Денис Жданов: «Конкурси – це майже єдина можливість зробити кар’єру для українців»

Піаніст Денис Жданов розповів, коли почувається, «як риба у склянці»
   Діана Коломоєць   2605  

Всесвітньо відомий піаніст Денис Жданов, який виступить у Львові 7 лютого, розповів, коли краще починати займатися музикою, що розчаровує його в Україні та чому він виступає на Батьківщині також безкоштовно.

Денис Жданов – піаніст, родом із Чернігова. Закінчив Національну музичну академію ім. Чайковського у Києві, навчався в академії Incontri Col Maestro в Італії. Лауреат міжнародних конкурсів: Arthur Rubinstein in Memoriam (Польща, 2007), Roma-2009: Chopin Prize (Італія 2009), Maria Canals (Іспанія, 2010), Cherny-Stefanska in Memoriam (Польща, 2011), Maj Lind International Piano Competition (Фінляндія, 2012). Співпрацює з оркестрами Іспанії, Італії, Польщі, Фінляндії, Грузії, України. Записав компакт-диск із творами Ф. Шопена для Міжнародної фундації ім.А.Рубінштейна та творами А. Солера на міжнародному лейблі Naxos.

«Я не мав бажання змінити професію»

– Денисе, ви почали займатися музикою досить пізно як для професійного піаніста, – у 9 років. На Вашу думку, яке значення має вік початку занять? Чи якість цих занять вирішує все?

– Те, в якому віці починати, важливо, але не критично. Суто технічний апарат піаніста формується десь до 13-14 років. При інтенсивних заняттях, якщо дитині пощастило з педагогами (а мені дійсно пощастило з педагогами по життю), можна досягти високого рівня навчаючись і з 9-ти років.

Звісно, якщо починати пізніше – після 13-ти, то шансів стати піаністом високого класу мало. Але мені пізній старт не завадив досягти того, що я маю. І я не вважаю, що якби почав грати на піаніно на два-три роки раніше, щось би сильно змінилося.

Багато дітей, які починають навчатися дуже рано, швидко розвиваються, але потім щось заважає їм досягти дійсно високого рівня у 18-20 років.  Бо мені здається, що як особистість музикант формується не у ранньому віці. Є винятки, звісно, але як правило, здатність самостійно і творчо мислити з’являється одночасно зі становленням нашої особистості. І цей період теж дуже важливий: як людина його використовує, які в неї вчителі у цей час, які цілі вона ставить.

– Чи завжди у Вас було бажання займатися? Ніколи не хотілося кинути ці ноті та піти грати з друзями у дворі?

– Бажання кинути ніколи не було. Наша викладачка музичної школи Валентина Володимирівна Данилова так уміла пробудити в дітях любов до музики, до творчості, що весь наш клас дуже активно розвивався. Хоча у дитинстві, та й не тільки, бували моменти, коли не хотілося займатися. Це якийсь сплін чи переживання через невдачі. Але про те, щоб кинути музику, ніколи не думав.

У дитинстві я мріяв стати архітектором. Але потім досить швидко зрозумів, що мені хочеться бути піаністом. Після цього я не мав бажання змінити професію.

«Є якась бюрократична інерція»

– Ви казали, що Вам пощастило з викладачами. Ви також навчалися в Академії вищої піаністичної майстерності в Імолі (Італія). Можете порівняти навчання в Україні та Італії?

– У Києві я мав двох дуже сильних педагогів і в десятирічці, і в консерваторії  – це були Тетяна Абаєва і Борис Федоров, які сформували мене як професійного музиканта. Але я розумів, що загалом культурний рівень в Україні не на стільки високий, як мені хотілося б. Дійсно відчував потребу ще десь навчатися для свого професійного зростання. Саме тому я подався до Італії, коли мені було 19. Це мені дуже багато дало і дуже на мене вплинуло.

– Як вважаєте, ми колись зможемо подолати цю різницю культурних рівнів України та Італії?

– Я не можу сказати, що в Італії набагато вищій культурний рівень у сфері музики. В Україні є дуже багато виконавців, які нічим не поступаються багатьом кращим італійським піаністам свого покоління, той самий Баришевський чи Лопатинський.

