«Біг – ліки від усіх хвороб» – чемпіонка України з 48-годинного бігу Ольга Стадник

Жінка, з обличчя якої не сходить усмішка. Жінка, яка впевнена, що життя на пенсії тільки починається
   Роксолана Мудрак   4534  

Фото: Наталія Лаба

Вона готова змагатися сама з собою та в особисте задоволення. У свій 61 рік вона побила 10-річний рекорд України й за 48 годин пробігла 250,176 км. Про те, як тривав чемпіонат у Вінниці, любов до себе та поради бігунам-початківцям – в ексклюзивному інтерв’ю «Львівській газеті» розповіла чемпіонка України Ольга Стадник (Гарцула).

– З чого починається Ваша історія в спорті?

– Я сама родом із Сокільників. І в дитинстві коли була в класі 5-6-му, усі масово ходили на греблю на байдарках на озеро Наварія. Ну, і я ходила… Так дотягнула до кандидати в майстри спорту. А потім навчання, вийшла заміж, робота, діти – та й закинула  спорт. Це зараз спортом займатися модно, за Радянського Союзу так не було.

– Що мотивувало Вас почати бігати?

– Коліжанка Оксана. Вона завжди казала: «Та ходи з нами, будеш як ветеран спорту бігати, ходи». Я й погодилася.

Фото: Наталія Лаба

– Це Вам скільки було?

– 56 років. Коли вийшла на пенсію, заняття як такого не було. Маю трьох онуків, але все одно багато вільного часу. Ще мене підтримував клуб «Шипшина». Перший мій забіг був у Єрусалимі, на 21 км. Тоді бігла 21 тисяча людей, якби ти оступився і впав, то могли просто затоптати. Тоді, пам’ятаю, пробігла – і відразу додому. Адже нікого не знала, мови не розуміла. А вже по приїзді дізналася, що виграла там, і мені так класно стало.

– В яких країнах ще змагалися?

– 100 км бігла в Замості, в Польщі, маю першість за «фінську ходьбу» в Порембі Шклярській. На веслуванні в Литві маю 4 срібні медалі, одну «бронзу» і золоту. Бігала в Чехії, Ізраїлі, Словенії, цього року планую бігти в Будапешті. Загалом у мене десь близько 200 медалей. Увесь балкон ними завішаний і обставлений кубками.

– Яка з них для Вас найцінніша, яка найважче далася?

– Не можу сказати, вони всі цінні. Знаєш, коли стаєш на старт, часто думаєш: «Навіщо я на це підписалася? Більше не буду реєструватись», а коли перетинаєш фініш – такий кайф, і думка: «Я ще піду». От зараз планую в Петропавлівськ поїхати на їхній перший півмарафон «Чайка».

– А що відчували, коли не мали призового місця?

– У мене такого не було. Якось так сталося, що завжди вигравала. Навіть та колежанка Оксана, яка мене кликала, ображалася, що я її перемогла. Але мене дуже підтримує чоловік, фінансує всі мої забіги. Мама от досі не знає, що бігаю. Коли починала, то побачила, що вона дуже хвилюється, і тепер не кажу їй про змагання.

– Розкажіть про забіг на 48 годин. Як готувалися?

– Нас бігло всього 15 жінок різного віку. Ми стартували о 12 годині дня 29 червня, у п’ятницю, й о 12-й у неділю фінішували. Бігали по колу протяжністю 1335 м. Було холодно, гроза, дощ, я навіть рукавиці вдягала. Не спала дві доби. Першу добу нормально почувалася, а вже вранці другого дня відчула втому й сіла на годинку відпочити. Спати не лягала, бо потім неможливо прокинутись. Їла під час дистанції, перший день пила тільки воду. 2015 року вже брала участь у такому марафоні, тоді пробігла239 км, а цьогоріч – 250 км. Почала краще тренуватися, беру приклад з молодих дівчат з клубу «Шипшина». Тому вдалося взяти абсолютну першість, першість за віковою категорією 60+, встановити рекорд траси й рекорд України, який тримався десять років. Словом, додому привезла три медалі.

– Чи є якісь ризики для здоров’я на таких дистанціях? Чи болять у вас ноги, коліна?

– Перший раз, коли бігла на 48 годин, то мені відразу злізли 9 нігтів… Цього разу я вже досвідчена, то взяла з собою 5 пар кросівок і тільки трохи мозолі понатирала. 2015 року мені позрізали верхи кросівок на пальцях, аби не запарювалися ноги. Не знала, що це так класно: біжиш – і тобі комфортно. Взагалі для бігу в мене кросівки на 2 розміри більші. Мене нічого не болить, навіть не знаю, що таке головний біль. Дуже важлива техніка. Коли біжиш ґрунтовою дорогою, то треба опускатися на повну стопу і переходити на носки, тіло тримати перпендикулярно до землі, а коли бігаєш по асфальту, то треба триматися на носочках, відштовхуючись, і корпусом подаватися вперед. Кажуть, що правильно дихати носом і ротом, але нічого не можу з собою зробити, дихаю тільки ротом. Розминатися перед бігом не люблю, але роблю розтяжку в кінці.

