Система здатна зламати лише слабаків

Що таке насправді «система»? Як не стати частиною системи? Чи здатна система зламати? Деякі роздуми про наболіле і про систему
 |  Ярослав Жукровський   1416  

У суспільній свідомості небезпідставно вироблено думку про те, що система державного апарату загалом – це певний закритий соціум із консерватними, а інколи і бандитськими правилами, звичаями і шаблонами. Зайшовши у систему ти або стаєш її частиною, або приречений бути затаврованим і знищеним цією системою.

У системі діє багато міфів, стереотипів і «правильних схем», та й сама система живе за законами «джунглів», а подекуди і відвертого свавілля.

Система нагадує великий годинниковий механізм. Механізм, який ззовні орієнтований на публічну демонстрацію часу. Дуже часто такий годинник не йде в ногу із реальним ритмом життя суспільства і його очікувань.

Старі циферблати постійно косметично ремонтують. На них наліплюють море нової штукатурки і свіжої фарби. Така собі фасадна ілюзія.

А внутрішньо із заржавілими і прогнилими, навіть зайвими і непотрібними нашаруваннями і деталями, але з усталеними шаблонами і переконаннями у їх потрібності та незамінності.

Система асоціюється також із звичайною фірою, яка попри світовий прогрес і запуску електрокарів завжди поволі і незграбно пересувається. Замість круглих коліс, використовуються квадратні, які монотонно і з великим грюкотом ледь-ледь рухають цю державну систему вперед. Основне процес, а не результат. Велика кількість зайвих елементів у цій конструкції нікого не бентежить.

Будь-яку зіпсовану чи непотрібну деталь, яка не працює за правилами системи, яка заважає механізму системи – просто замінюють на іншу. Немає незамінних деталей, немає незамінних людей.

Така вона проста філософія системи, такий її внутрішній зміст – ти або в системі, або поза системою – чужорідний елемент.

Нікому не потрібні революційні зміни цього механізму, спрощення чи інноваційні покращення. А для чого щось змінювати, якщо прогнивші, заржавілі і постійно змащені деталі й так працюють? Або вдають вигляд, що працюють…

Переконати спрагле суспільство повірити, що система змінюється і влити у старі міхи свіже вино – особливо після Революції Гідності це був очікуваний крок вперед. Але через деякий час, долити до цих міх ще більше прокислого старого вина із значним досвідом корупційних схем і міліцейським минулим – це два кроки назад. Дорога в нікуди.

Майже тріумфальне повернення старих системщиків і моральних дегенератів – це реальне дно безодні.

Система часто нагадує тераріум, таке собі закрите середовище, у якому повно плазунів, гризунів, безхребетних (змій, жаб, хамелеонів) і всякої нечисті, яка ситуативно вживається за місцем під сонцем, а потім більший пожирає дрібнішого, слабший годує сильнішого.

Державний апарат не готовий до внутрішніх системних змін. Бо все нове і нестандартне – це виклик і небезпека для сенсу існування всієї системи. Всі красиві месіджі про те, що ми рухаємось у правильному напряму дуже часто є звичайними деклараціями намірів. Вдавати видимість роботи, роздавати флаєри «як би мало бути», переливати воду з одного стакана в інший – це чиновницьке мистецтво. Ключове питання – а для чого це робити? Кому це потрібно і яка від цього користь?

Насправді, це два різних всесвіти – той у якому виживають звичайні люди і той де живуть чиновники. Різні планети, різні цінності, різні світогляди, які практично ніколи не пересікаються.

Не збираєш хабарів, не возиш на верх, значить ти елемент поза системою.Маєш власну позицію, не киваєш як сіра маса головою, значить ти біла ворона. Не прислухаєшся до рекомендацій «смотрящих» – значить ти ворог. Не назбирав із посполитих на новенький Лексус – значить ти не в тренді. Не ходиш в баню з «потрібними людьми» – значить ти чужий.

Чужаків система ніколи не сприймала. Їх просто завжди технічно знищували.

Система здатна зламати лише слабаків. Тих, хто немає власної думки, тих хто мислить і працює по шаблонах. Зрештою, зламати можна лише того хто боїться. Системі потрібні боягузи – хто завжди є і буде «на гачку». Бо їм є що втрачати…

Безстрашних зламати неможливо. Бо вони ніколи не були і не стануть частиною системи. Бо здатні не боятись лише ті, у кого є цінності, у кого є гідність. Бо здатні на себе брати відповідальність.

Цінності – це фундамент і стержень світогляду. Гідність – це здатність сказати ні, коли це не відповідає твоїм цінностям. Гідність – це внутрішнє відчуття свободи і сила плисти проти течії, як би важко воно не вдавалось.

Гідність не купиш на чернівецькій барахолці чи одеському привозі.

Адже не все в цьому світі вимірюється виключно у матеріальному еквіваленті. Цінності та гідність – це те унікальне і безцінне гірське повітря, яка дає можливість дихати на повні груди.

Все ж, найжалюгідніше спостерігати як ті хто вчора кричав «Осанна, осанна!», вже завтра відвернуться та продадуться за «30 срібренників», плюватимуть тобі у спину і насміхатимуться. Щиро шкода цієї безликої і безхребетної біомаси плазунів, бо у неї немає гідності. Це великий і непотрібний баласт системи – болото втраченої гідності.

Що ж робити? Формувати нову візію механізму функціонування державного апарату, будувати нову державу із справжніми цінностями і людською гідністю. Бо якщо докорінно не змінювати те що маємо і не боротися за справедливість, то який взагалі сенс залишатись жити у такій державі?

Бо хто борець, той здобуває світ…