Хто з львів’ян найвпливовіший в Україні?

Львівщина в органах найвищої влади вперше за часів незалежності має таке потужне представництво
   Віктор Біщук   1786  

Попри те, що з часів незалежності маємо найбільше представництво в органах центральної влади, на відміну від інших регіональних еліт «львівські» так і не спромоглись на консолідовану експансію у владі кабінети, працюючи окремо та співпрацюючи між собою лише епізодично.

Представництво львів’ян чи галичан у владі після 2014 року може зрівнятись, мабуть, хіба що з першими роками після відновлення незалежності в 1991 році. Однак на відміну від сумнозвісних «донецьких» чи не менш одіозних «дніпропетровських» чи «трендових» зараз «вінницьких» вихідці з нашого регіону не зуміли сформувати консолідованої групи для представлення інтересів – своїх чи регіону.

В історію незалежної України легкістю можна виділити періоди «правління» або ж принаймні, превалювання на керівних посадах вихідців з певного регіону. Така періодизація має і своє закономірне пояснення. Коли до влади приходив виходець з якогось одного регіону, природньо, що він намагався розставити навколо себе на керівні посади своїх земляків – з  якими працював, жив разом чи перебував в дружніх стосунках. Таке явище набуло особливо гротескних рис за правління «пізнього» Януковича. Навіть побутував жарт, що в Донецьку люди бояться виходити на вулицю, адже їх одразу хапають і вивозять до Києва, щоб призначити на високі посади.

Що ж до вихідців з Львівщини, то слід відзначити, що вони завжди були присутніми – якщо не на найвищих посадах, то принаймні поряд з ними.

Щоб не залазити в нетрі історії, за останніх Президентів це і Іван Васюник, Тарас Стецьків та  Ігор Гринів при Ющенку, і (дуже умовно звичайно ж львівські) Тарас Чорновіл та Ганна Герман при останньому «нашесті» Донецьких. Львівщина завжди обирала до Верховної ради депутатів, які  були доволі активними в парламенті  та на політичній арені, однак, як правило, дуже рідко, на відміну від своїх колег з інших регіонів ідентифікували себе як представники Галичини чи Львівщини.

Після виборів 2012 року народні депутати, що пройшли до Верховної ради під брендом  «Об’єднаної опозиції» створили в парламенті Міжфракційне об’єднання «Львівщина». Основна мета такого об’єднання, за задумом ініціаторів – захист інтересів регіону та координація зусиль по залученню коштів в область. Однак окрім кількох спільних зустрічей та круглих столів, практичних наслідків діяльність такого об’єднання не мала. Уже тоді набирало обертів протистояння опозиції та влади Януковича, і акценти з господарських були зміщені на політичні, а основні баталії відбувались в Києві. Окрім цього, в парламент вперше потрапила націоналістична партія  Свобода, кістяк якої складали саме львів’яни.   А колишній депутат Львівської міської ради вій цієї політсили Руслан Кошулинський в  грудні 2012 року був обраний на посаду віце-спікера ВРУ.

«Наші» в Раді

Після революції Гідності та президентських та парламентських виборів десант львів’ян на київських пагорбах суттєво збільшився. Львів’яни отримали посади і в Адміністрації новообраного президента Порошенка, і в Кабінеті Міністрів. Після дострокових виборів до парламенту в 2014 році на місце Свободи, яка не подолала виборчий бар’єр, прийшла «Самопоміч», лідером якої є міський голова Львова Андрій Садовий. Успіху цієї партії завдячують також і багато львів’ян, які в лавах «Самопомочі» стали народними депутатами. Всього партія Садовогго делегувала до парламенту десять львів’ян, серед яких – Ганна Гопко (виключена з фракції), Олексій Скрипник, Олег Лаврик, Остап Єднак, Руслан Сидорович, Лев Підлісецький, Олег Березюк, Сергій Кіраль, Ірина Подоляк.

Достатньо львів’ян пройшли у парламент і від провладної партії «Блок Петра Порошенка Солідарінсть». «Під крилом» Президента нардепами стали мажоритарники Оксана Юринець, Богдан та Ярослав Дубневичі, Андрій Кіт, Андрій Лопушанський, а у списках – Ігор Гринів, Степан Кубів (який пізніше перейшов на роботу до Кабміну), Андрій Антонищак (вийшов з фракції БПП).

«Народний фронт» Арсенія Яценюка «зробив» нардепами львів’ян Ігоря Васюника,  Михайла Хміля, Миколу Кадикала, Михайла Бондаря,  Андрія Левуса, Андрія Парубія, Наталію Кацер-Бучковську та Миколу Величковича.