В Італії теж дуже багато проблем. Я би порівнював Україну не з Італією, а з Європою загалом, просто тому що хотілося б переймати досвід та досягнення з усіх можливих сторін. Це порівняння не на користь України, але в основному через усім відому нестачу фінансування і підтримки мистецтва.

Є якась бюрократична інерція, яку я відчуваю в Україні й зараз. Далеко не завжди йде зворотна віддача навіть від організаторів із філармоній. Приїжджає артист, концерт повинен бути дуже цікавим, насиченим. Але філармонія просто вішає афішу в радянському стилі біля своєї будівлі й усе.

В Україні мало людей старої формації на керівних посадах, які просто можуть відповісти на email. Якщо вам щось потрібно, ви повинні самі дзвонити по роумінгу в Україну, чогось добиватися, навіть доводити, що вас справді запросили виступити. Це приносить багато розчарувань. Я би дуже хотів, щоб сфера освіти культурних подій та реклами класичної музики в Україні відповідала вимогам часу, щоб вона була би більш медійною, яскравою та інтригуючою. Цей процес вже йде завдяки окремим ентузіастам, але не всюди і не так швидко як хотілося б.

–  Але Ви все одно доволі часто приїжджаєте в Україну. Ви відчуваєте потребу відвідувати рідний край, щоб підтримувати Батьківщину таким чином?

– У цьому сезоні приїжджаю часто – десь сім концертів маю. Чесно кажучи, вони склалися з моєї ініціативи. В якийсь момент я відчув бажання грати в Україні, я давно не виступав тут так щільно. Звісно, мені б дуже хотілося підтримувати культурний зв’язок із Батьківщиною. Публіка в Україні дуже доброзичлива, люди дуже хочуть почути якісне музикування.

І тут уже інші моменти, які я описав раніше, відходять на другий план. Але якщо говорити про Львів, то тут я не маю жодних нарікань на організацію концертів, навпаки, я дуже радію позитивному розвитку культури у цьому місті.

– Ви говорили 2010 року, після перемоги на конкурсі Марії Канальс, що в Україні, на жаль, мало цікавляться класичною музикою. За ці сім років ситуація змінилася?

– Не можу однозначно відповісти. Мені здається, що інтерес завжди був. Якщо говорити банально, будь-який продукт можна продати. Для цього потрібне адекватне просування. В Україні цього елемента не вистачає.

– У грудні Ви грали в рідному Чернігові. Розкажіть, чи маєте ностальгію за цим містом?

– У Чернігові мені завжди дуже приємно грати, тому що маю там свою публіку, мене багато хто знає. Цей концерт пройшов у дуже гарній атмосфері, був дуже успішним.

Що стосується ностальгії – складно відповісти. Мабуть я, все ж таки, космополітична людина. Мені не так важливо де перебувати, головніше , де грати.

«Музиканти повинні заробляти на концертах»

– Розкажіть трохи про те, чим ви займаєтеся зараз. Ви мешкаєте у місті Люцерн у Швейцарії?

–  Так. В основному займаюся собою. Я беру курс у місцевій консерваторії і в рамках цього курсу – уроки у відомого піаніста, який тут працює, Константіна Лівшица. Переважно маю досить вільний графік, щоб я міг зосередитися на своїх концертах, своїх творчих планах. Маю приватних учнів. Час від часу я організовую тут якісь музичні проекти. Тут дуже зручна база для мене на даний момент.

– А повернутися в Україну Ви не думали? Колись, років через 10-20?

– Колись – може. Я ніколи не відкидаю таку можливість. Але поки що це дійсно складно. Я знаю, що це не дуже патріотично, і багато чую такого: “Приїжджай будувати нову країну”. Я вважаю, що зі свого боку приїхати і зіграти з десяток концертів на рік попри економічні нюанси в Україні – це вже непогано. Я би не набагато більше міг зробити, якби тут жив, як виконавець. А з педагогічною діяльністю мені все одно не хочеться поспішати, я би хотів поки що набиратися досвіду сам. Бо, як одного разу казала (напівсерйозно) моя перша вчителька: щоб виховати одного гарного учня, треба загубити з десяток. Тому, мені здається, починати викладати чим пізніше, тим краще.

