Костянтин Товстуха: «Стараюся бути максимально чесним зі своєю публікою»

Молодий піаніст Костянтин Товстуха вражає не тільки своєю віртуозною грою, а й щирістю і відкритістю
   Діана Коломоєць   2446  

Перед концертом 23 лютого в Органному залі, де прозвучить українська прем’єра Сонати Дютійє, Костянтин розповів про місію кожного виконавця.

Про батьків і вибір

– Ви народилися у родині музикантів, з шести років граєте на фортепіано. Скажіть, ніколи не хотілося піти якимось іншим шляхом?

– Батьки привели мене в музику, але остаточно мій вибір на користь фортепіано зробила моя перша вчителька, безумовно геніальна особистість Рита Донська. Вона одразу почала займатися зі мною як із професіоналом, назад шляху вже не було. Але періодично бувають періоди творчого спаду, пошуку, сумнівів. Упевнений, це притаманно всім митцям.

– Знайшла Ваше висловлювання часів навчання у консерваторії: «Пам’ятаю, я був маленький і під час концерту не міг добре зіграти якесь місце. Я дивився на батька і думав, що він незадоволений і буде мене сварити. А не так давно прийшло усвідомлення: коли є творчий контакт – то це досить приємно. В основному я граю з батьком, тому доводиться уживатися». Це, мабуть, і справді, дуже важко – працювати з рідними? Адже батьків нелегко сприймати в якійсь іншій ролі, окрім мами чи тата (принаймні, до певного віку).

– Скажу відверто, зараз працювати з батьками так само тяжко (усміхається, – ред.). Особливо, коли це справжні особистості та складні характери. Але що також не змінюється – це рівень відповідальності. Мені так само дуже важлива їхня думка, як і тоді, коли я був маленьким хлопчиком, але я не завжди згоден із ними, тому поле для дискусій широке.

Про навчання в Москві та Вероні

– Ви з відзнакою закінчили Московську консерваторію. Розкажіть, чому вирішили навчатися саме там?

– Московська консерваторія, попри сумне політичне забарвлення зараз, – виш унікальний. Йому я фактично завдячую своїм остаточним формуванням як професійного піаніста. Після закінчення Київської десятирічки я планував продовжувати навчання в Німеччині, але випадково отримав запрошення на урок до Дар’ї Петрової, тоді ще асистентки легендарної Віри Горностаєвої. Той урок повністю змінив моє життя, а Дар’я Олександрівна на сім років стала для мене найближчим другом і наставником.

– Ви ще навчаєтеся в Академії обдарованих виконавців міста Верона? Розкажіть про те, чим навчання там відрізняється від українського.

– Наразі я вже закінчив своє стажування в Італії, але ці два роки були дуже важливими для мого подальшого професійного зростання. Я мав щастя займатися з видатною піаністкою Діною Йоффе, з якою підтримую спілкування і дотепер. Академія обдарованих виконавців – це академія вільного графіка занять, я працював із професором один тиждень на місяць, інші три тижні я займався самостійно. Такий графік підходить для студентів із хорошим бекґраундом, тому що більшість роботи з матеріалом лягає саме на тебе. Для мене зараз це ідеальна модель.

Про прем’єри і хрестоматійний репертуар

– На концерті 23 лютого відбудеться українська прем’єра “Сонати” Дютійє. Ви колись казали, що хотіли би грати ті твори, які в Україні ще не звучали. Це надзвичайно цікава та відповідальна місія! Як впливають такі концерти на Вашу аудиторію: розширюють, звужують, якісно змінюють? І чи орієнтуєтеся Ви взагалі на аудиторію під час підготовки репертуару?

– Грати прем’єрний репертуар вважаю місією кожного виконавця, нам дуже не вистачає класних, різноманітних, якісних програм. Безумовно, хрестоматійний репертуар – це святе, але у нас його справді забагато.

Я стараюся бути максимально чесним зі своєю публікою, тому вважаю, що правильна концепція підбору репертуару на кожен концерт знайде і свій відгук, і свою аудиторію.

Але маю і сумний досвід, наприклад, на наш спільний концерт з квартетом Nota bene з дуже серйозними прем’єрами квінтетів Донаньї та Вайнберга у Національній філармонії в Києві прийшла третина залу. Це не значить, що у нас погана публіка. Десь вона ще не готова, її треба привчати, десь не вистачає правильної реклами, десь – професійного менеджменту. Тому роботи ще дуже багато.

– Минулого року Ви грали неперевершений концерт із Національним симфонічним оркестром України та Віталієм Протасовим. З ким іще Ви мрієте зіграти на камерній або симфонічній сцені в Україні чи за кордоном?

– З Віталієм Протасовим ми продовжимо наш творчий тандем вже 30 березня у Києві, зіграємо П’ятий концерт Бетовена.

Я б із величезним задоволенням пограв у наших маленьких обласних філармоніях, цікаво відкрити для себе всі куточки музичної України. Вічна проблема – це наявність хороших роялів, їх катастрофічно бракує. Без окремої державної програми і підтримки цю ситуацію не змінити.

Що стосується мрій про закордонні майданчики – все банально, як для піаніста (посміхається – ред.): Берлінська філармонія, Музікферайн, Філармонія на Ельбі, Санторі Хол, Карнегі.

Про Федерера і золотих рибок

– Чим ще, окрім музики, ви цікавитесь? Бачила у Facebook, що Ви нещодавно відвідували Театр на Подолі, а також слідкували за Australian Open.

– Я шалений фан Роджера Федерера! Унікальна людина і спортсмен, він надихає мене вже понад десять років. Взагалі, до професійного спорту ставлюся з великим пієтетом: за результатами спортсменів стоять тисячі годин неймовірної праці. Плюс це доводить, що нічого неможливого для людини не існує .

Тінейджером захоплювався селекцією золотих рибок та акваріумістикою загалом.

Зацікавленнями справжнього музиканта також є  література, високий кінематограф, театр, живопис. Стараюся розвиватися гармонійно, але на все часу не вистачає.