Школа для Нестора. Чи хочуть учителі Львівщини навчати дітей з особливими потребами?

Соціологи опитали майже 300 педагогів області. Результати опитування неоднозначні
   Марічка Курило   8410  

Фото зі сторінки Віолетти Шмигельської у соцмережах

Восьмирічний Нестор навчається у другому класі львівської загальноосвітньої школи №50. Найбільше хлопчикові подобається, коли його викликають до дошки – любить виступати перед однокласниками, розповідати вірші і писати крейдою. Нестор – хлопець компанійський, з ним, хвалиться мама, дружать навіть четвертокласниці. На перервах має з ким погомоніти і щедро роздає солодощі. Роблю Несторові та його мамі-Віолетnі кілька фото. Хлопчик явно не налаштований позувати, каже: «Дай, тепер я». Віддаю телефон, Нестор фотографує, а ми з Віолетnою Шмигельською продовжуємо спілкуватися.

– У Нестора синдром Дауна. Але ми ходили у звичайний логопедичний садочок. Згодом віддали його у звичайну школу. Він був досить активний, непогано розвивався. Коли ми йшли до першого класу, Нестор знав увесь алфавіт, вмів рахувати до десяти, без проблем розпізнавав деякі букви та цифри. І ми вирішили, що він непогано адаптується, навіть якщо піде до школи в 7 років, а не у 8 чи 9, як зазвичай рекомендують таким діткам. Нестор добре ладнає з дітьми. Трошки важко у навчанні, але він має багато корекційних і додаткових занять. Помаленьку даємо собі раду. Я не шкодую, що ми пішли у звичайну школу, – впевнено говорить жінка.

У класі, де навчається маленький Нестор, – 20 дітей. Нестор – один з особливими потребами. З ним займається асистент. Те, що хлопчик навчається з асистентом разом із 19 однокласниками, які працюють за звичайною шкільною програмою, називається інклюзивною освітою.

Питання інклюзивної освіти стосується кожної десятої дитини шкільного віку у Львові

Ще коли Нестор був зовсім маленьким, 1-2 рочки, вони з мамою ходили у Львівський центр «Джерело» на реабілітацію. І ось через 6 років вони знову тут, але вже з іншої причини – Нестор та його мама хочуть знати, чи настільки ж учителі області готові навчати Нестора, наскільки він готовий вчитись у звичайній школі, серед звичайних дітей. Зазначу, що дітей з інвалідністю лише у Львові – понад 13 тисяч на 130 тисяч дітей шкільного віку. Тобто питання інклюзивної освіти стосується кожної десятої дитини шкільного віку в місті.

Фото: Карпатський оглядач

 

Інклюзивна освіта, кажуть батьки особливих дітей, – це постійний процес і зміни. Під час справді інклюзивного навчання на краще змінюються і діти з порушеннями, і підхід педагогів до навчання, і звичайні школярі, які повинні отримати розуміння, що інший – не означає гірший. Громадська організація «Розправлені крила» вирішила з’ясувати, що насправді знають учителі Львівщини про інклюзивну освіту та чи готові вони бути рушієм змін і толерантності серед школярів. Соціологи опитали 276 вчителів Львівщини. Звісно, така вибірка не може бути репрезентативною, але вона дозволяє чітко побачити тенденції.

Учителі бояться чогось не знати. Але багато не знають

До прикладу, соціологічне дослідження показало, що вчителі – це та категорія людей, які бояться чогось не знати, відтак на більшість запитань, які стосувалися того, чи знають вони, як навчати дітей з певними порушеннями, відповідали ствердно. Але коли дійшло до конкретики, виявилося, що далеко не всі знають, як це відбувається насправді. Так, майже 95% вчителів стверджували: вони знають, що таке інклюзія, та коли в них запитали про визначення – відсіялося 20%. Далі було гірше. Результати опитування коментує голова громадської організації «Розправлені крила» Юлія Аронова:

«Понад 70% учителів сказали, що вони знають, за якими навчальними програмами мають навчатися діти з особливими освітніми потребами. Але коли постало питання, які це програми, лише 33% учителів області змогли відповісти, що це індивідуальні навчальні плани.

До речі, щодо індивідуальних навчальних планів, 74% учителів сказали, що вони знають, хто має писати індивідуальні програми. Але коли їх попросили перелічити конкретно, то в області лише 8% учителів змогли це зробити. А індивідуальну програму мають складати вчитель, асистент, батьки та представник адміністрації школи – це обов’язкові особи».

Фото:Главком

Такі результати цілком закономірні, адже 40% вчителів, які мають досвід навчання дітей в інклюзивних класах, розповіли, що навчали дітей не за індивідуальною, а за звичайною програмою. Іншими словами, створювали лише видимість інклюзії.

Та були під час дослідження і моменти, які приємно здивували.

«Коли у вчителів запитали, де мають навчатись діти з особливими освітніми потребами, 50%, тобто кожен другий учитель, відповіли, що треба індивідуально підходити до кожної дитини. І це справді так. Ми не кажемо, що всі діти повинні навчатись у звичайних школах. Треба виходити з того, що буде найкращим для дитини. Трохи більш ніж 5% відповіли, що діти мають навчатись у спеціальних школах. Мені здається, якби це опитування робили 5-7 років тому, то результати були б протилежними. Вирішальну роль відіграли журналісти, які пишуть про інклюзію. За ці роки вони вплинули на думку вчителів», – певна Юлія.

