Наталія Вовк – волонтерка, яка стала улюбленою «внучкою» 

Про те, як стала волонтером і що відчула, коли вперше переступила поріг геріатричного центру, а ще чому волонтерство стало частиною життя, «Львівській газеті» розповіла Наталія Вовк
   Святослав Драбчук    1475  

Стареньких бабусь та дідусів, з якими познайомилась у Львівському геріатричному пансіонаті, вона порівнює з дітьми. Каже, що вони радіють, як діти, і бавляться, як малеча, а ще люблять співати, коли до них у гості навідуються волонтери, бо в закладі, в якому проживають, не часто отримують достатньо уваги.

Про перше знайомство 

Одного разу я зустріла на транспортній зупинці монахиню. Наша зустріч була випадковою, але стала переломною у моєму житті. Ми розговорились, почали переповідати одна одній різні життєві історії. Я розповіла, що колись займалась фотографією, і вона одразу ж зацікавилася. Саме ця монахиня розповіла мені про геріатричний пансіонат, який був через дорогу від мого будинку. Вона волонтерила там, тож запропонувала і мені прийти до них та зробити декілька світлин. І хоч я давно вже нікого не фотографувала, та через декілька днів узяла камеру і пішла до цього пансіонату. Ми провели там цілий день. Я познайомилась зі ще одною монахинею. Вона водила мене палатами і розповідала історії їхніх мешканців. Від почутого я була шокована.

Про емоційний допис та силу Facebook

Після усіх тих історій і побаченого я зрозуміла, що допомога справді потрібна. Я написала пост у Facebook, доклала кілька фотографій мешканців геріатричного, вимкнула комп’ютер і лягла спати. А вранці була шокована тим, скільки людей відгукнулись на допис. Мені цілий день писали і дзвонили охочі допомогти. У перші ж дні люди почали приносити постіль, памперси, засоби для миття, речі для гігієни… На той час у пансіонату дійсно було багато потреб. У мене вдома назбирувались гори тих речей, які ми потім відвозили до пансіонату. І саме з того мого посту і, думаю, молитви сестер-монахинь, усе й закрутилося.

Про дружбу «на відстані»

Усі державні установи тримають волонтерів на відстані витягнутої руки. Ну, бо це їхня робота. А тут до них приходять якісь незрозумілі люди «робити добро». Старенькі ж, навпаки, нашим візитам дуже раділи. Бо, розумієте, багато людей, які там живуть, можуть гуляти та виходити на вулицю. Але є й багато таких, які прикуті до ліжка. Мешканцям цього пансіонату не так потрібні ті цукерки й фрукти, які їм приносять, як звичайнісінька увага.

Про захват і усмішки

Нам вдалося зробити багато хороших речей для стареньких. Були й концерти, ми їздили з прощами. Здається, 4 чи 5 разів збирали повний автобус мешканців геріатричного і їздили кудись в подорож. Вони були просто в захваті. Звичайно, треба було трохи боротися за таку можливість, адже це відповідальність. Потрібно було зібрати різні дозволи…

Про однодумців і пророблену роботу

Коли ти берешся за справу, яка спочатку здається абсолютно непосильною, то майже завжди зустрінеш однодумців. І тоді ти думаєш: я недаремно живу на цьому світі. От, скажімо, у тому ж Геріатричному зараз немає проблем ні з постіллю, ні з памперсами чи розвагами. З’явилася також арткімната для стареньких, де можна малювати, ліпити, робити різні цікаві речі.  Можливо, це все ще не дуже досконале, але хоча б є позитивна динаміка.

Про «неперспективний сегмент»

Коли це все починалося, я прийшла до кількох багатих людей і попросила про допомогу.  А мені сказали: «Наталю, ти займаєшся якимось абсолютно неперспективним сегментом». І мене це настільки вразило. Тобто якщо людина пенсії – то вона вже неперспективний сегмент? Система її використала, а далі вона вже непотрібна? Тоді я собі постановила, що, не дивлячись ні на що, не припиню займатися цим, так званим,«неперспективним сегментом». Бо старенькі люди – вони ж навіть чимось схожі на дітей. Вони так само радіють цукеркам, так само тішаться, коли хтось звертає на них увагу, вони люблять побавитись, поспівати, помалювати… Ну, точно ж – як діти.