Жінки в діагнозі

Сьогодні, 4 лютого, у Всесвітній день боротьби проти раку,  про своє життя в діагнозі «Львівській газеті» розповіли жінки в діагнозі
   Ольга Телипська   1591  

Волосся болить коли випадає – відчуття, знайоме кожній жінці, яка пройшла хіміотерапію. Діагноз – рак, поділив їхнє життя на «до» і «після». Друзі, з якими начебто «пройшли вогонь, воду, мідні труби» раптом зникають, починають уникати спілкування, і взагалі бояться. Звісно не усі, але…. Їх іноді запитують: «О, ти ще жива?!». Їм соромно просити про допомогу, для когось троє синів голяться налисо, щоб мама знала, що її люблять і підтримують. Вони морально готуються до смерті, але потім беруть себе в руки і живуть, вчаться чути свої потреби і бажання, і кажуть собі: «Ти ще жива!».

Наші героїні:

Ірина Филипчук. Діагноз: лімфома Ходжкіна.

Ірина Подолець. Діагноз: Ca лівої грудної залози 2А ст pT1p N1MopG2, кл.гр.2, або це звучить так інфільтративна долькова карцинома солідно—альвеолярної будови G2. her3neu2+, Her2 ISH позитивний.

Олена Шотик. Діагноз: карцинома мол.залози.

Тетяна Ключковська. Діагнози: 2005 р. – карцинома тимуса, лімфоцитоподібний варіант (тип С), ІІІ кл.гр. та 2013 р. – папілярний рак щитоподібної залози  pT1pN1bM0, 1  ст., ІІ кл.гр.

Про сором просити про допомогу та сором не вилікуватись

Ірина Филипчук:На перших  курсах хімії я ще працювала з дому: перекладала тексти з англійської, якось заробляла на лікування. Спочатку справлялася, а потім курси хімії ставали все важчими, хвороба не йшла, і настав момент, коли мені знадобилась трансплантація кісткового мозку. Одним словом, мені потрібно було 200 000 гривень. І тут почали з’являтись різні коментарі від людей, хтось казав, що моя мама ніколи не назбирає такі гроші  (хоча при чім тут мама).

Я вирішила зібрати гроші через соцмережі. Я два тижні морально готувалась до того, щоб тільки відважитись почати написати пост про допомогу. П’ять рядків писала години три – чотири, але, зрештою, я це зробила. Гроші зібрались десь за тиждень, трансплантацію зробили і  тепер в мене є шанс вилікуватись повністю.

Важко просити. Напевне, і в нашій культурі не прийнято просити, жалітися. І дуже важко провести межу для самої себе: це я скиглю чи не скиглю. Хоча по факту, коли я розказувала як мені погано, я просто розповідала про свій звичайний день, це просто був опис мого стану. Але інколи це сприймалося так, наче я жаліюсь. Це усвідомлення викликало страшенний сором. Хоча підтримки, насправді, було дуже багато.

Не варто соромитись просити про допомогу. Для мене це відкриття: якщо попросити про допомогу, хтось часто погоджується, і багато людей були просто щасливі від того, що змогли допомогти. Бо коли ти щось для когось робиш, даруєш подарунок, відчуваєш більше радості, ніж коли його отримуєш. Як не дивно, мені здавалось, що я щось відбираю від людей, коли я щось у них прошу. А насправді побачила, що людям часто хочеться допомогти, відчути себе благодійником, не просто даруючи подарунок, а даруючи життя.

Ще один аспект сорому: коли мені люди дали гроші на лікування, а я не вилікувалась, з’являється  почуття провини.

Сором з’являється і тоді, коли людина допомогла тобі, а ти починаєш відчувати перед нею провину, не знаєш чи тепер ви маєте стати друзями, чи як віддати отой борг.

Досі побутує думка, що хворіти на рак грудей – це щось ганебне. Цю проблему замовчували і досі продовжують замовчувати. За останні роки, звісно пішов прорив, але в маленьких містечках чи селах досі жінка в діагнозі щось на кшталт покритки. Це як стигмати, про які не можна розповідати, щоб не дай Бог не причепилося.

Питання сорому буває і тоді, коли людина тобі допомогла, і ти думаєш, що тепер з нею треба активно спілкуватись, навіть дружити.

Про життя в перуці, або волосся болить!

Тетяна Ключковська:

Волосся дуже болить, коли випадає, спати доводилось “сидячи в комір”, бо до подушки неможливо доторкнутись.

Я довго не погоджувалася голити голову, але коли волосся перетворюється на паклю, іншого виходу немає. Колись, в юності, так мріяла носити перуки, під час хвороби я їх зненавиділа. Звісно, це страшно вийти в місто без волосся, і я вирішила носити хусточки, їх у мене було багато. Коли волосся відросло, зробила коротку стрижку, і мені личить. Тепер навіть не хочу довге волосся.

Ірина Филипчук:

Я не носила перуки. Ходила лиса. Взимку в різних хусточках, а в літку без. Для мене це був свого роду соціальне дослідження: як люди реагують на вулицях. Загалом реакція нормальна, ніхто не вбачав у цьому хвороби,  хіба що дивно реагували старші жінки, наші галицькі бабусі. Декілька разів оберталися чоловіки, років 35-40, і я чекала від них якогось осудження, психологічно було мені некомфортно. Але одного разу мені сказали: «Ну, ти крута!» чи казали, що мені пасує лиса голова. Це було дуже несподівано і приємно.

