Бути сім’єю Скрябіна: спогади про Андрійка

Розмова з рідними музиканта напередодні його 50-річчя
 |  Марічка Курило   1205  

Палац мистецтв. Більше десятка журналістів. Хтось уже познайомився з Вірою і Надею – тітками Андрія Кузьменка, до яких, втім, він ніколи на «ви» не говорив, як і, зрештою, до мами й тата. Бо на «ти» було якось рідніше. Хіба до бабусі, яка була вже на схилі літ, чомусь, раптово почав говорити на «ви». 

Заходять Ольга та Віктор. У рисах мами Андрій впізнається неозброєним оком. Та ж шевелюра, той же ж темперамент, а дружелюбність і простота, мабуть, від тата Віктора. Сьогодні Ольга презентує свою третю книжку – «Колискова для Андрійка». Витримуємо паузу. 

Книга «Моя дорога птаха» у 2015 році була для матері Кузьми Скрябіна як терапія. Писала, щоб пережити смерть сина. Це книга-емоція. Натомість «Група Скрябін та друзі по сцені», яку презентувала у 2016 році, створювалась уже як книга-фактаж, щоб раз і назавжди пояснити, хто такий Кузьма на сцені, з чого починав, з ким починав, як розвивався, куди рухався і хто весь той час супроводжував його – музиканти, співаки, продюсери. Хто був для нього «своїм», а хто захотів назватись таким після трагедії.

А книга «Колискова для Андрійка» народилась як відповідь на запитання, яке Ользі ставлять, мабуть, найчастіше: «Як вам вдалось виростити таку людину?» 

Презентація починається трохи ніяково. Мама, тато, тітки сидять за столом на сцені. Журналісти і шанувальники – в залі. Відчувається бар’єр. Вступають здалеку. Дещо холодно. А потім хтось попросить Ольгу заспівати колискову про перепілку, з якої починається книжка. І Ольга співає:

Під цю колискову ріс тато Ольги, росла сама жінка, її сестри, а згодом ріс і Андрійко. Мама згадує, що заколисати маленького Андрійка було не так просто: заспівала одну колискову, другу, третю – дитина заснула. Тільки-но Ольга зібралася встати з ліжка, як малий Андрій уже пильно дивився на неї. І знову починала співати. Та колискова, пояснює Ольга, – то генетичний код Кузьми по маминій лінії. Це те, щоб було з Андрійком від народження. Тому хотілося почати книжку саме з неї.

«А якщо не прокидались, то він просто пальчиками відкривав очі і казав: «Давай будемо розмовляти»»

Поступово крига скресає. Люди на сцені й люди у залі починають спілкуватися.

Коли Андрій з’явився на світ, то в сім’ї уже всі були старшими, тому уваги та піклування йому, як наймолодшому, перепадало найбільше. Але, на щастя, розбалувати рідним його не вдалося.

– Він з дитинства не любив фальші і брехні. Він любив чесність. Таким і виріс, – згадує тато.

– Добрий був. У нього було таке слово – «бідненький». Отак з тим словом «бідненький» він спочатку котиків підбирав, а потім людям помагав, а коли він перший раз поїхав у військовий госпіталь, то він повністю змінився. Він постійно повторював: «Мам, їм по 20 років, то ж майже мої діти, а в них рук-ніг уже нема, як вони жити будуть?» – з переривами згадує Ольга.

І він помагав… як міг…

«Усі слухали Лещенка, Кобзона, а ми з Андрійком – польське радіо»

  Дитинство Андрійка минуло у селі Сіде на трасі  Самбір-Дрогобич. Андрійка важко було заколисати. Але так само важко було змусити його довше поспати вранці. Він прокидався, йшов у кімнату, де спали мої сестри – Надя і Віра, і будив їх. А якщо не прокидалися, то він просто пальчиками відкривав очі й казав: «Давай будемо розмовляти», – згадує хоч дитячу, але вже наполегливість свого сина Ольга. 

І вони розмовляли. Багато. Про все. І читали. А свою музичну освіту Андрійко почав здобувати, сам того не розуміючи. У 1972-му, коли хлопчикові виповнилося чотири роки, сестра мами, Віра, почала слухати з ним «Lato z radiem».

 – Усі слухали Лещенка, Кобзона, а ми з Андрійком – польське радіо. Телевізор – то був совок, а радіо – вікно в Європу. «Lato z radiem» починалось 22 червня і тривало до 21 вересня. Ми слухали його щодня. А в кінці там ще читали уривки з польської класичної літератури. Тож Андрійко все це змалечку всотував.

«…він, коли був маленьким, дуже любив бавитись у шофера. Навіть графіки собі писав. Потім, уже дорослим, сміявся, що, певно, написав собі графіків на все життя»

Віра та Надя – сестри мами Андрія Кузьменка – були ще й віолончелістками. Тому частіше за «Lato z radiem» у ті часи в їхньому домі у Сідому звучала лише віолончель.

– Так потім і сталося, що та віолончель десь та й прозвучить у його піснях, – акцентує мама. – Пригадую останню його афішу, а там хлопці його, з гурту, хто з чим, а він – з віолончеллю. 

Малий Андрійко любив кататися на гойдалці. Цю гойдалку у Сідому свого часу для Ольги зробив її дід Іван, гойдалась Ольга, гойдались її сестри, а згодом і Андрій. І оті сентименти до дитинства в його піснях, мабуть, родом з цієї гойдалки, припускають рідні.

– А ще він говорив, що сам собі напророкував ті всі постійні тури-переїзди Україною. Біля нашого села траса йшла. Там завжди їздили маршрутки. І він, коли був маленьким, дуже любив бавитись у шофера. Навіть графіки собі писав. Потім, уже дорослим, сміявся, що, певно, написав собі графіків на усе життя, – усміхається Ольга.

«Забрав паспорти, поїхав до Києва. А через тиждень дзвонить: «Тату, мамо, завтра о сьомій ранку я буду проїжджати Львів, щоб ви були готові»…

 Хлопець дорослішав, розвивався, але він завжди для своїх рідних продовжував залишатись Андрійком, навіть 40-річним:

– Коли він став успішним, у нього було дуже мало часу. Але він завжди поважав і дбав про нас. Як тільки міг приїхати, то дзвонив і так строго казав – «Сьогодні маєте бути в мами». Бувало, приїжджаємо – а він ще десь на концерті. Ми дзвонимо, кажемо йому, може, ми роз’їдемося, ти ж втомлений. А він: «Ні, чекати мене!» Він приходив, і ми з ним дві-три години душа в душу розмовляли. Він нам ще й музику любив підібрати, ту, з нашої молодості. Це так приємно було. Знаєте, Андрійко був з тих людей, яких не псує зірковість, геніальність, здобутки. Такі люди ніколи не зазнаються, – згадує сестра мами Надія.

На піку слави Андрій, попри все, пам’ятав, хто він і кому завдячує.

– Було, приїжджає додому і питає у нас з дружиною, чи маємо ми закордонні паспорти. Кажемо, що маємо. Забрав паспорти, поїхав до Києва. А через тиждень дзвонить: «Тату, мамо, завтра о сьомій ранку я буду проїжджати Львів, щоб ви були готові». І то безапеляційно ми мали зібратися. Так він нас звозив і в Стамбул, і в Рим, і в Париж, і в Софію. Він знав, як ми безмежно його любили. І коли став на ноги, намагався по-своєму нам віддячити. Ми дуже це цінуємо, – ностальгічно каже Віктор.

А бувало, що через напружений графік Андрій взагалі не міг заїхати до батьків. Але він дзвонив їм, вони сідали у машину і їхали до нього на концерт – в Івано-Франківськ, у Тернопіль. А там, між виступами і репетиціями, обов’язково знаходив для них час.

– Ми, – каже тато, – ловили ті хвилини спілкування з ним, як повітря.

А коли зустрітися не вдавалось навіть на концертах – він дзвонив. Кілька разів на день. І не важливо, він в Україні чи за кордоном.

Батьки були тими, хто слухав його пісні одними з перших. Мама як людина з музичною освітою була його музичним критиком. А батько вслухався у суть слів.

– Я не музикант. Я в Андрійкових піснях більше увагу звертав на тексти. Дуже дорожив тим, що він писав.

Коли після презентації батьки Андрія підписали десятки книжок, знаходжу можливість поставити пані Ользі кілька запитань особисто.

– Зараз, коли згадують Андрія, часто кажуть, що він жив таким насиченим життям, наче проживав одне життя за два. Ви як мама можете сказати, що він був повністю реалізованим?

– Я можу сказати, що він ніколи не скаржився. НІ-КО-ЛИ. Він завжди повторював: «У мене на балконі стоїть цистерна з соляркою, як мені буде погано, я приїду додому». У нього були батьки,  у нього була сім’я, у нього була освіта. Це для нього означало багато. Але ви собі не уявляєте, скільки «рухів тєлодвіженія» йому довелося зробити, щоб пробитись. Щоб пробити ту стіну і досягти чогось. Та він не йшов на бартери – ти мені, а я тобі. Він не вмів домовлятися. Він не любив плазувати. І ця риса йому дуже заважала. Бо у шоу-бізі треба – я тобі, а ти мені, ну, або платити дуже великі гроші.

– Ви відчуваєте, що виконали свій обов’язок перед ним?

– Думаю, що так. Не знаю, чи ви чули, але всі ті лже-друзі зараз кажуть: «Мама Андрія може все. Нема чого лізти». Так раніше і було. Йому було неважливо, як він виглядає на сцені. Він постійно виступав у чорних кроксах. Я якось робила йому зауваження, а потім зрозуміла, що то його справа. На сцені він був собою. Єдине, що просила – не кричати, бо потім захриплий ходив. Я знала, які люди його оточували. Хто бажає йому добра, а хто – не дуже. Але не втручалась. У мене був дорослий син. А тепер я «втикнулася». Бо кілька з тих псевдодрузів почали вчиняти неправильно. Щоб більше так вчиняти нікому не хотілось –  усі Ольгу Михайлівну знають злою. 

Ці три роки над книжками працювалося дуже важко. Хотілося все кинути, але одночасно мене це писання рятувало від божевільні. Це остання книжка. Я вичерпала теми. Я сказала все, що мала сказати.

– Як, на ваш погляд, мали би вшанувати пам’ять Андрія у Львові? У місті, яке він справді любив, куди часто повертався і навіть оспівував…

– Хто мав вшанувати його, той уже вшанував. У Волновасі на його честь назвали вулицю. У Києві на Позняках – сквер. Мурал у Тернополі. Мурал навіть у російськомовному у Харкові. Стіна в Одесі. У Брюховичах з’явилася нова вулиця, яку назвали іменем Кузьми Скрябіна. А ось у Львові вже три роки далі слів не доходить. Андрійко сказав би: «Мам, тобі то тре? Дай собі спокій». І я дала собі спокій.

Презентацію книжки Ольга спеціально запланувала не в сам день народження свого Андрійка. Сьогодні, 17 серпня, його батькам хочеться бути подалі від телекамер і поближче до рідних. Вони зберуться у вузькому сімейному колі, замовлять Службу Божу за упокій сина, сходять до нього на Брюховицький цвинтар. А коли прийдуть додому, Ольга готувати не буде. Родичі приїдуть зі своїм. Будуть сидіти і згадувати, свого маленького-великого Андрійка.