X
    Categories: Люди ЛьвоваНовини

Від боса – до “тата інтернату”

Історія незвичайного директора Андрія Закалюка

Директор, бос  і навіть і тато. Це про все про сьогоднішнього героя рубрики Люди Львова, директора Львівської школи-інтернату №2 Андрія Закалюка. Чоловіка, який належить до когорти реформаторів, що не люблять сидіти на місці і вчить цьому своїх 140 вихованців.

Про страхи і ризики

16 січня 2014 року, Час – 13:30. Я ніколи не забуду той  день, коли вперше переступив поріг школи-інтернату №2. До того часу я вже 10 років жив у Львові, і навіть не знав, що такий заклад існує. Моє рішення стати керівником цього навчального закладу охоплювало 3 частини. Перша – коли мені запропонували цю посаду, а я не розумів, що таке інтернатна система, як вона працює, і, що дуже важливо, не знав усіх тих ризиків.  Друга – це чоловічі амбіції, адже мені тоді було 27 років, і я працював шкільним вчителем, а тут одразу – директорська посада. І третя частина – перед тим, як прийняти пропозицію, я радився з людьми, з якими товаришую, аби дізнатись, чи бачать вони мене на цій посаді.

Про перший робочий день

Добре пам’ятаю, що то був найважчий день за всю мою професійну кар’єру в освіті (посміхається, – ред.). Вже тоді я зрозумів, що буде непросто. Потрібно було все починати з нуля, налагоджувати робочий процес, заводити нові знайомства, контакти… А ще ж обов’язки десь утричі більші, ніж у директора звичайної школи, де діти приходять на навчання о 8:30, а о 18.00 ідуть додому. У нас же діти перебувають 24 години на добу, 7 днів на тиждень.

Тому найважливіше, що потрібно було зробити в перші дні, – це знайти тих людей, які тебе підтримають. Другий не менш важливий момент: тим людям, які вже працювали в інтернаті, треба було дати таке, свого роду, «друге дихання». Ми всі разом мали розвіяти той міф, що інтернат – це установа, де всі вихователі погані, діти – погані, умови і все решта – також погане. Це було непросто, але ми дуже старалися.

Далі була робота з матеріально-технічною базою. Школа, зізнаюсь, була не в найкращому стані. Там не все було геть погано, але деякі речі потрібно було попідтягувати, адже діти, які там живуть, повинні мати нормальні умови. І я завжди кажу: ми ніколи у жодній установі не відтворимо сім’ї, але в наших силах зробити так, щоб дитина почувалась захищеною та потрібною.

Про дітей

Найважливіше: потрібно було знайти спільну мову з дітьми. Я хотів, щоб вони мене почули, бо прийшов працювати для них і заради них. І усі люди, які зі мною працюють, також роблять це для них.

Наші вихованці – це діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти з багатодітних і малозабезпечених сімей, діти зі складними життєвими ситуаціями та історіями. У 80 % випадків ми розмовляємо про ситуації в сім’ях, адже діти не розуміють, чому так відбувається. Дуже складні розмови – це коли дитина потрапляє до нас вперше. Особливо боляче, коли це мала дитина. У 7 чи 8 років неможливо зрозуміти, чому ще вчора ти була чи був біля мами, а сьогодні її вже немає поруч. І наше завдання – зробити так, щоб дитина той найбільший стрес у житті пережила максимально легко. Немає нічого гіршого для дитини, ніж коли тебе забирають у мами й тата.

Про чесність

Я прийшов працювати чесно і справедливо. Це дуже важлива річ, особливо – в середовищі дітей. Якщо ти поводишся з ними несправедливо – тоді ти просто приречений. Це дуже складно, і в мене це не завжди виходить. Виробити правильне відношення, де ти чинитимеш по честі і по справедливості до всіх, – непросто.

А ще з дітьми потрібно багато спілкуватися, проводити з ними вихідні. Потрібно, щоб вони бачили якісь зміни, щоб відчували рух школи вперед.

Про те, як став татом для своїх вихованців

Більшість діток виросли у сім’ях, де нема татів. Вони росли лише з мамами. І повірте: ота чоловіча розмова, чоловічий погляд, чоловіча підтримка – вони завжди є дуже потрібними.  У нас школі, скажімо, усі викладачі-чоловіки просто «на розхват». Тому те, що мої вихованці почали називати мене татом, я вважаю, – цілком природний процес . Хоча, коли я лише прийшов до них, то старші учні називали мене Бос (посміхається, – Авт.).

Про батьків

Більшість дітей у нас мають батьків, і ми робимо все можливе, щоб не втрачався контакт. Зв’язок з біологічними батьками – дуже важливий.  Не дивлячись на ситуацію в сім’ї, не дивлячись на якісь проблеми з мамою чи татом, дитина має розуміти, що це її батьки, і ми повинні  правильно цьому навчати. Якщо ми почнемо відбивати дитячу любов до батьків, це буде дуже погано, воно все розвернеться у зовсім іншу сторону. Тому, різноманітними способами, ми змушуємо батьків не забувати про своїх дітей. Вони забирають їх у нас на вихідні. Це – їхній обов’язок.

Мирослава Іваник: Заступниця головної редакторки