– Багато українських музикантів, які мешкають в Європі, Америці, приїжджають в Україну за свій кошт.

– Ну, звісно. Це ж просто неможливо окупитися з українських гонорарів. Хоча я, взагалі-то, вважаю, що музиканти повинні заробляти на концертах. Ми ж не йдемо у магазин і не беремо палку ковбаси безкоштовно. А вивчити програму, підготувати її, зіграти – це набагато більше енергії і часу, ніж зробити ту ж саму ковбасу. Але я розумію, коли організатори концертів просто не можуть багато заплатити, складніше зрозуміти ставлення типу “ ну ми ж вам дали зал зіграти”, а про винагороду чи компенсацію витрат і мови не йде.

У Швейцарії – я розумію, що це зовсім інша економічна ситуація, але все ж таки – якщо мене просять три ноти десь закомпонувати, я отримую винагороду, відповідну витраченому часу.

В Україні була одного разу історія, яка мене дуже засмутила, і через яку я не хотів навіть грати тут пару років точно. Я давав концерт зі скрипалем, моїм другом із Києва, дуже гарним музикантом. Концерт був у музичній школі, він був безкоштовним. Єдине, про що я попросив аудиторію, – просто скинутися на транспорт для скрипаля по 3-5 гривень – це дуже символічна сума. Мені було дійсно дуже ніяково перед людиною, яка готувала зі мною програму тижнями, вклала дуже багато праці у цей концерт, я не міг допустити, щоб вона поїхала за свій кошт, ще й нічого не заробивши. У відповідь отримав такі коментарі: “А навіщо йому платити? Він же в оркестрі працює!”. Це мене просто вбило.

«Конкурси – це майже єдина можливість зробити кар’єру для українців»

– Ви брали участь у багатьох міжнародних музичних конкурсах. Скажіть, без цього неможливо побудувати кар’єру піаніста?

– Дуже актуальне питання. Конкурси для більшості молодих виконавців з України були і є чи не єдиною доступною можливістю показати себе.

Звісно, конкурсна індустрія має багато обґрунтованої критики, але, тим не менш, існує багато прикладів, коли дійсно найталановитіші люди досягли успіхів у кар’єрі, влучно зігравши якийсь конкурс.

Живучи в Україні, у вас практично немає шансів зустріти професійного агента і зробити собі міжнародне ім’я. Просто тому, що сюди ніхто не приїде. Тому конкурси – це майже єдина опція. Усе інше – це рідкісні випадки, коли хтось поїхав на майстер-клас, його там помітили і щось запропонували. Це раз на тисячу, на мільйон трапляється.

– А в інших країнах у піаністів є інші можливості? Тобто їм не обов’язково витрачати десять років свого життя, щоб вигравати в конкурсах?

– Більшості доводиться йти саме цим шляхом. Хоча можливості є. Наприклад, у країнах типу Норвегії чи Великобританії якогось місцевого дуже талановитого піаніста будуть просувати саме тому, що він представник своєї школи. Він може навчатися у досить титулованого педагога, який його презентує агентам. Тут є варіанти. Але ми вже говоримо про країни, де ринок класичної музики більш розвинений. Я знаю піаністів з Європи, які не досягли якихось успіхів на конкурсах, але зробили собі кар’єру.

– Ви нещодавно повернулися з Китаю, де брали участь у конкурсі в Харбіні (The International Music Competition Harbin). Поділіться вашими враженнями.

– Конкурс цього року відбувся вперше. У ньому брали участь не тільки піаністи, але також скрипалі та вокалісти, як у конкурсі ім. Чайковського, наприклад. Тобто одночасно відбувалися три змагання. Конкурс був створений за найвищими стандартами. Призовий фонд фантастично високий – премії у два рази вищі, ніж на найвпливовіших конкурсах Європи. Члени журі – ті самі, що й на Конкурсі Королеви Єлізавети чи Конкурсі Шопена. Заявок було неміряно. І рівень учасників теж був дуже високий.