Абсурд від МОН: одна програма для дітей з різними порушеннями

Експертку з питань інклюзивного навчання Терезу Фаласеніді найбільше в результатах опитування насторожило те, що далеко не усі вчителі знають навіть базові поняття інклюзивної освіти:

«Саме перебування у класі дитини з особливими потребами – це ще не є інклюзивна освіта. Інклюзивна освіта у нас не почалася цього року, коли вже за законодавством діти зі затримкою психічного розвитку повинні навчатись у звичайних загальноосвітніх закладах. У Львові вже кілька років діяв канадський проект школи з інклюзивною освітою. В Інституті післядипломної освіти розробляли програму. Це в місті було з 2009 року. Чому лише 70% учителів справді знають, що таке інклюзія? Вони ж проходять кваліфікацію кожні 5 років…

Окрім того, що стосується навчальних програм, кожна дитина є особливою, а тим паче, діти з різними порушеннями. А наше Міністерство освіти і науки розробило для них, я сказала б, універсальні програми, тобто діти з розумовою відсталістю, діти з порушенням опорно-рухового апарату та діти з вадами слуху і зору мають навчатись за однаковою програмою».

Учителі зізнаються, що не знають, як на практиці поводитись із дітьми з особливими освітніми потребами

Утім лише одна вчителька з усіх опитаних сказала, що вона абсолютно не готова працювати з дітьми з особливими потребами. Натомість майже 70% учителів області відповіли, що готові навчати дітей в інклюзивних класах. Коли їх запитували, що вплинуло на таку відповідь, зазвичай відповідали, що це їхній обов’язок. Однак, попри готовність і попри обов’язок, чимало вчителів зізналися: вони просто не знають, як навчати дітей з інвалідністю. Такий факт наводить представник соціологічної агенції «ФАМА», яка і проводила опитування, – Христина Пейчева:

Фото: УНІАН

«Найбільше, і у Львові, і в області, вчителі скаржились, що на курсах підвищення рівня кваліфікації про навчання дітей з особливими освітніми потребами вони слухають, але на практиці не знають, як поводитися з такими дітьми. Ще одна проблема – школи не облаштовані для навчання дітей з особливими потребами. До того ж, навчальним закладам бракує асистентів, які займалися б із дітьми. Як мені розповіли люди, які безпосередньо проводили опитування, якщо в області не було жодної відмови, то у Львові вчителі розуміли користь від дослідження, але були здивовані, що тема інклюзії когось цікавить, і не вірили, що воно чимось допоможе».

Спеціально для «Львівської газети» Тереза Фаласеніді пояснює: найкращий закордонний досвід у сфері інклюзивної освіти – це вкладання індивідуального навчального плану для кожної дитини окремо, залежно від її можливостей. За кордоном, стверджує експертка, в таких планах не роблять акцент на суто академічних навичках.

«Там акцент ставиться на соціалізації дитини, її фізичній та психологічній реабілітації. Ми ж продовжуємо робити акцент на засвоєнні академічних навичок, згідно з освітньою програмою. Я сказала б, що нам у цьому плані треба рівнятися на США, Канаду, Італію та Польщу».

В Україні до старших класів доходять лише ті школярі з особливими потребами, які мають незначні порушення слуху та мовлення

Після оголошення результатів опитування прошу Юлію Аронову, щоб вона оцінила ситуацію не як громадський активіст, а як мама дівчинки Діани, яка має синдром Дауна і цього року пішла до першого класу. До речі, тієї ж 50-ї львівської школи, де навчається другокласник Нестор.

Юлія Аронова, фото Марічки Курило

– Діана навчається в інклюзивному класі. І я тішуся, що не побоялася це зробити. Результати опитування з одного боку закріпили мою думку, що я зробила правильно, а з іншого – показали те, що ми і підозрювали – у вчителів бракує інформації про інклюзію, їх не навчають працювати з особливими дітьми, вони не мають для цього належно розроблених планів.

Юлія пригадує розмову з одним американцем, у якого батьки українських дітей з особливими потребами запитали, чи не знущаються в США у старшій школі з дітей із порушеннями. Іноземця таке формулювання запитання дуже здивувало, він подумав і відповів, що в Америці так багато говорять про толерантність у початковій школі, що коли діти доростають до старших класів, їм навіть на думку не спадає, що можна з когось знущатись. І загалом, пояснює Юлія, у США дуже широке розуміння що таке «нормально».

В Україні ж, до старших класів доходять лише ті школярі з особливими потребами, які мають порівняно незначні порушення слуху та мовлення. З розумовими порушеннями у нас навчаються діти максимум до сьомого класу. І річ не стільки в нетолерантності однокласників, адже, як показують соціологічні опитування, максимум 4% школярів ігнорують або ставляться неприязно до дітей з порушеннями. Питання полягає у відсутності педагогів, які змогли б супроводжувати та навчати школярів з особливими потребами у старших класах.

Нестор та його мама Віолетnа доволі бадьоро виходять із зали, де щойно оголосили результати опитування. Заходимо разом у ліфт, Нестор сам натискає потрібні кнопки. Поки їдемо на перший поверх, мама зі сином домовляються, що куплять цукерок, мабуть, тих, якими хлопчик так любить пригощати друзів у школі. І хтозна, можливо, коли Нестор закінчить сьомий клас, в Україні врешті почнуть навчати дітей з особливими потребами і в старших класах, і це теж буде нормою, як у США, Канаді, Італії та Польщі.