Музика як життя: Любомир Глібович про філармонію та професію

Розмова з Любомиром Глібовичем - багатолітнім оркестрантом, нині концертмейстром других скрипок Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії
   Софія Іванова   3839  

Майже півстоліття він працює у філармонії, і є не лише особливою постаттю у житті оркестру, але і своєрідною легендою Львова. Калейдоскоп спогадів таких людей сміливо може доповнити та прикрасити історію міста.

У світ музики пан Любомир поринув з раннього дитинства. У родині його батька музика відігравала неабияку роль: кожен  із дітей грав  на якомусь інструментів, тому не дивно що маленького Любомира батьки, які були вчителями, привели до Львівської музичної школи – десятирічки на вулиці Гнатюка (тоді  вулиці Горького – ред) .

Любомир Глібович:  Школа ще тоді не носила імені Соломії Крушельницької. Директором був Ілля Попович. Я спочатку потрапив до класу Наталії Якимівни Амбарцумян, потім навчався у Олександра Єгорова, а потім до школи прийшов молодий вчитель  – Юрій Карлович Гольда, у якого я провчився вже до самого закінчення школи. А тепер мені  дуже приємно, коли він приходить на наші концерти до філармонії і я його бачу у залі.

– А  є якийсь найбільш яскравий  спогад з часів навчання  у школі?

– Звичайно! Це приїзд до Львова знаменитого скрипаля Єгуді Менухіна. В школі нам роздали квитки на репетицію. Він  виступав у Львівській опері у супроводі філармонічного оркестру і виконував скрипкові  концерти Й. Брамса та Л. ван Бетховена. Менухін був дуже здивований, коли на цій репетиції він вийшов на сцену і ….побачив повний зал людей! До речі, він про цей концерт згадує у своїй книзі спогадів. А запам’ятався йому цей виступ у Львові завдяки блискучому соло на гобої у концерті Брамса. Виконував це соло тоді ще зовсім молодий гобоїст оркестру (нині професор Львівської національної музичної академії, – прим С.І.) Вячеслав Борисович Цайтц.

– Після школи  була консерваторія.

– Поступив і вчився у Юлії Трохимівни Оніщенко. Сказати, що аж так  дуже «р’яно» займався, то не можу… (сміється). У молодості всяке бувало. Але, тим не менше, досягнув певних успіхів, закінчив консерваторію. Але ще на останньому курсі консерваторії почав долучатися до роботи у симфонічному оркестрі філармонії.

– А раніше не доводилось грати у якомусь оркестрі? У школі чи консерваторії?

– А як же! У школі грав у симфонічному оркестрі. До речі, як і зараз, я там був концертмейстером других скрипок. А нашим консерваторським симфонічним оркестром керував Микола Філаретович Колесса. І, до речі, всі основи оркестрової гри, я набув саме при ньому і взагалі  багато чого навчився від нього. Паралельно також я грав у камерному оркестрі консерваторії.  Тоді ще ним керувала Леся Пилипівна Деркач. А асистентом у неї був Матіас Вайцнер. А ще я грав у Богдана Янівського , який керував ансамблем  «Веселі скрипки», свого часу заснованим Мирославом  Скориком. Завдяки участі у цих колективах мав змогу багато концертувати  – і в країні, та за кордоном.  А до філармонії я прийшов працювати  у 1970–му році. Разом зі мною прийшли сюди працювати  також Володимир Дуда,  до речі, мій однокласник, і Павло Горбачевський.

– Тоді художнім керівником і головним диригентом оркестру був Дем’ян Пелехатий?

– Так. Якщо говорити про Дем’яна Кузьмича, то він був по відношенню  до музики надзвичайно «чистоплотним» музикантом. Ніякої халтури! Все у нього було відпрацьоване. Скільки потрібно було репетицій – стільки він і призначав: якщо програма важча, відповідно, і більше репетицій для неї він і призначав. Але ніколи не було такого, що ми виходили на сцену  і не були  впевненими у тому, що і як  зараз будемо робити. То були радянські часи, відповідно, і в нашому  репертуарі багато було творів радянських композиторів.  Але Дем’ян Кузьмич дуже дбав про те, аби ми виконували українську музику.  Якщо з’являвся якийсь новий твір українського композитора – відразу його прем’єрне виконання відбувалось і на нашій сцені! Ось мені пригадалось, до речі, що ще будучи учнем  музичної школи, я був на концерті симфонічного оркестру у філармонії і почув під керівництвом Д.Пелехатого музику Мирослава Скорика до фільму «Тіні забутих предків», який щойно вийшов на екрани. У концертному варіанті музика до фільму носить назву «Гуцульський триптих». Мене ця музика вразила до сліз. Комок в горлі стояв, коли слухав цей твір…

– А як вас – молоде поповнення – зустріли ваші старші колеги, оркестранти-старожили?

