Мирон Юсипович: «Щоб говорити про Голодомор, потрібно більше фактів і менше емоцій!»

25 листопада, у День пам'яті жертв Голодоморів, Львівська філармонія запрошує на прем'єру твору, який має зв'язок з цією трагічною датою
 |  Наталія Матолінець   1058  

Концерт пам’яті «Жнива скорботи» вперше презентуватиме у Львові Симфонію № 3 сі мінор Бориса Лятошинського в її оригінальній редакції 1951 року, яка була заборонена Сталіним. Диригент концерту Мирон Юсипович розповідає, чому цей твір такий важливий і актуальний зараз.

– Розкажіть, як виникла ідея презентувати симфонію Бориса Лятошинського у першій редакції?

– Бажання виконувати цю симфонію для кожного професійного диригента – це одна з мрій. Так, як і Дев’ята симфонія Бетховен, та інші монументальні й етапні твори. На мою думку, це найкраща українська симфонія. Другу частина я окремо диригував і неодноразово презентував закордоном – її приймали дуже добре. Особливо приємно здивованими були німці, які знаються на симфонічній музиці й мають великий досвід у ній. Йдеться не лише про цю симфонію Лятошинського. Та у нас є світова музика, про яку практично ніхто не знає. Молоді диригенти трохи починають представляти ці твори.

– Розкажіть про історію симфонії, яка звучатиме 25 листопада.

– Лятошинський написав її в 1951 році. Типова історія, яка спіткала і Шостаковича, і кращих композиторів того часу. Кремль орієнтувався, що такі метри ведуть за собою, тому їх треба тримати під контролем. Тому з’являлися на світ твори «За здравіє». Шостакович був змушений писати такі речі. Після жахів Другої світової, коли по вулиця повзали інваліди без ніг, голодні й обідрані, ніхто ще не святкував День перемоги, його встановили пізніше. І це жах, який пережив зокрема український народ, не міг не вплинути на людину, особливо на митця. Під цим впливом, якою б не була титульна сторінка твору, з-під пера композиторів виходило щось інше. Так і в Бориса Лятошинського. Я вважаю, що в Третій симфонії є відлуння не лише Другої світової, а й відлуння всіх жахів, які спіткали Україну. З кінця 20-х років – Розстріляне Відродження, розстріл кобзарів – Лятошинський знав про все це, потім 1932-3-й роки. Під тягарем таких знань важко писати щось веселе. Для цього треба бути циніком. Проте, й це можна робити, якщо йде мова про фізичне виживання… Коли Лятошинський написав цю симфонію у 1951 році, то критика, звичайно не оцінила її, мовляв «що за песимізм, трагізм, якщо ми перемогли у війні і будуємо комунізм». Композиторові поставили умову: або цієї симфонії немає, або її треба переробити. І в 1954 він переробив її. Лятошинський дуже важко пережив цей момент. Сірість, котра була при владі в тоталітарних режимах, отримує особливе задоволення, якщо принижує особистість, до якої не може дорівнятися. Деякі цього не витримували, декого знищували фізично…

– А як відрізняється перша й друга редакція Третьої симфонії?

– Чесно кажучи, не дуже. В обох редакціях дуже багато трагедії: ці думки, ці пласти, боротьба… Коли я диригую першу частину, то в мене є відчуття, що це виборсується могутній, але нещасний народ, на якого навалився страшний звір тоталітаризму. І народ не може його здолати, але пручається. Друга частина – це Голодомор, це українська тема, жінка й діти, які померли. Третя частина – Скерцо – в стилі Шостаковича, це злий, уїдливий сарказм. Людина, яка не може відверто сказати те, що думає, виражає все у музиці. Зрозуміло, що кремлівський цензор не міг не зрозуміти цих колючих речей. У фіналі, який композитор переробив, обидві версії чудові. Як на мене, фінал дуже самодостатній і може існувати як увертюра. Характер цього фінального акорду не варто трактувати як прославляння фальшивої радянської дійсності. В першій редакції – у початковій – акцент зміщено, є більше ліричного начала і тріумфальність. Але для мене це не тріумф зла, а тріумф нездоланного народу, який не вмре, скільки б його не косили. Там є навіть епізод, який мені перегукується з козацьким маршем. Це фанфари на честь народу, який витерпів багато і мусить встояти.

– Як триває де підготовка до прем’єрного виконання?

– Музика дуже складна, віртуозна. Її виконуватиме Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії. Другу редакцію цієї симфонії записував диригент Теодор Кучар з Київським оркестром. Її виконував Барвінський. І ось – в Києві знайшли в архіві першу редакцію. Ганьба для нас всіх, що немає навіть друкованих нот. Я хочу докласти зусилля, щоб цей матеріал надрукували. Бо кращі українські твори треба видавати. Це наша скарбниця. Люди грають з таких нот, що їм треба вклонитися. Перша репетиція була 21 листопада. Я дуже прискіпливо ставлюся – щоб все було зрозуміло. Важливо збалансувати звучання. В Україні зараз немає акустичних залів, щоб грати такі симфонії.

– Тема Голодомору – непроста. Як зберігати й подавати її актуальність сьогодні?

– Це не просто концерт. Вп’яте роблю заходи пам’яті жертв Голодомору. Вдруге – з оркестром Львівської філармонії. Трагедія 1932-33 років – це подія, на яку треба дивитися по-іншому. Це не просто один день в році, четверта субота листопада, коли треба запалити свічку чи вийти до пам’ятника. Потрібно говорити правду. Євреї правильно роблять – вони постійно нагадують про Голокост. Українська трагедія не менша. Але крім жалю і спогаду, треба робити рефлексію на сьогодні. Чому зараз все так, як є? Чому повільно йдуть реформи тощо? Це – відлуння тоталітарного тиску. Голодомор є одним з найжахливіших проявів тоталітарного режиму. Це також і геноцид. Страх, продажність, лукавість, пристосування й безпринципність – вони всі йдуть з тих часів. З часів, коли був страх фізичного знищення. Кращі, на жаль, в моменти суспільних зламів вмирають – виживає не зелена трава, а бур’ян. Це хрест українців. Прогрес, звичайно, є. Але вчорашні комсомольці сьогодні вдягають вишиванки і співають патріотичні пісні, а всередині нічого не змінюється. Я чітко пов’язую це з минулим, з радянським часом. Якщо ж їхати в світ, в Європу, треба змінюватися.

– Як треба говорити про Голодомор, щоб це була не просто скорботна картинка, а щоб люди розуміли глибинний зв’язок з минулим?

– Потрібно менше емоцій, а більше інформації. Перед початком концерту ми покажемо частину фільму, який принесе більше інформативності. Голодомор вже певною мірою став у радянському стилі «дійною коровою»: тему беруть, роблять державне замовлення, пишуть ораторії, отримують гранти, дають премії… Потім цю музику ніхто не слухає. Чому я взяв Третю симфонію Лятошинського? Бо де-факто майже немає творів такого масштабу. Ми самі дискредитуємо цю ідею… А в фільмі будуть інтерв’ю свідків подій, конкретні факти, слова поважних людей – не лише емоційні жахи про селян, які їли своїх дітей… Моя матір написала книгу спогадів про Голодомор за словами своїх батьків. Репресивна машина нищила яскраві особистості. Про тоталітаризм треба говорити і сьогодні – не всі в Україні зараз це розуміють і хочуть. Мені навіть казали, що я зациклений на Голодоморі і треба робити щось «веселеньке», бо всі вже втомилися. Але ця симфонія колосальна і як диригент я з великим задоволенням хочу її зробити.