– Як Ви харчуєтеся? Дотримуєтеся дієти?

– Насправді їм, що хочу. Хоч і небагато. Одного року всю зиму харчувалася грейпфрутами, так організм потребував. Знаєш, усе-таки вік, організм виснажений, солі, мінерали пропадають, тому так харчувалась. А загалом не дуже слідкую. Хочу апельсин – їм, люблю родзинки, фініки, горішки. Навіщо більше?

– А смажену картоплю?

– Ооо… Як дивлюся, що хтось їсть, то вже в думках мене роздуває. Інколи хочеться ковбаси, але не їсти, а так, тільки самі солі висмоктати. Трохи маю проблеми з водою, вона мені просто не йде. От вип’ю зранку кави, і той стакан води силоміць п’ю… Не в задоволення (сміється). Дуже люблю ходити в сауну. Особливо після змагань таке розслаблення – це святе.

– Ви користуєтеся громадським транспортом?

– Я живу на Сихові, і буває, що трамвайчиком їду в центр, але додому завжди повертаюся пішки, інколи біжу. Навіть коли ми до мами в Сокільники навідуємося, то чоловік їде машиною, а я біжу. Там же теж треба на грядках попрацювати. Мені не складно, бо щодня бігаю по 12-15 км. Прокидаюсь о 6 ранку, і побігла. Відпочиваю тільки в середу й у неділю.

–  Як Ви бачите себе в 70 років?

– Ой, не знаю, що завтра буде. Поки можна бігти, то бігтиму, а потім…ходитиму. Дуже мрію поїхати на світову першість із бігу. Але це все кошти. Оплатити участь – це до 80 євро, але ще переліт, проживання… Дорого, але це моя мрія. Може, наступного року візьму участь. А в 70 років… Мені подобаються люди на пенсії за кордоном. Вони такі красиві, доглянуті, люблять себе. Наші не такі. Там вони живуть, а ми, певно, просто існуємо… Я все життя присвятила дітям, а тепер теж хочу жити для себе і вчуся любити себе.

– А чи маєте якесь хобі? Чим ще любите займатися?

– Знаєш, я така: сказали йти занурюватись у холодну воду – піду, покликали збирати гриби – піду. Я дуже легка на підйом. То отакі хобі з’являються.

– Куди нізащо не погодилися б піти?

– Колись брала участь у тріатлоні. Там біг, плавання і велосипед. Оце – ні. На це я більше ніколи не пішла б. Мені тоді дали приз «За волю до перемоги», але я прийшла остання. Не пішла б ні за які гроші.

– А якби покликали на щось екстремальне: стрибати з парашутами?

– Пішла б. Одного разу з дітьми на атракціони ходили. То я пішла на центрифугу. Всім голова крутилась, а мені нічого, вестибулярний апарат працює.

– Що для Вас спорт? Чи відчуваєте себе молодшою, займаючись?

– Коли сідаю в байдарку, то таке враження, ніби я знову молода, в мене ще немає дітей, сім’ї… Забуваю про світ навколо. Бігаючи, стала спокійною, проблем немає. Помічаю кожен листочок, красу кожної людини. Напевно, це і є щастя… Пробігла – і вся дурня з голови вийшла. Коли біжу марафон – особливо класно. Біжать молоді хлопці й показують тобі руками «клас» і хвалять за гарний темп. Потім на фініші така ейфорія, всі обіймаються, почуваюся такою ж молодою, як вони. Шкода, що це так мало триває, завжди хочеться продовження. Якби повернути час і сьогоднішній розум, то була б мудрішою. А то, знаєш, збори, тренування пропускала, бо в мене кавалер є, а тепер уже пізно. Але якби за молодості мені сказали, що колись бігатиму, то сміялася б, адже біг – такий важкий вид спорту. Бігаю без фанатизму, просто біжу помаленьку, щоб мені було комфортно. Взагалі вважаю, що не треба себе перевантажувати, людське тіло зноситься. От я пробігла 250 км, уже відновилась і можна знову бігти. Для цього великих зусиль не треба, просто рухатися. Наші люди зараз ліниві…Коли ти хочеш, щоб твої ноги були здорові, класні, не треба сидіти і стояти на одному місці. Краще ходити туди-сюди, чи лежати, аби лімфатичні вузли злагоджено працювати. І розтяжка, дівчата! Взагалі для мене біг – ліки від усіх хвороб. Досі не ходжу до лікарів і вдома таблеток не п’ю.

Від автора: Уже цієї неділі, 15 липня, в Петропавлівську під Києвом Ольга Стадник братиме участь у забігу на 21 км. Редакція «Львівської газети» вболіває за перемогу Ольги Дмитрівни та дякує за мотивацію до життя!