Шанс на українську церкву

Томос, автокефалія та інші незрозумілі слова, що українці чули цього тижня
   Мар'яна Карапінка   1251  

Цього тижня Україна, більше 70% громадян якої називають себе православними, переживала “православний бум”. Тема, яку досі дискутували у вузьких колах церковних спеціалістів, стала на слуху у всіх. Адже заява Президента України Петра Порошенка, голосування в Верховній Раді про створення української автокефальної церкви. Це питання сколихнуло різні частини суспільства. Захоплення, різні інтерпретації, але передусім нерозуміння, бо в український публічний простір вдерлися такі архаїчні терміни як помісність, автокефальність, томос, вселенський патріарх.

Основна суть звернення Петра Порошенка до патріарха Варфоломія зводиться до прохання надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні. “Цей довгоочікуваний документ ще більше укріпить релігійну свободу в Україні та міжконфесійний  мир, посилить права та свободи громадян… Вся наша нація дивиться на Вас з благоговінням та надією, бо саме у Ваших силах – дарувати нам  єдність, мир і згоду, яких ми так потребуємо і яких ми так довго були позбавлені. Ваше благословення, рівно як і грамота, надана нашій українській Церкві, довершать утвердження незалежності і самостійності України у духовному вимірі”, – йдеться у зверненні Президента до Вселенського Патріарха. Саме це звернення підтримали депутати Верховної Ради своїм голосуванням 19 квітня та єпископати Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви.

Що ж таке томос про автокефалію і чому саме патріарх, який носить титул Вселенського та осідає в Стамбулі (древньому Константинополі) має право його надавати?

Томос – це указ, рішення, документ, що має юридичну силу в Церкві. Що таке автокефалія? Право Церкви на самоуправність, тобто адміністративну незалежність та рівність в родині Православних Церков. З огляду на історичні обставини – православна Церква в Київській Русі була утворена як митрополія Константинопольського Патріархату – та статус Вселенського патріарха як “арбітра в православному світі”, автокефалія Православній Церкві в Україні може бути ним надана, і він має для цього відповідні канонічні повноваження. Тобто, якщо говорити церковною мовою – Україна досі є канонічною територією Константинопольського патріархату, яка 1686 року була приєднана до Московського патріархату, і його глава може дозволити Церкві на її території стати незалежною. Тут варто зауважити, що канонічні повноваження не завжди співпадають з можливостями конкретного впливу – незважачи на титул, патріарх є в досить вразливих обставинах, адже його осідок є на території держави з ісламською більшістю та сама Церква, кількість вірних якої драматично зменшується, часто залежна від прихильності влади Туреччини та інших гравців православного світу, зокрема Росії.

Створення єдиної помісної Церкви чи канонічне визнання та врегулювання статусу існуючих? Від найпершого оголошення почалася плутанина в термінах, яку почали самі ж політики, які натхненно коментували про “створення єдиної православної помісної Церкви” і це підхопили медіа. В Україні, де є три православні юрисдикції – таке формулювання вводить в оману. Тому як зазначають експерти радше ідеться про канонічне визнання статусу Церкви (або Церков), які прагнуть автокефалії, Вселенським патріархатом. Адже з трьох православних юрисдикцій, лише одна, і та залежна від Москви, має легітимний (канонічний) статус в православному світі, а Київський Патріархат та УАПЦ не визнані і не мають спілкування з жодною іншою православною Церквою світу. Цим особливо користаються їхні “конкуренти” з Московського патріархату в Україні. Згадаймо відмову служити похорон за дитиною, хрещеною в Київському патріархаті чи демонстративне перехрещення. Свою “неканонічність” вірні цих Церков відчували часто і болісно.

Поділ в українському православ’ї, що існує з початку 90-тих років та неврегульований статус двох юрисдисцій були приводом до переговорів про об’єднання, здобуття канонічного визнання на різних церковних та державних рівнях. Переговори із Константинопольським патріархом щодо томосу про автокефалію розпочала ще адміністрація Президента Кучми, в 2008 році за Ющенка ці переговори вже були публічними та видавалося, що можуть досягти результатів. Проте внутрішні та зовнішні чинники тоді не дозволили. Вигладає на те, що Порошенко та його адміністація ще серйозніше взялися за справу. Адже протягом останніх років кожен візит до Туреччини голови ВР, прем’єр-міністра чи Президента неодмінно мав у програмі розмову з патріархом Варфоломеєм. Часом це були протокольні зустрічі, а часом конкретні переговори, як наприклад 9 квітня розмова між Порошенком і патріархом тривала сім годин.

Експерти зазначають, що зараз шанси отримати томос для України вищі ще й тому, що Москва у конкуренції з Константинополем за лідерство у православному світі достатньо розізлила останнього і зняла деякі фактори, що стримували патріарха Варфоломія, наприклад РПЦ та її сателіти проігнорували Всеправославний Собор, який збирав Варфоломій і який був для нього “справою життя”.

Крім того, варто зауважити, що війна на Донбасі та чітке усвідомлення у ній ролі Російської Православної Церкви та Української Православної Церкви Московського Патріархату, як її частини ще більше загострила суспільний запит на “свою”, “канонічну”, “українську” православну Церкву. Адже багато православних вірних виявилися перед складним духовним вибором – бути в Церкві, лідер якої називає агресію Росії громадянською війною, або ж переходити до Церков, які не мають легітимності в очах православного світу.

Тому не дивно, що промотором звернення став Петро Порошенко – як президент воюючої держави і сам вірний УПЦ. Це називають офіційним стартом президентської кампанії, що логічно, бо успіх справи дасть йому величезну перевагу на виборах та піаром, проте також відчувається особисте залучення Президента. Надання автокефалії підніме статус Києва на міжправославній і як наслідок міжнародній арені та особистий статус лідерів держави. Цікаво, що РПЦ, яка сама отримала автокефалію за прямого і не зовсім чесного втручання світських правителів зараз одноголосно заявляє про те, що залучення політиків в українському випадку є неправомірним і нецерковним.

Однак варто зауважити, що голосування в парламенті можна розглядати не лише як політичну складову, а радше суспільну. Парламентарі представляють весь український народ, не лише його певну частину, а тому таке звернення до патріарха має найбільшу легітимність.

Що далі? Політики пообіцяли швидке вирішення – до святкування 1030 річниці Хрещення України (влітку). Синод Вселенського Патріархату збереться на засідання і зможе розглянути звернення українського Президента, парламенту і єпископатів двох Церков в травні. У Константинополі діє комісія, яка вивчає питання створення української церкви та можливість надання Томосу. Це всі факти, що відомі на даний момент. Незрозумілими залишаються механізми та способи імплементації.

Хто отримає томос? Як називатиметься нова структура? Який статус вона матиме? У якому статусі єпископи УПЦ КП та УАПЦ увійдуть в неї? Чи вистачить їм організаційних здібностей провести необхідні зміни і реформи? Які умови поставить Константинополь? Чи приєднаються деякі єрархи УПЦ МП? Скільки православних юрисдикцій залишиться? Які запобіжники будуть продумані, щоб уникнути боротьби за храми? Як діятиме Москва – релігійна і політична? Чи достатньо у неї козирів, щоб зупинити процес?

Зараз відповіді на ці питання є предметом багатьох здогадок та спекуляцій. Виглядає на те, що частину відповідей знають в Адміністрації Президента та в Київському Патріархаті, однак комунікують надзвичайно обережно. В будь-якому разі варто очікувати, що найближчим часом українські експерти та обивателі стануть значно обізнанішими в церковній тематиці.