Майдан у спогадах митців

До четвертої річниці розстрілів на Майдані «Львівська газета» публікує спогади митців про Майдан, які стали частиною книги Інституту національної пам’яті «Майдан від першої особи. Мистецтво на барикадах»
     1105  

Андрій Курков, 1961 року народження, письменник, кіносценарист, викладач

[…] Сам Майдан спрогнозувати було неможливо. Але потім я думав, що жорстокість влади можна було б передбачити. Я маю на увазі після 29 листопада, коли стався розгін студентів «Беркутом»… Можна було передбачити, що ця влада не чекатиме, що не буде такої патової ситуації, як за Кучми під час Помаранчевої революції. У цієї влади була інша культура, ніби інша традиція насильства — донецька, чи донбаська, в якій виріс і Янукович і до якої звикли всі інші, кого він привів до влади. Тож, в принципі, далі можна було прогнозувати, що буде насильство. Але важко було передбачити, наскільки воно буде серйозним, скільки крові проллється.

Можна сказати, що після першого грудня ситуація трохи нагадувала Помаранчеву революцію. Тоді з’явилося багато наметів — це знову було переселення на Майдан протестувальників з усієї України. З’явився намет Барбакана, там почалися дискусії, книжкові презентації, виставки постерів у стилі «Анархія — мати порядку» і таке інше. Український дім запрацював як май- данчик для дискусій. У Будинку профспілок почалися лекції відкритого університету, безкоштовні курси англійської… Цей момент, до речі, нагадував період між двома революціями 1917 року.** Але все одно було відчуття напруженості. Я одразу помі- тив, що людей, зацікавлених у культурному спілкуванні, було набагато менше, ніж під час Помаранчевої революції. Навіть на дискусії в Українському домі, де були Юрій Андрухович, Сергій Жадан, дуже мало людей приходило, учасники ж були здебіль- шого «свої» — ті, які вже з’являлися на інших подібних зустрічах. А повз цей імпровізований конференц-зал в Українському домі туди-сюди постійно проходили майданівці, самооборонівці, не звертаючи уваги на розмови письменників чи журналістів…

[…] Порівняно з Помаранчевою революцією роль митців у цьому Майдані була набагато слабшою. На мою думку, Помаранчева революція — це були протести, організовані середнім класом, де інтелектуали відіграли свою роль. Тоді ми з брата- ми Капрановими, Василем Шклярем, іншими письменниками три тижні влаштовували відкриті дискусії у книгарні «Наукова думка», поїли чаєм і шахтарів, яких привезли на потягах, і наших, майданівців. І все було якось так… спокійно. Хоча шах- тарі й не хотіли говорити (але стояти на мінус 25 чи стояти всередині магазину — це була велика різниця), все одно якісь розмови точилися, відбувався діалог, була спроба якось навернути їх на інші думки.

[…] Майдан справив великий вплив на письменницьке середовище. Поезія стала громадянською, більш патріотичною. Багато письменників перестали писати прозу. Художня проза зникла, й активні письменники почали писати публіцистику, колонки, пости у Фейсбуці. Поступово з’явилася нова українська література — батальна, воєнна, якої не було з 1991 року, тобто від радянських часів.

До Майдану загалом українська література, проза була доволі аполітичною. Можна згадати, як 10 років тому Андрій Кокотюха заявляв, що він ніколи не писатиме про політику, йому на неї плювати, він буде писати детективи. З Майданом він змінився, раптом перейшов на політизовану прозу.

Письменники стали набагато заангажованіші у соціальні, політичні процеси, і тепер є небезпека, що вони служитимуть державі навіть тоді, коли у цьому не буде потреби. Відомо, що в Росії є нормою ситуація, коли письменник обслуговує систему, і за це вона своїм коштом «возить» його по всьому світу по книжкових ярмарках, видає його твори, нагороджує преміями. У нас цього немає, у нас була повна незалежність мистецького середовища від державних установ.

