Недовга Злука: як це було 99 років тому

«Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частни єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...» – саме ці слова стали кульмінацією початку 1919 року.
   Мирослав Височанський   1803  

Цього року в Україні відзначають 99 річницю Акту Злуки. Останнім часом це питання стало чи не найактуальнішим. Майже сто років тому українці розуміли всю необхідність об’єднання в одну державу. Але, на жаль, те, чому дали початок 1919 р., не доведене до кінця і сьогодні.

«Здійснилася мрія багатьох поколінь українців про створення суверенної соборної України» – саме так цей день описують усі шкільні підручники. Але реального об’єднання тоді, на жаль, так і не відбулось. Союз ЗУНР і УНР на той час можна було охарактеризувати як конфедерацію. Юридично ЗУНР визнавалась Західною областю УНР, але фактично Галичина залишалася при власних законодавчих і адміністративно-виконавчих органах влади. Єдине, що було погоджено, так це військове командування на фронтах та спільна делегація на Паризьку мирну конференцію.

Бажання об’єднатися було в обох сторін. І західні, і наддніпрянські українці розуміли всі перспективи такого союзу, і тут мова йде навіть не про союз держав, а про возз’єднання одного народу. Але розуміння розумінням, а втілення на практиці стало в тих історичних реаліях майже нездійсненним.

Ініціатива злуки виходила від керівництва ЗУНР, хоча Центральна рада, а потім і гетьман П. Скоропадський, твердо заявляли про соборницьку перспективу своєї державної політики. Після завершення першої світової війни у Європі почався процес створення національних держав, але свою незалежність треба було виборювати силою. І тут галицькі українці опинились не у найкращому становищі, тому що їхнього противника – Польщу –  підтримували країни Антанти, які планували зробити буферну зону між Західною Європою і більшовицькою Росією. ЗУНР у цій ситуації єдиним можливим союзником розглядала Велику Україну. При цьому не стільки важливо, хто там був при владі – Гетьман чи Директорія.

Так сталося, що в українців по обидва боки Збруча була одна мета – соборна незалежна держава, але вороги були зовсім різними. Для галичан – це поляки і румуни, а для наддніпрянців – більшовики і білогвардійці. Розбіжність була настільки великою, що у різний час УГА уклала союз з Добровольчою армією Денікіна, а армія УНР підписала Варшавську угоду із урядом Другої Речі Посполитої. Боротьба не на два, а на цілих чотири фронти не давала можливості для практичного втілення Акту Злуки.

Проте, не тільки зовнішня агресія чи несприятлива міжнародна ситуація заважали союзу, а й амбіції та некомпетентність керівництва. Якщо в Галичині владу у свої руки взяли досвідчені керівники, то в УНР біля керма опинились люди часто далекі від політики. Коли питання незалежності українських держав висіло на волосині, уряд ЗО УНР надав президентові Петрушевичу надзвичайні повноваження, з свого боку Петлюра нікому не бажав поступатися владою. У його оточені назрівало обурення, яке вилилось у кілька повстань проти головного отамана, у всіх випадках повсталі хотіли, щоб владу передали більш досвідченому Петрушевичу.

Через безліч протиріч між керманичами ЗУНР і УНР, а також через переговори Петлюри з Польщею, які галичани розцінили як зраду, Петрушевич у кінці 1919 року денонсував «Акт Злуки».

Акт злуки показав бажання українців мати власну неподільну державу. Сто років тому через ряд причин він так і не був втілений у повній мірі, але пам’ять про цей день жива.