X
    Categories: Інтерв'юНовини

«Романтичний вечір» в останній день зими

Богдан Івасик – молодий скрипаль, наполегливості якого можна позаздрити

Лауреат всеукраїнських і міжнародних музичних конкурсів, переможець Всеукраїнського відбору на конкурс класичної музики «Молоді музиканти Євробачення-2012» у Відні, бакалавр Школи музики у Кельні, а віднедавна – музикант у складі оркестру «Віртуози Львова». Богдан Івасик розповідає про навчання, кар’єрний шлях та скрипальські будні.

– Доброго дня! Богдане, нещодавно Ви повернулися з турне в Німеччині. Де побували?

– Це було турне у складі оркестру «Віртуози Львова». Ми їздили північно-західним регіоном Німеччини – Бремен, Ганновер, Гамбург. Десять днів у мандрівці – і трохи менше концертів, бо ще переїзди. Щодня в новому місті. З нами їздили двоє солістів та запрошений диригент Маріо Косіч зі Словаччини. Ми виступали з ним у Львові – це звичайна практика для музикантів: спробувати на рідній сцені програму, перш ніж виїжджати з нею за кордон.

– Де найбільше сподобалося? І яке загалом ставлення до українського колективу?

– Насправді, всюди приймали тепло, були великі концертні зали – і цілком наповнені. Деякі вражали своєю акустикою. Навіть не симфонічні приміщення, а більш камерні, ідеальні для струнного складу. А у основному складі нашого оркестру лише струнні.

– Після масштабного початку року – попереду концерт 28 лютого, Ваша сольна презентація. На що чекати?

– «Романтичний вечір» у останній день зими – це мій сольний концерт, перший після закінчення вишу в Кельні. Я чекаю на змогу показати те, чого навчився за ці роки закордоном. Програму підбирав, щоб вона була не заїжджена і містила твори високої скрипкової класики епохи романтизму. Наприклад, Концерт №1 Макса Бруха – це стандартний віртуозний твір для скрипаля-соліста. Цікаво, що цей композитор народився в Кьольні, тому є певний зв’язок з локацією, де і я провів багато часу. Також звучатиме твір, який давно хотів виконати – це «Роздум» Чайковського. Він написаний під впливом перебування на одній віллі в Україні. І тут знову є територіальний зв’язок з рідними місцями.

– Ви народилися в Кривому Розі. Навчалися в Києві та Москві… Як почали життя в музичній сфері?

– Батьки мали ідею, щоби я грав на  музичному інструменті – як хобі. А мені захотілося саме скрипку. З батьками дуже пощастило: вони підтримують у всіх починаннях. Планів щодо того, щоб скрипка стала моєю професією спочатку не було.

– А чи був переломний момент, коли стало зрозуміло, що скрипка буде не лише хобі, а справою життя?

– Від початку я відчував, що це серйозне заняття. З батьками одразу ж мав розмову про те, що закінчуватиму дитячу музичну школу в Кривому Розі.

– Після цього навчалися спочатку в Києві, потім в Москві… Як в дитинстві реагували на таку зміну локацій?

– Дитині це легше сприймати. Постійні переїзди – складні, але батьки підтримували. Батько через роботу не завжди міг бути поруч. Але мама їздила зі мною всюди. Потім ми оселилися у Львові.

– Львів – це теж була ваша ідея?

– Так вийшло, що я хотів продовжувати навчання, тому ми осіли тут. Я закінчив музичну школу у Львові і після неї поїхав до Німеччини.

– А чому обрали Кьольн?

– Ідея полягала не в тому, щоб поїхати закордон, а у тому, щоб знайти викладача, у якого хотів би навчатися. В Кьольні знайшов його – легендарного скрипаля Віктора Третьякова. Як на мене, він один з найкращих скрипалів ХХ століття. Мені дуже пощастило – бо потрапив в останній набір до його класу, – в Німеччині в державних вишах викладачі після певного віку виходять на пенсію.

– Гарно освоїли мову?

– У виші є вимога: знати німецьку на рівні В2, вище середнього. І мати відповідний диплом. У мене він був. Інакше б не зміг навчатися.

– Попри навчання, Ви багато виступали з професійними колективами, а дебютували з оркестром «Віртуози Львова» у віці семи років.

– Співпрацюємо понад десять років. Це той оркестр, з яким пройшов більшість етапів творчого становлення – від дитини, підлітка й до відносно дорослого музиканта. Тепер я став частиною цього колективу.

– А з якими ще колективами ви працювали?

– «Київські солісти» Богодара Которовича – це оркестр, з яким відбувся мій дебют, у тому ж році, коли  вперше виступив з «Віртуозами Львова». Також була нагода концертувати з львівськими колективами – філармонійним та «Академією». В Польщі я мав проект у місті Зелена Гура. Нещодавно брав участь у літньому турне «Філармонії націй» – це німецький сезонний оркестр, одним з засновників якого був Леонід Бернстайн.

– Також Ви брали участь в дитячому «класичному» Євробаченні та численних конкурсах.