Анастасія Дмитрук, 1991 року народження, поетеса

Восени 2013 року я була ще студенткою свого фінального курсу і готувалася до здачі диплому. Для мене початок якихось подій відбувся після побиття студентів. Коли я побачила ті кадри, це був такий удар! Для мене це було щось абсолютно неприйнятне — те, що просто випадало з мого світосприйняття. Я не розуміла, як можна так по-звірячому бити дітей. Для мене це був певний виклик, бо тоді здавалося, що побили не тільки тих студентів, а всіх студентів України. Це був жах!

[…]  Ми намагалися часто приходити на Майдан, якомога частіше. У кожного з нас була робота, підготовка до диплому, своє, звісно, життя, але ми збиралися, приходили. Це був такий підйом, такий протест, єдиний… коли взагалі дивувався — що відбувається? От ти їдеш у метро, всі співають Гімн, всі за одну ідею, всі просто відчувають один одного, на одному підйомі — одна думка, одне натхнення, одна віра!

[…] Спочатку був вірш «Никогда мы не будем братьями». Передісторія цього вірша — це, мабуть, уся історія мого виховання. Я народилася в незалежній Україні, якщо можна так сказати, і виховувалась як українка. У школах нас виховували на патріотичних засадах, ми вчили вірші про Україну та її славу. Радянська ідея братерства для мене завжди була чужорідною. Я не знала Радянського Союзу як такого, і ця ідея в мені не прижилася. Я її не сприймала і не приймала, оскільки я бачу різницю між «закордоном» нашим північним і нами. Вона є, вона очевидна, вона відчувається. І навіть тим дитячим якимось сприйняттям… Ти дивишся новини (ще ті, колишні) — і знову тиснуть, тиснуть, знову диктують, як нам тут порядкувати на своїй кухні, що готувати, що їсти… Знову диктують чомусь звідти. А чому?

[…] Вірш я виклала в Інтернет. Не знала, скільки людей прочитають його, і не очікувала резонансу. Спочатку він був у друкованому варіанті, далі його постили, читали багато, а потім з пабліку «Євромайдан» у Фейсбуці мене попросили записати аудіо- або відеоверсію. До цього я свої вірші ніколи не читала, завжди соромилася. Я тільки давала на папері комусь почитати і все. А тут мені запропонували його зачитати. І я вирішила: «Ну, добре, запишу».

Я записала відео, виклала в ютуб, уночі. І за 10 хвилин уже отримала певну кількість неприємних коментарів від ботів і прихильників імперської країни — про те, яка я «не така». Мама почитала ті жахливі коментарі й каже: «Настю, може, видалиш? Бо що ж це таке, всі будуть читати такі коментарі на тебе». А я кажу: «Ні, нехай буде».

Наступного дня я прийшла на роботу десь о 9 годині й по- бачила, що є вже 10 тисяч переглядів, і їхня кількість зростала щопівгодини — 20, 30, 100 тисяч… Для мне це було щось таке… Я просто злякалася. Не було аж якоїсь радості… Я не чекала, що таке може статися. І от воно понеслося, закрутилося — мільйон переглядів! А потім вірш почули литовці. Прочитали, відчули його, написали пісню. І от так на цій хвилі змінилося повністю, перекрутило, закрутило моє життя. Так я стала писати та їздити з ними по Україні та за кордон.

Іван Леньо, 1971 року народження, вокаліст гурту «Kozak System»

Ми весь час були на Майдані, бо кожен з нас глибоко в душі усвідомлював: це той час, коли ти можеш вплинути на історію своєї країни, коли ти безпосередньо можеш зробити свій внесок у формування української нації. Бо місця в пеклі відведені тим, хто в такі от найважливіші моменти історії своєї країни зберігає нейтралітет: мовляв, я в цьому не розбираюся, політика мене не цікавить… Це не політика, не треба приписувати будь-якому життєвому процесу політичне забарвлення. Ми всі люди, і кожен з нас має волю, і кожен має можливість діяти або не діяти, брати на себе відповідальність або не брати. І це стосується людей будь-якої професії, не тільки політиків. Тому це не є політика. Це називається громадянська позиція. Такі кризові моменти — найкращий тест на зрілість нації.