– Виховували,  безперечно! (сміється). Бувало, що хтось із новоприбулих музикантів собі ногою допомагав з ритмом. То пам’ятаю, був такий Ігор Іванович Ремешило, який казав: хлопці, в оркестрі  професійному так не робиться. Ніколи не можна собі «підстукувати» ногою… А на загал – зустріли доброзичливо. З багатьма ми пропрацювали все життя. З Богданом Омеляновичем Бонковським просидів поруч за одним пультом років з тридцять. Дуже багато чого  від нього я навчився. Було ще багато легендарних постатей, зокрема, віолончеліст Володимир Маркович Третяк ( В.М. Третяк був також прекрасним завучем по музичні частині Львівської середньої музичної школи – інтернат Ім. С. Крушельницької – ред).  Другим диригентом оркестру тоді був Ісаак Ізраїлевич Паїн. Працювали в оркестрі на посаді диригентів  у різні часи також  і Ігор Сімович, Іван Юзюк. І Роман Филипчук, Орест Козак…

– А ще приїжджали до Львова і знамениті гастролери – солісти та  диригенти.

– Так,  то взагалі легенди приїжджали – скрипаль Давид Ойстрах, піаністи Святослав Ріхтер , Еміль Гілельс, Тетяна Ніколаєва, Белла Давидович. Приїжджали та виступали з нами і славні інструменталісти – львів’яни, яких життя занесло у різні міста та країни – Олександр Слободяник, Олег Криса, Богодар Которович. Віктор Єресько, Юрій Лисиченко.

Пригадую, приїхав якось до нас диригент Костянтин Іванов. Він  тоді був головним диригентом Державного академічного симфонічного оркестру СРСР. Такий низенький кремезний дядечко. Ми тоді з ним виконували «Фантастичну» симфонію Гектора Берліоза. Він  диригував і сам плакав. Приїжджав  також і Кирило Кондрашин. Справжнім святом було, коли приїжджав до Львова Ярослав Вощак! (Колись він був головним диригентом У Львівській опері). Приїжджав і ставив з нами Шосту Симфонію П. Чайковського. Ми були від нього були просто у  захопленні ! Приїжджали і композитори: Арам Хачатурян, Борис Лятошинський. А Стефан Турчак!!!! Приїзди цього диригента – це було воістину грандіозне свято. Тяжко навіть порівнювати. Надзвичайне враження справило постановка  П’ятої симфонії Дмитра Шостаковича під його керівництвом. Яке це було задоволення! А репетиції проходили, як то кажуть, «наче  пісня»!. Зі сучасних диригентів – особливо хочеться згадати Володимира Сіренка. Тепер диригентів також є багато, але мені здається, що цей дух поезії, який колись був, зникає…

– В чому секрет порозуміння між диригентом і оркестром? Як знайти спільну мову із оркестрантами?

– Головне – пропорція  між «кнутом» і пряником. (сміється) Якщо один лише пряник – вважай, що все пропало. Один «кнут»  – озлоблюєш проти себе людей. Головне для диригента – це те, аби його вказівки ніколи не викликали сумніву у музикантів. Не в психологічному, а в музичному розумінні. Диригент повинен переконати у своїй правоті. Якщо такого порозуміння немає – то нема чого цим займатись. Професія диригента є дуже складною. Тут нема про що говорити. А ще вважаю, що кожний диригент має мати свій репертуар.  Пам’ятаю, що коли провідував  свою сестру у Торонто, вона мене завела до консерваторії. Спочатку побачив там таблицю з іменами музикантів, які там вчилися. Лише від одного прізвища Глена Гульда у мене почало швидше битися серце. Потім ми зайшли до бібліотеки. Там я побачив оголошення про те, які саме твори можна освоїти з тим чи іншим викладачем. Така спеціалізація мені   подобається. Зрозуміло, що тоді це  є дуже поглиблене вивчення. Візьмемо Турчака. Він був майстром великих форм і геніально диригував симфоніями Рахманінова  та Шостаковича. Я не знаю, як би він диригував симфоніями Моцарта, бо їх я ніколи з ним не грав, але він на найвищому рівні був справжнім майстром широких полотен.

– Специфіка філармонічного оркестру полягає в тому, що не завжди є багато часу для вивчення нової програми, а особливо із   диригентом  – гастролером, який приїжджає лише за декілька  днів перед концертом. Тут і є важливим моментом майстерність оркестру!

– Іноді з колегами я сперечаюся : що важливіше – коли  заграти чи  – як заграти. Я вважаю – коли. Буває , що граємо із солістом, а він десь пропустить тест. То маємо його «зловити». Був у мене колись давно такий випадок. Я підпрацьовував трохи  у оркестрі Львівської Опери. Виписали мене на «Тоску»  Джакомо Пуччіні. Я старанно все заграв. Опера закінчилася, а у мене  – ще ціла сторінка залишилася  (сміється).

– А були якісь випадки з концертного життя, які особливо врізались у пам’ять?

– Колись ми їздили з концертами по області. Якось виступали у селі Міженець біля Старого Самбора. Грали в якомусь клубі. Як сьогодні пам’ятаю, виконували увертюру до опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка. Як дійшли до епізоду «Засвистали козаченьки», – увесь зал встав! Це було фантастично! А то були 70-ті  роки минулого століття… Не можу не згадати і святкування  100-річчя від дня народження Станіслава Людкевича. Ми виконували його  Кантату – Симфонію «Кавказ». Геніальний твір.  Диригував  – Микола Колесса.

– Були в нашому оркестрі музиканти, яких гріх сьогодні не згадати. До них , безумовно, належить Богдан Бонковський. А ще, як відомо, він робив прекрасні оркестровки, різні аранжування.

– Пам’ятаю, ми часом  грали квартетом – Богдан Омелянович Бонковський –  перша  скрипка, я – друга, Олександр (Алік ) Петрашек – альт, а на віолончелі грав Адріан Білинський або Юрій Яцинич. То фактично всі обробки робив  для нас саме Богдан Омелянович. До нього також неодноразово звертались різні солісти з проханням зробити якесь аранжування. Я завжди подивляв його працездатність. Цікавий випадок  був  з цим пов’язаний. Якось я почув про радіо просто божественну музику. Дослухав її до кінця і кажуть: прозвучала Серенада Золтана Кодаї для двох скрипок і альта. Так мені той твір  запав в душу, що ніяк не міг його забути і коли  до нас приїхав один  мадярський диригент, здається, з Дебрецена , то  я його запитав: чи можна десь дістати партитуру цієї Серенади? А в нього в оркестрі працював Януш Буняк, який колись вчився в нашій консерваторії , то ж він для мене і  переслав цю партитуру. А Богдан Омелянович мені в презенті розписав усі партії! І, підкреслю, що тоді це все писалося виключно  від руки!  На жаль, його відхід у вічність – то велика втрата…Зрештою, багато кого вже немає серед нас…Колись у нас була така гарна традиція: один концерт в році ми присвячували пам’яті музикантів,  яких вже немає , а які все своє  життя  присвятили роботі на цій сцені. На жаль, останні кілька років цих концертів не проводять. А це було дуже символічно та зворушливо, коли ми виконували «Прощальну» симфонію  Й.Гайдна при свічках,  а потім в останній частині твору  музиканти гасили свої свічки і по черзі сходили зі сцени…

– А яку музику ви любите слухати у вільний від роботи час?

– Якось у Німеччині придбав диск із записами сонат і партіт Йоганна Себастьяна Баха у виконанні скрипаля Шломо Мінца. То не має улюбленішого заняття в хаті, як вимкнути світло і увімкнути той диск. Просто кайф! А якщо буде якесь добре червоне вино із сиром – то ще краще (сміється). Потім я «підсів» на Глена Гульда. А щодо моїх улюблених творів – то це, однозначно, Чакона Й.С. Баха з ре-мінорної сюїти у виконанні Ісаака Стерна. Цей твір можу слухати з ранку до вечора. Дуже люблю слухати пісні у виконанні Еви Демарчик. О, а ще мені пригадався фантастичний виступ у Львівській Опері незабутнього Чеслава Нємена, на якому мені вдалося свого часу побувати .

– А є якийсь оркестровий твір, який би ще хотілося виконати знову на сцені філармонії?

– Це симфонія Пауля Хіндеміта «Художник Матіс». Ми колись його грали, давно,  років 30- 40 тому. А  це  – дуже гарний твір!

– Яку рису характеру, на вашу думку, має мати музикант, аби грати в оркестрі (окрім, звісно, здібностей суто музичних)?

– Перше – бажання бути в колективі. Друге – толерувати гру свого сусіда в оркестрі і проявляти якнайменше егоїзму в музиці, вміти пожертвувати навіть собою заради загального ефекту.

– Що би ви хотіли  собі  побажати?

– Головне  – не втрачати потягу до професії. Здоров’я собі хочу побажати, щоби мати сили ще працювати. Взагалі, моє життя могло скластися зовсім по-іншому. Мій тато напередодні Другої світової війни виграв подорож до Америки. Виграш вручили йому 31 серпня, а 1 вересня почалася війна. Хто знає, як би склалося моє життя і де би я міг народитись… Але я дуже вдячний долі за все. Своїй професії, завдяки якій кавалок світу таки побачив . Майже всю Європу об’їздив (легше перерахувати ті країни, у яких не був). У Кореї  також був, у Канаді, Америці.

P.S. Зараз Любомир Глібович живе із своєю дружиною Надією (також скрипалькою) удвох. Троє дітей,  які вже давно повиростали, живуть окремо. П’ятеро онуків приїжджають до них у гості  з Німеччини та Франції. Але у цій родині є ще один  абсолютно повноправний член сім’ї:  цвергшнауцер, який  офіційно, згідно документів називається Даймонд Біг Кінг. Але вдома його називають  по-своєму – Ґудзиком. До речі, Ґудзик  також дуже любить слухати музику.

Розмовляла Софія Іванова