Провладний сценарій для політичної опозиції

З наближенням виборів усі політичні сили дрейфують в сторону політичної опозиції – незалежно від того, чи вони знаходяться в сесійних залах і владних кабінетах, чи лише розраховують потрапити туди
   Олександр Неберикут   1101  

Український парламент ще на початку 2016-го року поділився на тих, хто відносить себе до опозиції і бореться за право ексклюзивно говорити від її імені і тих, хто з гордістю, але без ентузіазму, уособлює владу. Межа між ними, яка в нашій уяві мало що не встелена мінними полями, перерита окопами і завалена барикадами, насправді ж дуже розмита. Навіть фракція «Батьківщини» як найбільший критик політики «Блоку Петра Порошенка» і особисто Президента в парламенті – часто голосує так само як правляча партія (36% сумісних голосувань в період з травня 2016 по квітень 2018). Так, це менш синхронно і узгоджено, ніж було до відставки Арсенія Яценюка (тоді – з листопада 2014 до квітня 2016 – сумісність голосувань складала 66%), але погодьтеся, для партій-антагоністів – непоганий рівень взаємодії. Для прикладу, сумісність голосувань БПП з Опозиційним блоком – 9%. А «Самопоміч» і «Радикальна партія», голосують з разом з БПП так ніби вони й не виходили з коаліції (63% і 73% сумісних голосувань відповідно). Не всі пам’ятають, з якої причини спочатку Радикальна партія, а потім «Самопоміч» і «Батьківщина» демонстративно покинули лави провладної коаліції «Європейська Україна». Ця амнезія виправдана. Бо так само знання про вчинок студента, що призвів до початку Першої світової війни, мало що дає для розуміння причин тієї війни.

Ще менш зрозуміло де проходить межа між опозиційністю і провладністю, якщо від парламенту переміститися на місцевий рівень. В сьогоднішньої парламентської опозиції в обласних, районних та міських радах сукупно нараховується більша кількість депутатів, ніж в БПП. За підсумками місцевих виборів 2015 року «Батьківщина», «Радикальна партія» і «Самопоміч» на трьох отримали 26% (або 7119) мандатів, тоді як в БПП – 20,8% (5672) мандатів. Результати перших місцевих виборів в ОТГ віддзеркалюють цю маловідому картину.

Але справа навіть не в тому хто, як себе називає, і чи є опозиція частиною системи державного управління й прийняття рішень чи вона позасистемна. Опозицію вирізняє не просто публічна критика офіційної державної політики, а наявність альтернативного бачення розвитку держави – проекту її реформування чи розбудови. Навіть побіжний аналіз програмних пріоритетів парламентських партій дозволяє виявити майже цілковиту збіжність їхніх пріоритетів: захист і відновлення територіальної цілісності України, перемога над корупцією, децентралізація та передача повноважень в руки місцевих громад, деолігархізація і модернізація економіки, підтримка малого та середнього бізнесу, розвиток села, розвиток соціальної інфраструктури. Парадоксально, але в уяві лідерів опозиційних партій, їхній «проект Україна» приблизно виглядає так як сьогоднішня Україна у версії Порошенка, але без Порошенка.  Вимоги і пріоритети парламентської опозиції цілком резонують зі змістом Коаліційної угоди чи президентською Стратегією 2020.

Специфічно альтернативне бачення майбутнього можна розгледіти хіба що в «Опозиційного блоку». Це знайомий нам «проект України» часів Януковича, але без Януковича. Зрештою ОПоблок не приховує наміру скасувати, або щонайменше докорінно переглянути, зміни, запровадженні в країні останніми роками.

Проблема опозиції не в браку ідей чи альтернативних явлень майбутнього України. Просто будь-який інший сценарій майбутнього, альтернативний до того що реалізується сьогодні – вимагає додаткових ресурсів, джерелом яких окрім міжнародних фінансових інституцій (МВФ), ЄС і США можуть бути тільки політичні кредити від РФ. Самостійно українці не готові платити з власної кишені за реформи, які позбавляють їх тіньових прибутків, доступу до бюджетних ресурсів, «безкоштовних» державних послуг, і зрештою, зроблять біднішими в короткостроковій перспективі. А навіть якби хотіли – Україна поки що занадто бідна країна, щоб модернізувати саму себе. З олігархами теж все зрозуміло: платити за реформи, від яких виграють всі, крім них – їм не хочеться. По людськи їх можна зрозуміти. Зрештою, попри неспівмірні статки, економічний потенціал олігархів часто переоцінюється (як це спрощено, але доступно ілюструє Індекс Робін-Гуда).

Тому в системі координат влада-опозиція суспільству пропонується вибір не між альтернативними сценаріями майбутнього розвитку України, а між альтернативними політичними персонами, які реалізовуватимуть поточний сценарій. Варіант з поверненням в недавнє минуле ми не беремо до уваги не тому, що він нереальний, а якраз навпаки – він занадто очевидний.

В цій ситуації і для влади, і для опозиції виграшна стратегія полягатиме в обіцянці швидких, рішучих і реальних реформ, більшість з яких не нові і в загальних рисах відомі суспільству. Очевидно з боку опозиції публічна критика щодо темпу і масштабу реформ буде сильнішим політичним аргументом у передвиборчій боротьбі, ніж критика щодо змісту реформ.

На жаль, мало хто говорить в голос про те, що реалізувати обіцянку швидких і масштабних змін зможе той Президент, який матиме монопольну політичну владу (включно з парламентом), ширші повноваження і здійснюватиме виключно централізоване управління. Особливо якщо доведеться втілювати популістські рішення, якими ряснітимуть усі передвиборчі програми. Ті з політиків, хто розуміється на популізмі, прекрасно знають, яких методів втілення потребують їхні обіцянки. Звичайно, якщо вони вірять в те, про що говорять. Суспільним запитом на «сильну руку» може скористатися не лише опозиція, але й влада. Навіть Петро Порошенко, в розрахунку не перемогу, може запропонувати виборцям більш авторитарну версію себе.

Олександр Неберикут, громадянська мережа ОПОРА