Я дійшов до півфіналу, увійшов до складу 8-ми півфіналістів. Грав концерт Моцарта з оркестром. Я вважаю, що у мене були дуже добрі шанси, але просто якісь зовнішні обставини не дозволили мені зіграти більш переконливо. Один із членів журі, з яким я ніколи раніше не зустрічався, підійшов до мене після оголошення результатів. Він хотів мене підтримати і надихнути, сказав багато правильних речей. Його критика повністю відповідала моїм внутрішнім відчуттям: я міг би пройти, але просто ситуативна недостача фокусу в певних моментах зіграла свою роль. Це часто буває на таких конкурсах.

– Ви продовжуватимете брати участь у конкурсах і надалі? Коли настане той день, коли Ви скажете: «Все, з мене досить»?

– Бувають конкурси, після яких брати участь в інших вже не потрібно. Перемога у них дає статус і дозволяє людині вести виключно концертну діяльність. Тим паче, що з нею іде такий міцний концертний пакет, що все інше просто не потрібно.

І по-друге, дійсно, ніхто не полюбляє конкурси на стільки, щоб казати: “Я до кінця життя гратиму на конкурсах, це моє”. Адже це стрес, це завжди більше напруження, ніж хотілося б, завжди якісь ситуації, які від вас не залежать, порівняння з іншими, якого всі прагнуть уникнути, бо хочеться займатися розкриттям себе.

У світі відбуваються сотні конкурсів. Тільки в одній Італії їх 100 чи 200 на рік. Але більшість із них нічого не дають для розвитку кар’єри.Тому в якийсь момент я вирішив не витрачати свій час на конкурси другого класу, а обирати ті, які мають репутацію і пропонують якісь можливості. Щоб гра вартувала свічок. Ну і якщо брати участь у змаганнях, то робити це не часто, щоб це не заважало моєму професійному розвитку. Тому в останні роки я мав один-два конкурси на рік. За минулі пару років  були конкурс у Цюріху та конкурс Рубінштейна, в яких я пройшов у півфінал. І зараз у січні – конкурс в Харбіні. Можливо, я спробую свої сили ще в одному чи двох конкурсах у наступні пару років.

«Коли пишу диски, я завжди почуваюся трохи як риба у склянці»

– Розкажіть, як на вас вийшов лейбл Naxos?

– Саме завдяки конкурсу в Іспанії (перше місце у International Maria Canals Piano Competition). Він давав переможцю можливість записати диск з цією дуже відомою компанією, а також багато концертів. Я виграв конкурс у 2010 році і десь до 2013-2014 рр. мав дуже велику кількість виступів по всій Європі від цього конкурсу.

– А чому саме ця музика обрана для запису – А. Солер, фортепіанні сонати з 28 по 41?

– Naxos – це компанія, яка відома тим, що намагається записувати все, що ніколи ще не було записано. А також робити такі панорамні записи. Кожен переможець цього конкурсу щороку  пише диск із сонатами Солера, яких відомо на даний момент близько 150-ти.

– А якісь плани записуватися ще маєте?

– Ні. Взагалі я не дуже великий фанат записів. По-перше, всі ці диски трохи відходять у минуле, все менше і менше людей їх купує. Усі переходять на інтернет-ресурси. І по-друге, мені зараз набагато більше подобається живе спілкування з аудиторією і виступи на концертах. Коли я пишу диски, я завжди почуваюся трохи як риба у склянці – сам на сам із цими мікрофонами. Важче добитися від себе такого відкритого щирого музикування, ніж на концерті.

– Що ще наповнює ваше життя, крім музики? Книги, фільми, подорожі…

– У мене настільки багато поїздок, що мій відпочинок – це коли я сиджу вдома. Але думаю, що я пару разів у цьому році я виїду кудись як турист. Це новий досвід для мене.

– Вирішили, куди їхатимете?

– Так, ми з дружиною плануємо  у березні поїхати  у Португалію. Я ще ніколи не був там. А влітку може бути, що ми виберемося в Грузію. От і всі подорожі, не пов’язані з діяльністю. У мене немає вибору, немає іншої кваліфікації (сміється, – ред.). Я буду добиватися успіху у цій сфері.