Щодо побиття в ніч на 30 листопада. Очевидно, ми не знали, що на нас чекає. Усі ми мешкаємо неподалік від Майдану, і пробули там весь день — або у кав’ярнях, або на самому Майдані. Ми весь час стежили за тим, що відбувається: хто виступає, хто про що говорить, намагалися і свою позицію також висловлювати — виходили на сцену. Поза тим, ми не професійні оратори, не політики, і оскільки кожен має займатися своєю справою, то ми співали.

[…] Фактично з моменту побиття Майдан уже не міг розійтися. Він не міг розійтися тому, що ця нічна драма розгорталася на очах в усієї країни. Влада нам пропонувала ось такі брутальні взаємини. Якісь невідомі в масках можуть побити кого завгодно, і їм нічого за це не буде? Очевидно, що це не правова країна, це тоталітарний режим, і нам його насаджували.

Я пам’ятаю перші «коктейлі Молотова» на Грушевського. Ми саме в цей час із Жаданом, Кокотюхою і братами Капрановими розчищали сніг. «Kozak system» взагалі на Майдані були весь час, усі разом, ще й зі своїми друзями. І ми весь час або сніг згрібали, скидали в мішки і мішки тягали на барикади, або просто носили якісь патики та інші предмети для укріплення барикад. Ми допомагали, як могли, тим, хто ночував на Майдані, бо ми мали змогу ночувати вдома.

Бувало, що ми брали акордеон, трубу і приходили в намети до наших… тепер друзів, а на той момент це були побратими. Ну, наприклад, коломийський намет — наші земляки, і ми часто з ними грілися біля вогнища, грали, співали. Робили все, що могли, не нехтували нічим: треба було бруківку подавати — подавали, носити шини — носили, співати — ми співали, треба було виступати ввечері — виступали.

Пам’ятаю, як годині об 11-й вечора, саме коли вже якусь частину барикад беркутівці відтіснили і це вже почалася війна, а сцена продовжувала ще якось існувати, коли взагалі всі митці, всі музиканти, які там були, вже поперевиступали по 5–8 разів… (Ми взагалі з «Kozak System» грали вісім разів, а може, дев’ять, не буду обманювати, бо не рахував — дуже багато.) І от… «Давайте щось придумаємо!» — і ми з нашим басистом Володею Шерстюком і Женею Нищуком беремо ді-джейське обладнання, ставимо сет і крутимо… таку позитивну балканську музику, таку сонячну, життєрадісну, танцювальну, запальну… Це була містика. Можна було відзняти дуже цікавий матеріал для якогось арт-хаусного безбашенного фільму.

Ну от уявіть собі: там щось димить, там горить, тут людей море, там світло то гасне, то з’являється, і оцей такий балканський звуковий ряд. Рівень абсурдного зашквару можна було б порівняти з фільмами Кустуріци, але він спаскудив своє ім’я. Цей епізод був за пару днів до того, як сцена перестала існувати взагалі.

Це дуже страшне видовище: ранок, 4-та година, і залишились на сцені… не знаю… осіб із п’ять. Руслана, Нищук, ще якісь політики, Володя Гонський. Він, як добрий Дід Мороз з якоїсь казки, завжди там був: теревенив, грав на гітарі, допомагав усім. Залишилися ті, хто не злякався.

Тоді ніхто з нас по-справжньому не знав, переможе Майдан чи ні. Кожен припускав, що ці нелюди можуть піти на людей і навіть почати стріляти. І от, коли беркутівці вже змели на- мета наших коломийських побратимів, просто роздерли — величезна сила перла на Майдан, — тоді стихла музика, і тільки пам’ятаю: «Київ, вставай! Київ, вставай!..» Розказую, а в мене мурашки по тілу від спогадів.