Про рідних та  друзів!

Олена Шотик:

Коли наважишся говорити про свою хворобу, знаходиться багато людей, які готові тебе підтримати, але і є люди, які відвертаються. А все тому, що думають, що ми почнемо просити гроші.

Ірина Подолець:

Люди, яких вважала друзями перестають дзвонити, спілкуватись. До того часу, думала, що це одні з найкращих друзів.  І тут з’являються люди, які не були друзями, а стали ними – чужі люди. Тоді і розумієш – хто є хто в твоєму житті.

Моя колежанка, без мого відома почала активну кампанію по підтримці через соцмережі. З’являються люди, яких взагалі не знав, а допомагають. Мені, колосальну сумму – 500 доларів – дала жінка, якої зовсім не знала. Працівниця банку, яка також лікувалась від раку, їй допомагали на роботі, і вона мені теж допомогла.

Міф про хіміотерапію та лікування “життєдайним пельменем”:

Олена Шотик:

Рак прийшов у моє життя несподівано. Я займалася спортом, не палила, не зловживала алкоголем, почувалася безпечно. І тут діагноз – рак.  Я чотири місяці нікому не розповідала, бо розуміла, що лікування потребує величезних грошей. І тут я зустрілась з головним міфом довкола онкозахворювання – лікування не має жодного змісту. Але це насправді – дитяча позиція. Думка про рак сидить в голові і з середини руйнує. А лікування тим часом відтягується, втрачається безцінний час. Коли я дізналась про діагноз, в мене була 2 стадія, зараз 4-та, якби я  відмовилась від лікування не прожила б і одного року, але завдяки лікуванню, я в діагнозі живу вже п’ятий рік.

Зараз починаю більше прислухатися до себе: чого я насправді хочу? Що я сьогодні зроблю для свої мрії? Вчуся проявляти любов до себе.

Ірина Филипчук:

Хімія – ще один міф. Так, це важко пережити, але можна. Чим скоріше почнеш лікуватись, тим більше шансів вижити. Серед міфів є дивні поради: гриби, сода, нафту пити, горілку з олією, їсти буряк чи не їсти буряк, лікування життєдайним пельменем. Рак приходить несподівано. Я вела здоровий спосіб життя, гори, йога. І тут раптом – рак. Від нього ніхто не застрахований. Зараз я більше займаюсь своїм здоров’ям, продовжую перекладати з англійської та японської.

Про підтримку. 

Ірина Подолець: 

Грошей на лікування не було. Троє дітей. Але підтримка сім’ї в мене була колосальна. У мене троє хлопців, коли дізналась про діагноз, старшому було 20, а наймолодшому – 5. І тут мої чоловіки всі готують їсти, і кажуть: «Мамо ти зачекай, а ми зробимо для тебе». Коли чоловік кидає роботу в Україні і їде за кордон,  щоб заробити на лікування. Ці моменти – безцінні. Це дає силу. Розумієш, для чого ти живеш. Навіть коли я втратила волосся після хімії, мої хлопці, щоб мене підтримати, всі постриглися. Це так було круто!  Це колосальна підтримка.

Я тішуся з того, що коли я дізналась про свій діагноз, а я з невеличкого містечка, жінок десять так точно поїхали перевіритись до лікаря, зробили мамографію. І двом з них зробили операцію, і, на щастя, це не була онкологія. Я тішуся, що на моєму прикладі люди були врятовані. Одній жінці довелось вирізати яєчники, так, це страшно, бо розпочинається штучний клімакс. Але життя було врятоване. І тепер я не соромлюся говорити про свою хворобу, бо хтось на моєму прикладі піде до лікаря і врятує собі життя.

Тетяна Ключковська:

Мене дуже підтримав чоловік. Я тільки вийшла заміж, мені 30-ть і я через рік захворіла. Не кожен чоловік таке витримає. Він сидів зі мною на усіх хіміях, їздив зі мною в Київ, купував олійки, після операції носив мене на руках. Це було важко. Мені пощастило, в мене прекрасний чоловік, таких один на мільйон. Якби не мій чоловік, я б зараз не жила. Хоча ми на той час прожили лише рік разом, і він міг цілком почати влаштовувати своє, інше життя. Я дуже переживала з цього приводу, навіть провокувала його іноді, бо не розуміла, чи буду я жити.  Мені інколи здавалось, що йому треба мене покинути, знайти іншу, здорову жінку, в нього буде майбутнє краще, ніж зі мною. Але він витримав це усе!

Як спілкуватися з людьми в діагнозі

Ірина Филипчук:

Це не легко. Фраза «Все буде добре» викликає супротив, бо в діагнозі кардинально інші відчуття. А от фраза «Я з тобою» справді допомагає. Вона обнадіює. Важко сприймається запитання: «Ну, як ти, вже здорова?». Особливо тоді, коли лежиш зелена і практично не можеш пересуватись. Ця фраза збиває з пантелику і забирає багато сил. Бентежать історії успіху, під умовною назвою «Як змінилось моє життя, коли зі мною трапилась хвороба», це демотивує, особливо коли не знаєш, що з тобою буде. Коли читаєш такі історії, єдине про що думаєш «І, що? – І нічого!».

Жінки в діагнозі живуть з цими відчуттями, емоціями щодня. Кожної миті  вони виборюють своє право на життя та закликають усіх не боятися говорити про свій діагноз, не вірити міфам, а цінувати життя і себе!