П’ятим номером у списках Радикальної  партії Олега Ляшка став львів’янин Юрій Шухевич. Голова партії УКРОП, яку пов’язують з Коломойським, а в 2014 році висуванець по одному з округів Львівщини, Тарас Батенко вслід за ще одним львів’янином Дмитром Добродомовим вчасно покинули ряди БПП та очолюють власні політичні проекти. Висуванець по одному з округів Львівщини Олег Мусій встиг попрацювати міністром охорони здоров’я, а зараз є соратником Добродомова по партії «Народний контроль». Навіть у такій електорально далекій від Галичини політичній силі як «Опозиційний блок» знайшлось місце двом представникам Львівщини – Тарасу Козаку та Ігорю Шурмі.  Трохи осторонь маститих політиків стоять ще один виходець з Львівщини Володимир Парасюк, який неодноразово скаржився на те, що через його опозиційність влада не виділяє гроші на округ та Богдан Матіквський, який не увійшов до жодної з фракцій. Всього ж парламентська «квота» львів’ян в Верховній раді України VII скликання становить понад три десятки депутатів.

Львів’яни на найвищих посадах

Однак найбільше досягнення Львівщини на владному Олімпі (принаймні формально)   – посада голови Верховної Ради України, яку після обрання Володимира Гройсмана Прем’єр-міністром в 2016 році займає представник Народного Фронту Андрій Парубій. Загалом, за 27 років незалежності вперше представник Львівщини перебуває на найвищій посаді законодавчої гілки влади. Говорити про реальний вплив та можливості спікера Верховної ради «рулити» парламентом складно. За сьогоднішніх умов, закладених ще в 2014 році, ефективність Верховної ради залежить від злагодженості роботи фракцій, що становлять формальну коаліцію – БПП та «Народного Фронту». Відтак, рішення про те, які законопроекти підтримувати, а які ні дуже часто приймаються не в кабінеті спікера, і навіть не в приміщенні парламенту. Однак в найбільш критичні дні, коли прийняття вкрай важливих рішень трималось на волосинці, саме Парубій брав на себе ініціативу, і навіть ціною порушення регламенту буквально «протискував» необхідні ініціативи. В парламентсько-президентській республіці посада спікера завжди буде важливою та впливовою, навіть якщо основні рішення приймаються проза парламентом. Хоча б завдяки спритному використанню внутрішньопарламентських процедур: коли і що поставити на голосування, а що краще покласти під сукно, як і кому дати голос для виступу і так далі. За два роки перебування на посаді Андрій Володимирович, схоже таки оволодів цим бюрократичним мистецтвом.

Не менший «вклад» львів’ян і у Кабінеті Міністрів України. Перш за все тут варто згадати Віце-прем’єр-міністра України Степана Кубіва. Колишній банківр за останніх десять років зробив карколомну кар’єру, встигнувши двічі побувати народним депутатом, покерувати Національним Банком України в найкритичніший момент його діяльності, попрацювати представником президента в парламенті, і зрештою, «осісти» на посаді Першого віце-прем’єр-міністра — міністра економічного розвитку України.

Якщо ж брати до уваги такий фактор, як реальний вплив на прийняття рішень, то, безумовно, слід згадати про Ігоря Гриніва, давнього соратника Петра Порошенка ще з часів Помаранчевої Революції. До парламенту він пройшов за списками іменної партії Президента, і навіть встиг покерувати фракцією «БПП-Солідарність». Однак керувати фракцією, що перебуває в стані перманентного конфлікту – справа невдячна, тож від цієї марудної справи Гринів відмовився. Натомість, ходять чутки, що тепер основне його завдання –  те, що насправді вдається йому найкраще – напрацьовування сенсів та мессиджів майбутньої виборчої кампанії Петра Порошенка. Якщо тут його чекатиме успіх і завдяки його роботі чинний Президент залишиться в кабінеті на Банковій ще на п’ять років, вплив Гриніва на прийняття рішень першою особою в державі, однозначно залишиться.

Очевидним є те, що топ-політики від Львівщині у владі далекі від монолітної співпраці. Однак їх присутність і хоча б фрагментарна співпраця дають свої результати. Впливові мажоритарники з провладних фракцій, користуючись зв’язками у своїх фракціях, посадами в комітетах чи просто мистецтвом взаємовигідного компромісу лобіюють на свої округи багатомільйонні дотації. Президент України мабуть найчастіше (за виключенням прифронтових областей) відвідує саме Львівщину. Львівщина – перша серед областей України по ремонту доріг ( не в останню чергу завдяки митному експерименту щодо спрямування 50% зібраних вище плану митних платежів на дороги загального користування державного значення). Однак слід констатувати, що нових «донецьких» чи «дніпропетровських» – з галичан не вийшло і уже навряд чи вийде. Чекати приходу клану «львівських» до владних кабінетів на Банковій та Грушевського навряд чи варто ще й з огляду на близькість майбутніх президентських та парламентських виборів, які швидше за все суттєво змінять конфігурацію владних еліт.  Та й, зрештою, хочеться вірити, що принаймні цей етап дорослішання Україна уже залишила в минулому.