Взагалі атмосфера на Майдані була різна. Революції як великому організму притаманна зміна настроїв. Ранок має свій настрій, обід свій, а вечір — свій. Я маю на увазі колективний настрій майданівців. І знову ж таки, настрій дуже залежав від інформації, яка надходила зі сцени.

Відверто було страшно і гірко, коли вже горів Український дім, коли та площа перед сценою перетворилася на якесь пекло… Там на землі було так багато бруду, вирваного каміння, дощок, інших предметів… Пісок, сіро-бурий сніг, кров… Це все внизу, і це все вгорі, чорно-біла зима, низьке небо — це створювало просто якусь атмосферу картин Брейгеля або Босха. […]

Юрій Журавель, 1972 року народження, лідер гурту «OT VINTA», художник, карикатурист, шаржист, засновник ютуб-каналу «Добродій»

21 чи 22 листопада ми були в Києві, грали концерт. Саме тоді ми з’явилися на Майдані, туди тільки почали сходитися люди. Тоді ми записали своє відео з пісенькою «Накурила баба журавля» — переробили її на «Янукович-ович-ович». І від того пішла фраза «Янукович — овоч, овоч». Потім, уже по дорозі додому, коли ми по- верталися в Рівне, подзвонив Женя Нищук і сказав: «Хлопці, є робота. Збирається Майдан, треба бути на сцені». І з півдороги ми повернулися. Вже з того часу бували з концертами не тільки в Києві, а й у Рівному, Тернополі, Луцьку, Львові та інших містах. Доводилося працювати багато.

[…] Була цікава ситуація, коли вже 19 лютого, після найважчих подій, ми з пацанами вийшли на Майдан. Мабуть, кожен з нас відчував таке: коли ти не там і бачиш прямі включення з Громадського телебачення або новини, тебе починає тіпати, ти переживаєш за друзів, які там, тебе починає «ковбасити». А з’являєшся на Майдані — ніби й стріляють, ніби й страшно, а там легше, спокійніше. От і 19-го, щоб якось себе заспокоїти трохи, ми зранку з’явилися на Майдані. І в якийсь момент я усвідомив, що справді почуваюсь спокійно.

А тут події такі, одна за одною… Дивишся, як двоє зовсім стареньких дідусів обіймаються і плачуть, і один одному каже: «Ми не бачилися двадцять років, хто б міг подумати, що зараз зустрінемося на Майдані!» І тут же поряд бабуся, старенька зовсім, говорить хлопчикам російською мовою: «Ребятки, я здесь совсем недалеко живу. Поднимитесь, возьмите, у меня есть большой старый диван. Вы его здесь по ставите, и из-за него будет так удобно кидать «коктейли»…» Або дівчата на високих підборах тягнуть якісь скати — це про- сто здорово! Молодь глушить кока-колу — щоб потім пляшки набити «коктейлями Молотова».

Я пам’ятаю, як набрав черговий мішок з піском чи камінням і відношу його на край барикади, там де стоять Щек, Хорив і Либідь. І в якийсь момент я вирішив дізнатися, що робиться біля Жовтневого палацу. Виглядаю туди — подивитися на беркутню й альфівців, і тут ззаду мені хтось по потилиці як увалить: «А ти чого тут без шолома?» Я розвертаюсь, а він мені каже: «І взагалі, вали додому і малюй». І я зрозумів: це не «наїзд», це — любов.

«Небесну Сотню» я малював тиждень. Зазвичай усі малюнки виходять дуже швидко. Іноді в мене таке відчуття, що малюю не я, а хтось моєю рукою водить, і я навіть не маю права поставити під тим свій підпис. Хочеться сказати: «Слава тобі, Господи, що ти мені допоміг».

