Від Луганського аеропорту до Ігор в Торонто – історія «військового лучника»

Дмитро Сидорук захищав країну на сході та здобув для України срібну нагороду у стрільбі з лука на «Іграх нескорених»  (Invictus Games), які  відбулись у  канадському Торонто у вересні минулого  року
   Святослав Драбчук   1823  

Дмитро  Сидорук – спортсмен у мирному житті, військовий, коли потрібно захищати батьківщину. Він належить до того типу людей, на яких потрібно рівнятись. На Сході країни він воював у складі легендарної  24-ої бригади. У 2014-му отримав тяжкі поранення у бою під Луганськом аеропортом. Після численних операцій і тривалої реабілітації  повернувся на Схід, де до кінця пройшов строкову службу. Після демобілізації зрозумів, що кращої реабілітації, як спорт йому не знайти і замість тяжкого автомата, взяв до рук не менш тяжкого професійного лука. Про свій шлях до луганського аеропорту, а потім і на Ігри нескорених – розповів «Львівській газеті».

Завдання звільнити Луганщину

Це був 2014 рік. Тоді саме стартувала друга хвиля мобілізації. Прийшла  повістка, пішов у військкомат, і там отримав скерування до 24-ї бригади. А через добу – я вже солдат третього батальйону дев’ятої роти на посаді старшого стрілка. Пізніше, коли нас перекинули на Схід, мене призначили командиром відділення. Пам’ятаю, наша частина тоді отримала  бойове завдання, ми завантажились на ешелони  і  поїхали відвойовувати Луганську область.  24-та «залізна бригада» – це такий підрозділ, який працює «на нулях» (на передовій – ред). Ми кожних два-три дні отримували нові завдання і змінювали місце дислокації.

Поранення не забувається

Це сталося першого вересня 2014 року. Наша бригада тоді отримала наказ – допомогти вийти з Луганського аеропорту 80-тці (80-та окрема десантно-штурмова бригада, -ред.). Ми вивозили  їхніх поранених і прикривали відхід наших хлопців. І раптом – вибух, пилюка, дим… Два мої побратими лежали збоку мертві, а я стояв у цьому всьому хаосі і не міг зрозуміти, що сталось і яким чином. Коли прийшов до тями, повернувся  до бригади, бо ми потроху відходили в розвідку. Медики мене перев’язали, закинули на УРАЛ (вантажний авт. – ред.) і відправили у польовий шпиталь. Там мені зробили перші необхідні операції. Опісля було турне госпіталями: Харків-Київ. Відверто кажучи, я все це мало пам’ятаю, бо майже завжди був під наркозом…

Довгі місяці реабілітації

Наприкінці 2014 українські шпиталі були просто переповнені пораненими військовими. Було дуже багато хлопців з ампутаціями, також багато – у важкому стані. Медики працювали просто в нереальному темпі, бо робота була без перерви. Усіх поранених, пам’ятаю, збирали разом: легших – відпускали додому, тяжчі – проходили реабілітацію. Власне, і сама реабілітація залежала від того, яке ти отримав поранення. Я, скажімо, взагалі спочатку заново вчився ходити, бо мої ноги просто не згиналися в колінах – там усе було пришито.  Потім – басейн, спеціальні вправи в залі. Став розробляти ноги на велотренажерах, і , поступово, із допомогою наших лікарів, почав повертати своїм ногам силу. Зараз усе одно відчуваю біль, але я до нього звикаю. Уже майже звик…

Безмежна сила волі

Знаю багато хлопців, які на війні отримали набагато важчі поранення, аніж я. І дуже тішуся, що вони не опускають рук. Це ж багато молодих хлопців, які до кінця життя прикуті до інвалідних візків. Але вони щось роблять, стараються, вилазять на турніки, і все ще можуть показати, як правильно підтягуватись.  Такі люди надихають, бо в них просто безмежна сила волі і дійсно сталевий дух.

Відбір на Ігри Нескорених

Мені зателефонували з нашого Львівського інваспорту (Львівський регіональний центр з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт» – ред). Вони дізналися про тип поранень і запропонували пройти перший відбір до команди. Це були тестування з різних видів спорту. Я випробовував свої сили і в плаванні, і в легкій атлетиці, і в штовханні ядра та стрільбі з лука. Стрільба, до речі, це взагалі дуже «мій» вид спорту. Колись у дитинстві я ним уже займався. Так я подужав декілька відборів. На останньому зборі оголосили список. Тоді тренер каже: «Сидорук, біжиш 100 і 200 метрів і стріляєш з лука» (посміхається – ред).

Одна мрія на всіх

Мрія зараз у нас одна: щоб якомога швидше припинилися бойові дії, щоб припинилися поранення молодих хлопців, які мають будувати цю країну. Що ж до моєї особистої мрії… Я можу мріяти і про Олімпійську медаль. Та головне – це мати в житті мету, працювати над нею, не зупинятися і робити те, що ти робиш.