Володимир Станчишин: «Військові мають зрозуміти: психотерапія – це не слабкість»

Володимир Станчишин – керівник центру психічного здоров’я шпиталю імені Митрополита Андрея Шептицького
 |  Святослав Драбчук   4147  

До його кабінету у Центрі приходять, як на сповідь: щоб виговоритись, виплакатись і навіть деколи – просто помовчати… І хоча він сам не був на війні, але добре знає, як виглядає її обличчя, бо говорить про неї з військовими і їхніми родинами. Про те, чому психотерапія потрібна українським воїнам, їхнім дружинам і навіть батькам, і чому цього не потрібно соромитись.

Фото: facebook.com/rjabina.alaja

Про всебічну допомогу для військових

Три роки тому отець Андрій Логін, який є адміністратором шпиталю ім. Митрополита  Андрея Шептицького, будучи  у США, відвідав курс лекцій про те, як американські медики допомагають військовим, що повертаються з воєнних операцій. І саме звідти він приїхав з думкою, що кожному, хто повертається з війни, потрібна  допомога. Тоді було прийнято рішення, що у нашому центрі ми надаватимемо хлопцям, які приїжджають з фронту, всебічну допомогу, тобто допомогу психотерапевта, психіатра, священика і соціального працівника, щоб вони вміли справлятися зі своїми травмами. І спочатку ми були зорієнтовані лише на хлопців і тих, хто повернувся з війни.

Фото: facebook.com/rjabina.alaja

Про те, що формула «наздогнати і допомогти» не працює

Пізніше до нас почали приходити матері й казати: «Врятуйте мого сина». Але ми відповідали, що не можемо нікого врятувати, бо в цьому випадку формула «наздогнати і допомогти» не працює. Тоді ми і зрозуміли, що в першу чергу потрібно доносити людям інформацію про те, що взагалі роблять психотерапевти, бо українці насправді дуже мало знають про психотерапію. Ми почали організовувати семінари, групи взаємодопомоги для дружин, матерів, військових і всіх, хто є навколо них, для того, щоб розказувати людям про війну і наслідки від неї. Бо, коли ми розказуємо, ті, хто приходить на наші заходи, розуміють: так, це про нас, так, це нам потрібно. Бо допомогти ми можемо лише тому, хто сам цього хоче.

Про те, чому психотерапія – це не слабкість

Деколи терапія починається не з військового, а з його дружини. Бо дружина як ніхто інший знає, яким був її чоловік учора, і їй не треба психотерапевта, щоб побачити, що він змінився сьогодні. Це видно і по стосунках з друзями, і по ставленню до роботи, до дітей і до неї. Часто саме дружина робить той легенький поштовх чоловіка до психотерапії. Я це називаю мотивацією маленькими кроками. Але не сподівайтеся, що ви сказали про це своєму чоловіку – і він уже завтра піде до психотерапевта. Так буває вкрай рідко. Дуже часто сильним мотиватором, щоб звернутись до лікаря, може бути бойовий побратим, бо він є авторитетом. І йому варто лише сказати, що психотерапія – це не слабкість.

Фото: facebook.com/rjabina.alaja

Про ознаки посттравматичного розладу

Посттравматичний стресовий розлад має певні ознаки. Однією з таких є те, що людина не може відв’язатися від ідеї війни, вона постійно живе в ній. Ще однією ознакою є нічні жахіття, і при ПТСР людина уві сні бачить подію, яка є причиною цього розладу. Тобто вона бачить не якісь там загальні жахливі сни. З нею, власне, постійно повторюється та сама подія. Людина може при якихось нагадуваннях про війну думками потрапляти в конкретну ситуацію. Вони ніби і розуміють, що не на війні, а вдома, але перед очима в них одна і та ж картинка. І тоді чоловік застигає на мить, і каже: «Я знову бачу війну».

Такі люди намагаються хоч би там що уникнути розмов про ці події, вони хочуть забути все те, що з ними сталося, і в результаті просто відмежовуються від усіх. Ці симптоми тривають досить довго. Відомо, що всі чоловіки, які повертаються з війни, їх мають, але чиясь психіка з часом справляється з цим сама, а чиясь – ні. Тому найчастіше ми діагностуємо в людини посттравматичний стресовий розлад уже після того, як проходить півроку з часу повернення із фронту.

Фото: facebook.com/rjabina.alaja

Про заборонені фрази

Коли ми створюємо добрий фон у сім’ї, людина наче «відігрівається» і починає потроху повертатися до нормального життя. Але сама реадаптація непроста тим, що коли ви повертаєтеся з війни, тут є дуже багато відчуттів, які додатково накручують людину. Це відчуття несправедливості, відчуття покинутості, відчуття непотрібності. Є фрази, які військові просто не хочуть і не можуть чути. Їх, як правило, ставлять лише нерозумні люди. Це, скажімо: «А чого ти туди йшов?», або ж «Я тебе туди посилав?». І коли хлопець, який їхав на Донбас воювати за ідею, чує такі слова, це його просто ламає .

Реадаптація має бути обов’язковою програмою для всіх, хто був на війні. Це потрібно впровадити на державному рівні. Бо якщо людина має посттравматичний розлад і не лікує його, то він не минає ніколи. І наслідки російсько-української війни будуть відгукуватися через десятки років і стукатимуть у наші двері. Й вони не будуть добрими.