– Великі конкурси дуже допомагають показати себе. Невідомі молоді таланти презентують себе вчителям, у яких могли б навчатися далі, вишам, менеджерам. Це насправді стрес і перегони. Концертне життя і такі насичені двотижневі «марафони» – це різні речі. Для конкурсу працюєш рік, щоб видати це за кілька тижнів при максимальній напрузі. І не завжди вдається. Як і в будь-яких змаганнях. Під час навчання в Кьольні я більше присвячував час самовдосконаленню і не брав участі в конкурсах. Але вже маю плани на майбутнє.

– Конкурси мають вікову межу близько 30 років. Як знак того, що музикант повинен реалізувати себе до цього віку. Це створює тиск?

– У найвідоміших світових конкурсах є вікові обмеження, а деякі проходять і не щорічно. Наприклад, конкурс Чайковського чи Королеви Єлизавети проводять раз на чотири роки. Подекуди лімітують кількість разів, які ти можеш взяти участь – наприклад, лише двічі. На мене це не тисне, бо ще маю час. Але в будь-якому разі, втрачати його не варто.

– Розкажіть про інструмент.

– Це цікава історія. Майстер – Анатолій Кочергін. Інструмент відносно новий – 1981 рік. Це не 16-17 століття, не Страдіварі чи Аматі. Але його творець більш відомий як реставратор. Власних скрипок він зробив з десяток – тому це в певному сенсі унікальна річ. Цей інструмент виступав на відомих сценах світу і здобував премії великих конкурсів – зокрема, Чайковського. Я граю на ньому з Євробачення у 2012.

– Є популярна думка, що кожен хоче бути солістом, але мало хто хоче бути оркестрантом. Ви працюєте в обох іпостасях. Що для Вас ближче?

– Таке кліше присутнє. Хоча коли навчався в Німеччині, – а це європейська країна оркестрів, – то зрозумів, що ця думка не всюди відповідає дійсності. Закордоном дуже висока  конкуренція, хоча кількість колективів зашкалює. У них пристойна зарплатня, я вже не кажу про найкращі оркестри на кшталт Берлінського філармонійного, який загалом є одним з топових у світі. Уявіть, які там конкурси на місця! Відбір проводять в декілька турів, перші тури – за ширмою, по звуку… Маю амбіції соліста. І хочу вірити – бо без віри нікуди – що я здатен бути ним. Робота в оркестрі – теж нелегка, особливо, коли йдеться про концертмейстера, ведучого «гравця». Таку роботу не кожен витримає. Солістом високого рівня стати ще важче. Але потрібно постійно вдосконалюватися.

– Де б найбільше хотіли виступити? Чи важливіші не місця, а колективи?

– Тут 50 на 50. Є дуже відомі сцени – Берлінська філармонія, Карнегі-хол, нещодавно відкрилася Паризька філармонія, Концертхаус у Відні і ще багато локацій. Хотілося б почути тамтешню акустику, атмосферу, відчути публіку…

– А як виглядає день молодого музиканта?

– Це залежить від того, чи є репетиція о 10 ранку… Багато хто вважає, що потрібно займатися по 6-8 годин. Але по-перше, це не всі витримують, а по-друге, не завжди корисний час за інструментом. Зрозуміло, що при підготовці до важливого виступу на практику йде більше часу і концентрації. Але в середньому достатньо мати 4 години на день для практики. Важливіше, як проводиш час, а не скільки. Також слухаю музику, окрім того, щоб її грати. Останнім часом цікавлюсь джазом і розширяю свої горизонти.

– Плануєте продовжувати навчання?

– Так, оскільки закінчив лише бакалаврат. Хочу здобути ступінь магістра. Розглядаю різні варіанти, але ще не визначився. Я вважаю, що це потрібно, і вчитися мені ще є чому.

– Музиканти, попри основне навчання, часто відвідують майстер-класи. Чи практикуєте такий метод навчання?

– У Німеччині я відвідував майстер-класи. Але все-таки це не навчання в чистому вигляді. Ти приходиш подивитися, як відомий музикант сам інтерпретує певні твори. Можна багато корисного дізнатися – часом я дивлюся їхні лекції на ютубі. Людей багато – інтерпретацій ще більше. Важливо знайти свій стиль і при цьому вберегтися від копіювання. Якщо вибирати між майстер-класами і постійним навчанням, то оберу останнє.

– Чи під час навчання в Німеччині помітили ставлення до української музики і музикантів?

– Українська музика набуває великої популярності і дуже подобається західній публіці, оскільки це новий матеріал і не така відома класика. І це хороша музика. Щодо музикантів, то тут складніше, бо багато людей навчалися за часів Союзу. Тому важко диференціювати їх. Наприклад, Давид Ойстрах народився в Одесі, Леонід Коган – у Дніпрі… Технічно – вони українці, але більшість життя працювали в Москві. Зате молода генерація здобуває славу і заслужене місце на світовій музичній арені.

– А чи буваєте з концертами у рідному місті?

– Я був там півтора року тому – виступив у музичному училищі. Хоча я там і не навчався, але відчуваю це як своєрідну альма-матер, бо добре знаю викладачів і підтримую з ними тісний контакт.

Олена Будько: