Роман Городечний: Той, що переміг Еверест (фото)

«Львівська газета»  поспілкувалася з львів’янином, що підкорив найвищу вершину світу
   Святослав Драбчук   1071  

Роман Городечний уперше познайомився з горами ще в дитинстві, коли з батьками їздив в українські Карпати… Проте тоді він і подумати не міг, що, замість того, щоб стати пілотом винищувача – а він про це мріяв, стане одним із найвідоміших альпіністів країни і першим львів’янином, якому підкориться найвища вершина планети.

Про гори і дитинство

До гір мене скеровували ще в дитинстві. Пам’ятаю, як кожне літо проводив з батьками в Гребенові, що біля Славська. Але тоді такої цілі – підкорити найвищу гору світу – я собі не ставив. Вона з’явилась вже у більш зрілому віці. То був 2014 рік, і я зі своїм товаришем Артемієм посперечалися, чи зможу піднятись на Кіліманджаро ( гірський масив на північному сході Танзанії, найвища точка Африки над рівнем моря – 5895 м – ред..). Він до цього підйому готувався вже певний час, а я був без підготовки. Але виклики я люблю. Після відпустки повернувся до Львова, купив собі необхідне спорядження, і вже через 10 днів полетів з тією групою в Танзанію.

Про підкорені вершини

Першою вершиною, яку я підкорив, була Кіліманджаро (5895 м), другою – Кала-Патхар (5600), третьою – Монблан (4810), потім Був Мера-пік (6500). Ще була спроба підкорити Ельбрус, але подолати цю гору нам не дозволила погода. Ну, і перед підйомом на Еверест ми ще підкорили Аконкагуа (7000).

Найтяжчою для мене була Монблан, тому що там потрібно багато технічного альпінізму. Ми з групою тоді вибрали не класичний маршрут, тож виникло декілька моментів, коли ми не знали,  як поводитись, бо раніше не мали такого досвіду.  Аконкагуа була складною за рахунок висоти – майже 7000 м. Без кисневих балонів це було нелегко.

Насправді, кожна гора має свої особливості. Є вершини, які мають 8000 м, але за нормальної погоди ви туди просто забігаєте і спокійно спускаєтесь вниз. На Монблані ми потрапили в шторм на висоті 4800 м. Тоді нас так «потріпало»… Добре, що встигли  без пригод повернутися назад.

Про альпінізм

Альпінізм – це такий вид спорту, який у форматі нашої місцевості натренувати досить важко.  Різниця у висоті в 3000 та 7000 метрів над рівнем моря – просто колосальна. Я завжди кажу, що головне мати той стержень, який зможе перебороти бажання – після половини пройденого шляху повернутися назад. А таке бажання, повірте, буде. Друге, що важливо, – це команда, яка допоможе у складній ситуації, підстрахує і підкаже. І третє – це хороша фізична підготовка. Якщо ви пробігаєте 10 км і ще маєте сили, то можете спробувати підкорювати вершини.

Є така неофіційна статистика, що 98 відсотків  людей, які можуть піднятися на Еверест, так і цього й не зроблять. А знаєте, чому? Бо вони навіть не спробують. Ви не запам’ятаєте сидіння в офісі чи поїздки на рибалку. Зате ті емоції, які переживете, підкорюючи вершини, залишаться в пам’яті назавжди. І ті люди, з яким ви ходили в гори, теж будуть з вами на все життя. Повірте: якщо вони вас не підвели в горах, то тут, у буденному житті, точно не підведуть.

Про реакцію рідних

Ми з дружиною вже разом понад десять років. Вона мене дуже добре знає, тому до затії підкорити Еверест поставилась із розумінням, в усьому мене підтримувала. Батьки теж моє рішення зрозуміли. Лише сказали, щоб я пам’ятав, що вдома на мене чекають троє дітей. Єдине, про що просили і батьки, і дружина, – якщо в момент підйому виникне непередбачена ситуація, щоб я не грався в героя, а повернувся і спустився назад, адекватно оцінив ризики й амбіції.

Про акліматизацію і тренування

Ми прилетіли в Катманду, і там 2 дні чекали на виліт в Луклу. А вже в Луклі почався трекінг до базового табору. Ми йшли туди 9 днів, нас супроводжували фантастичні краєвиди. Коли дійшли до базового табору, днів 4-5 організм звикав до висоти. Уже після такої акліматизації починаються так звані акліматизаційні виходи. Перший ми робили на висоту 6000 метрів. Другий раз – піднялися по льодопаду Кхумбу майже до першого табору. Там трохи побули і спустились до свого поселення.  Потім ми піднялися на перший табір, там переночували та знову спустились вниз. Потім було ще сходження на другий табір. Щоб ви розуміли – після кожного такого підйому ми щонайменше 2 дні відпочивали в базовому таборі. Перед виходом на Еверест відпочивали майже тиждень.

Про підйом на Еверест

На будь-якій важкій ділянці, де потрібно лізти, а не просто йти, завжди утворювались «затори». Бували такі, у яких ми стояли по півгодини. Особливо, якщо якась китайська група зависне, шерпи (гімалайські провідники. – Авт.) тягнуть їх  наверх, вони  зриваються, шерпи знов їх витягують, і так декілька разів. А коли стоїш в такому «заторі» і мерзнеш, то, окрім того, ще й споживаєш кисень, який був – на вагу золота.

Ще за метрів 100 до вершини багато людей почали «зависати», «залипати», і їх доводилось розрухувати. На гору ми піднімались десь годин 12-13. А спускались – близько 8. Зізнаюсь чесно, що спуск набагато важчий у плані навантаження на коліна.  Вони в мене просто не витримували. І ще й погода… Того дня вона була не з найкращих (посміхається).

Але тоді я переміг не гору. Я, в першу чергу, переміг сам себе, адже не розвернувся, а дійшов до кінця.

Про плани на майбутнє

Наприкінці жовтня – на початку листопада ми вирішили спробувати організувати похід до базового табору Евересту. Можливо, сходимо на Кхумбу, там поруч є ще гора Кала-Патхар. Там можна сповна відчути, що таке альпінізм.