Найкращий двірник Львова про життя, роботу та «дядька-екскаватора»

Розмова з паном Мирославом - найкращим двірником Львова 2018 року
 |  Святослав Драбчук   2477  

Він не планував ставати найкращим двірником Львова, ба більше, він навіть не знав, що бере в цьому конкурсі участь. На це звання пана Мирослава Новоставського номінували сусіди, які кожного дня бачать роботу цього щирого, веселого і завжди усміхненого чоловіка. Тепер він вперше у 61 рік поїде закордон – це ще один подарунок за його насправді дуже помітну роботу.

Про рідний завод

Освіту здобував на Автобусному заводі – там у той час було п’яте училище. Потім 2 роки армії. Відслужив – і знову повернувся на завод. Бо це мій рідний завод. Коли я вперше перетнув прохідну, мені було 7 років. Тоді вона була ще дерев’яна – така старенька-старенька. Досі в пам’яті залишилась…  А ще в мене батько там пропрацював 26 років, і дружина – 36. Я ж там був  електриком 4 роки, потім – пішов на слюсаря, бо на попередній роботі постійно перебував на вулиці, тож почались проблеми з ногами і я мусив втікати в тепло. Слюсарем  7 років пропрацював. А тоді одружився, і треба було годувати сім’ю, тому перейшов до батька в цех – там я робив деталі до автомобілів. А потім змушений був звільнитись, бо жити за щось треба було. Завод же розвалювався. Після того як померла моя дружина, ми з сином залишились удвох. Того року багато клопотів було.

Дядько-екскаватор

Після заводу пішов працювати вантажником. За машиною бігаєш, збираєш із вулиць і листя, і той пісок, що двірники понамітали . Одного разу підрахував, що за тиждень викидав на машину руками  45 тонн таких відходів. Цікава історія зі мною сталася на тій моїй роботі. Якось закидав на машину пісок на вулиці Дашкевича, а повз проходив хлопчина років чотирьох, із мамою. І так він навпроти мене зупиняється і каже: мамо, мамо, дивися – «дядько-екскаватор». Знаєте, я мало не впав зі сміху (сміється – ред.)

Про те, як став найкращим двірником Львова

Фото: Павла Паламарчука

Одружився вдруге. З дружиною познайомились у цеху. Тепер з нею доживаємо віку. Можна сказати, що завдяки їй я і став найкращим двірником Львова (посміхаться – ред), бо це вона мені роботу знайшла. У нас сусідка йшла на пенсію, а я на її місце прийшов. Пам’ятаю, як дружина мені тоді казала, що допомагатиме, якщо буде тяжко… І так пішло-поїхало: почав трохи відновлювати  свій будинок і впорядковувати район.

У нашому будинку, а це колишній заводський гуртожиток, при вході була якась незрозуміла добудова – із дощок та скла, тож ми з мешканцями її розібрали. На тому місці встановили нові поштові скриньки, бо до старих люди завжди собі куртки рвали… То їх ще за «совдепії» ставили. Потім треба було ту стіну гарно зафарбувати, ЖЕК виділив фарбу. Я тоді весь у ній був… Сусіди ходили-жартували з мене, що я ніби той «пофарбований лис» (усміхається – ред. ). По-людськи то все зробили. Було б добре, якби ще краще, та коштів не вистачає.

Про мамину науку

Зараз літо. У нас квіти ростуть, і їх треба підливати. А ще треба позамітати вулиці, пилюку в під’їзді протерти, але то все треба робити тоді, коли люди ще сплять. Пам’ятаю, у дитинстві, як з мамою ходили до міста, то двірник шургав (працював віником – ред.) попід ноги. Мама тоді сварилася: мовляв, що то – не можна раніше встати, щоб люди тією пилюкою не дихали? А взимку, щоб не намерзав сніг, треба чистити постійно, аби люди без проблем до зупинки дійшли, чи до машини… І так весь час, весь час в роботі. Питають мене сусіди, коли я відпочиваю. Відповідаю, що тоді, коли вдасться (сміється – ред. )

Про потрібність

Я потрібний людям… Двірник – то така професія. Скажімо, кожен у себе вдома прибирає , але як переступить поріг хати, чомусь про це забуває. Людина ніби відключається. Виходить на вулицю: там кинув недопалок, там – пляшку, деінде – обгортку від цукерки чи насіння від соняшника. А коли робиш такій людині зауваження, вона одразу у відповідь: так прибирай – тобі ж за це гроші платять! Знали ви б, які то «гроші», то, можливо, старалися б не смітити…