні за Луганський аеропорт. Півтори години оголошували нагороди посмертно хлопцям, які загинули у Дебальцеві, Георгіївці, Новосвітлівці. Тоді остаточно переконався: треба писати книжку про оборону летовища, у якій про події розповідали б їх очевидці. У 2016 році почали збирати свідчення, спогади більше 100 людей. Працювали 2 роки. Відгукнулося дуже багато людей! Ми записували 9 місяців, по три години, загалом 140 людей. Записували усіх, хто висловив бажання добровільно поділитися своїми спогадами. Нікому не відмовляли. Багато людей відгукнулися допомогти розшифрувати ті двох-тригодинні записи розмови, редагували, потім ділили усі записи в хронологічному порядку. Таким чином створили хроніку подій. Найбільші труднощі – відсутність грошей. Щоб книга побачила світ ми передали авторські права видавництву і воно видало її за свій кошт. На  редагування, вичитку – мої власні кошти. До рукопису, верстки, передачі в друк – кошти, які ми зібрали за рахунок продажів календарів, hand-made виробів через Інтернет, інколи жертвували небайдужі. Понад 200 людей долучилося до праці над книжкою. Вона не задумувалася як бізнес-проект. Ті гроші, які вклали, ніколи не повернуться. Ми й не планували це робити. Це не можливо в Україні. Книжки про АТО так не продаються як шаурма чи  пиво. Ми на разі навіть  більше книжок подарували, ніж продали.

Читайте також: У Львові презентували книгу про оборону Луганського аеропорту

Було декілька історій, які мене вразили.  В останній день оборони Луганського аеропорту командування вирішило викликати вогонь на себе. Хлопці загорталися в український прапор, або ховали його за пазуху і лягали в окопи. Вони розуміли, що за 5 хвилин можуть загинути і не хотіли, щоб їх сплутали з «сєпарами». (На щастя, артилерія спрацювала точно й майже ніхто не загинув під час обстрілів нашої ж артилерії наших же позицій, та це дозволило відтіснити ворога на декілька кілометрів назад – прим.). Я вважаю, що це справді високий рівень національної свідомості. Медики розповідали, як привозили тракторний лафед трупів місцевого населення: жінок, дітей. Вони не були до цього готові, бо коли гине військовий, який знає, на що йде й готовий померти за Батьківщину, це сприймається зовсім по-іншому. Таких історії було багато і коли я слухав спогади учасників оборони, розумів – вони справжні герої.

Життя покаже, за якими книгами вчитимуть історію. Та в будь-якому випадку, те, що відбувається на Сході,  треба знати. Таких книжок має бути більше. Свідома людина це не та, яка завжди кудись готова бігти, а яка здатна адекватно реагувати на зміну різних обставин в кращу чи в гіршу сторону. Незважаючи на них, у неї є внутрішній стержень, вона розуміє, що відбувається в країні, де межі її держави , де ворог, а де друг. Тоді можна повноцінно жити, а не як «овощ» чи «ватнік». Треба читати книжки, дивитися фільми, які розповідають  про події на Сході. Необхідно розуміти: завдяки тим людям, які воюють зараз, стримуючи російську агресію, і існує наша країна. Ворог прийшов не для того, щоб шоколадки тут у Львові роздавати і Альфа Джаз пограти, він прийшов, щоб знищити Україну. Він знищив Луганську область. Повністю промисловість, повністю шахти. Ми хочемо, щоб ця книга потрапила в бібліотеки, школи, навчальні заклади і просто люди могли її прочитати. Уже 1,5 тисячі розійшлося і ще буде 1,5 тисячі. Думаю, розійдеться.

Ми хотіли б ще відвідати населені пункти, з яких походять бійці, що загинули під час оборони аеропорту. Вшанувати пам’ять усіх 196 людей. Передати книжку  в бібліотеки, у навчальні заклади, де вони вчилися, проходили службу або проживали. Також ми хочемо створити такий невеличкий меморіал, банер, який змогли б друкувати і дарувати у місцеві музеї. Хотіли б ще дозняти документальний фільм, про оборону Луганського аеропорту, роботу над яким розпочали, але припинили через відсутність фінансування. Може, якщо знайдеться спонсор, ми його завершимо. Просто фізично важко втілювати такі проекти лише своїм коштом. Бо те, що я нажив у Луганську, залишилося там. Навчився жити з мінімумом, а більшість речей у друга в гаражі уже рік. Тому я ще мушу в цих обставинах якось своє життя планувати. Не можна втілювати один проект за іншим. Зараз працюю в музеї і на фабриці. Волонтерством займаюся у вільний час. Це не може бути твоя робота. Так є у всьому світі – волонтерські організації, де люди себе реалізують, допомагаючи іншим, у вільний від роботи час.  Проте, коли створювали книжку, то не працювали ніде. Тоді ми брали відпустку на 2 місяці і 5 авторів працювали концентровано над книжкою. Записували, на вихідні  їздили, відпрошувалися.

Луганськ – буде звільнено!

Багато хто з військових-захисників луганського аеропорту говорить, що хоче повернутися у зруйнований термінал. Стати, помолитися за загиблих. Думаю, Луганськ буде звільнено обов’язково, можливо, не шляхом бойових дій, а дипломатичних перемовин. От коли звільнять, тоді повернуться… Усі катування, смерті, ніхто нічого не забув, ніхто нічого не пробачив…

Що ми можемо зробити, як цивільні?

Сьогодні дуже важливо допомагати військовим, підтримувати їх морально. Писати листи, знімати відеоролики й надсилати хлопцям в окопах. Треба розуміти, що мирне небо лежить на плечах того воїна, який зараз на передовій.

 

Яна Шекеряк, Вікторія Капустинська