X
    Categories: НовиниПолітикаПолітика

«Зрадофіли» проти «порохоботів»: слова, що руйнують

В українську мову – спочатку в інтернет-середовищі, а пізніше – й у побутову мову, і обов’язково ж – навколополітичну сферу стрімко увірвались нові слова, які претендують на означення специфічних явищ – з царини соціології, а, можливо, й психології мас

Це саме той випадок, коли слова самостійно формують реальність.

Для того, щоб зрозуміти, про що мова – зайдіть у Фейсбук або послухайте топ-політиків, навіть державних чиновників. Майже зі стовідсотковою впевненістю ви почуєте ці новотвори, які характеризують цілі категорії співвітчизників за політичними симпатіями чи соціальною активністю. Зізнайтесь: кожен, якщо він хоча б трішки цікавиться політикою та не боїться висловлювати свої думки, за останніх кілька років побував «порохоботом» або «юлефаном» чи «зрадофілом». Ці ярлики, які не надто замислюючись, накидають на опонентів політики – не просто реакція на нову політичну дійсність. Це симптом і водночас призвідник надзвичайно небезпечного суспільного явища, яке може мати катастрофічні наслідки.

Ненависть як політтехнологія

Сумніватися в походженні усіх цих «зрадофілів» та «порохроботів» не доводиться. Їх принесли в наше життя політики. Точніше – політтехнологи. Адже це надзвичайно зручний спосіб боротьби з опонентом. Не потрібно напружуватись, обдумуючи та пояснюючи складні логічні політичні конструкції. Немає потреби доводити неправоту політичних конкурентів, вишукуючи помилки, недомовки чи брехню в їхніх аргументах. Достатньо просто вигадати дошкульне слівце, накинути його як узагальнювальний ярлик на інакодумців, і далі впихати його в вуха аудиторії, поки воно не стане звичним, само собою зрозумілим і таким, що не потребує додаткових аргументів чи пояснень.

І таким чином люди, що дуже часто обґрунтовано сумніваються в щирості намірів влади щодо проведення реформ, стають «зрадофілами». А їхні опоненти – «порохоботами»; прихильники інших політичних лідерів – «юлефанами» чи «міхофілами» і так далі. І коли відомий провладний політик говорить про те, що його опонент «зрадофіл», то, вочевидь, має на увазі, що будь-які аргументи, які б той не наводив, якими б обґрунтованими та «залізобетонними» вони не були, нічого насправді не варті, бо апріорі «зрадофіл» не може бути об’єктивним. І корупція у вищих ешелонах влади, провалені реформи, багатомільйонні держзамовлення, «злиті» під своїх, забуті справи розстрілів Небесної Сотні, братання з олігархами з колишньої влади – це лише злісні наклепи «юлефанів» чи «самонемічних». З іншого боку, й ті, хто бачить хоча й не такі великі (порівняно з очікуваними), але очевидні зрушення в країні, також не мають шансів на те, що їх почують і зрозуміють. Бо хіба можна всерйоз сприймати слова «порохобота»?

Ярлик стає універсальним поясненням, яке не потребує додаткових аргументів, яке не залишає опоненту навіть шансу на виправдання чи розуміння. Понад те – ці вербальні маркери ненависті – свідчення того, що політичні опоненти та їхні прихильники не здатні і навіть не намагаються зрозуміти один одного.

Війна усіх проти кожного

Технологія накидання ярликів і пояснення складних речей простими термінами ніколи не спрацювала б, якби не емоційна складова. Цей трюк спрацьовує лише тоді, коли зачіпає щось ірраціональне в наших душах. І основна «кнопка», психологічний тригер, на який націлена ця технологія, – це ненависть. Яка мало не межує зі справжньою фанатичною нетерпимістю. Якщо простежити за перебігом дискусії таких опонентів, то можна побачити багато спільного з середньовічними суперечками релігійних фанатиків. Альтернативна чи протилежна думка не те що не береться до уваги, вона апріорі засуджується. Ба більше, той, хто висловлює відмінну думку, автоматично опиняється по інший бік невидимого бар’єра. І тоді політичний конкурент непомітно стає справжнім ворогом.

Адже накидання ярликів знеособлює. Опонент перетворюється на незрозумілу істоту, яка не потребує розуміння чи співчуття. Діалог переростає в суперечку і війну на винищення. У підсумку, один з головних ресурсів українців, той, який врятував нас у 2014 році, – солідарність і здатність до громадянської мобілізації – зникає. Натомість з’являється тотальна атомізація суспільства – коли кожен сам по собі та проти всіх інших.

У 2002-2012 роках українці стали піддослідними експонатами в цинічному експерименті політтехнологів зі штучного розділу українців за географічним принципом. Сьогодні ж цей вододіл проходить поруч із кожним з нас. Сьогодні ми усі розділені на групки, об’єднанні лише ненавистю до інших, – «порохоботи» проти «юлефанів». «Нацики» проти «ліберастів». «Свободівці» проти «самопомічних». «Зрадофіли» проти «вишиватників».

Насправді, це і є справжньою метою Кремля – зламати мобілізуючі механізми всередині нації, які формують її хребет, визначають її здатність до опору зовнішній агресії. Щоб наступного разу при наступі на Маріуполь чи Одесу чи Суми або Харків не було єдиного українського народу, десятків тисяч добровольців і волонтерів. А залишилися мільйони мешканців своїх ментальних «хат скраю», які не здатні об’єднатися навіть перед розстрілом.

Важко сказати хто і з якою метою першим почав використовувати цю політичну технологію першим. Так само важко розраховувати на якийсь компроміс чи умовне вето політиків на взаємознищуючі звинувачення. Ярлики міцно вмонтовані в політичні технології майбутніх виборчих кампаній і вже добре обжились у свідомості споживача спрощених фейсбучних меседжів. Надто велика спокуса зібрати електоральний урожай, зіштовхуючи «зрадофілів» із «порохоботами». Єдине, що може цей процес зупинити, – відсутність попиту на ненависть на українському політичному «ринку». Поява нових політичних сил, які не потребуватимуть технології взаємних звинувачень для політичного успіху, адже пропонуватимуть виборцю обирати майбутнє замість копирсання в минулому. Лише виборці можуть зупинити політиків у тотальній війні «всіх проти всіх». Адже внутрішнього ресурсу для цього, як це вже зрозуміло, ті, хто сьогодні називає себе українськими політиками, не мають і шукати не бажають.

Марічка Курило: журналістка