[…] На сьогодні, відверто кажучи, робота Майдану не завершена. Можна сказати, що його хвилі — це було цунамі, а зараз, можливо, якесь затишшя… або, можливо, він зараз трохи від- кочується на Схід України. І та хвиля, те цунамі — саме там. Майдан продовжується досі. Нам тільки здається, що все стихло і заспокоїлось. Ворог  як кажуть, «не дремлет», і нам теж треба пильнувати. […]

Ярослав Пілунський, 1972 року народження, кінооператор

[…] Як кінематографіст я зрозумів, що барикада на Інститутській — зручна точка для зйомки. Тому що це далеко від сцени, звуковий фон трохи відсторонений, і тут цікаво слухати розмови, думки людей про те, що відбувається на сцені. І знову- таки, це найвища точка, з якої відкривається Майдан. Ми там оселилися, підключився Юра Грузінов. Так почався «Вавилон 13» — збиралися, кожен брався за свою тему і знімав. Я взяв для себе принцип: «Знімати тільки в одній точці й більше нікуди». Так потихеньку почав розгортатися весь процес.

Періодично мені доводилося виїжджати з Києва, тому що тривала корекція кольору 3D-версії «Вія». І це теж було цікаво, бо ж я спілкувався з російською групою: московський режисер Олег Степченко, і другий режисер, і німці там були (все це в Мюнхені відбувалося). Багато було драматичних моментів, коли хтось своїм нерозумінням просто доводив мене до критичної точки.

Коли почалось все на Грушевського, коли загинув, коли з’явилися перші жертви, я був за кордоном. Мені Юра Грузінов смс-ками повідомляв про те, що відбувається. Я, звичайно, і через Інтернет стежив. Коли почався якийсь рух, Юрка пише: «Почалося». Я у відповідь: «Мене дочекайтеся». — «Схоже, не дочекаємося». А через якийсь час приходить смс: «Я — друшляк». І після цього години дві не відповідав, я там мало не посивів. Потім його подруга мені написала, що вона зустріла Юру, він без сил. Його поранили навиліт на Грушевського, причому стріляли прямо в камеру. У нього плече під камерою навиліт прострелене. Він був на операційному столі в бібліотеці поруч з Нігояном. Йому єдиному взагалі хірург дозволив знімати, бо він був поруч. Тобто Юрка прострелений узяв камеру і пішов знімати далі. […]

Для кінематографіста дуже важливий відсторонений погляд на ці речі. Я не кидав «коктейлів Молотова», не кидав бруківку, та я, звичайно, був, як і зараз, на боці людей, які виколупували бруківку і йшли з нею в атаку. І жінки, й бабусі — кожен свій камінчик підносив, і я цілковито на їхньому боці. Але застосування зброї для мене неприйнятне.

[…] І ще одна чудова історія з Майдану, про Алана Бадоєва. Алан Бадоєв — режисер-кліпмейкер, і після 11 грудня, коли я ніч на Майдані відстояв, я прийшов до нього на зйомку. Ну, і розповідаю, значить, що ми ніч там, на Інститутській, простояли. Алан такий: «Дивно…» Тобто для нього весь цей Майдан — це дуже дивно було. Ну, дивно то й дивно. Було так, що ми навіть на знімальному майданчику поділилися. Ті, хто стояв на Майдані, трималися разом, а він був трохи відсторонений.

Пройшов якийсь час, і десь через два тижні, вже після Нового року, я йду на Майдан…і бачу: виходить з Майдану Алан Бадоєв, прогулюється такий у дублянці. Каже: «Та от, вирішив подивитися. Мені цікаво стало, як ти провів тут ніч. Знаєш, що мене здивувало? Дуже багато молоді. І молодь цікава така». І все це відсторонено, у такому філософському осмисленні…

19 лютого, вогненна барикада. На передовій залишилися тільки молодь і люди похилого віку, тобто… ну, зовсім блаженні, тільки блаженні. Було вже метрів 50 від сцени до «Беркута» — якщо зараз гранати полетять, то вони прилетять прямо до сцени. Хтось кричить: «Несіть дрова, запалюйте!» І раптом я бачу, як із натовпу вибігає Бадоєв з дровами і кричить: «Слава, а навіщо ми туди несемо дрова?» Він навіть не розуміє, що робить, але вже робить…