Історія однієї безпритульності: Інна

Після 9 років на вулиці жінка повернулась до нормального життя у суспільстві
 |  Марічка Курило   4540  

На інтерв’ю Інна Арсенич прийшла вдягнена по погоді – пуховик, рукавички, шапка, у руках – сумочка. Останній раз ми спілкувались більше року тому. Як і тоді, весь одяг акуратний, ретельно підібраний за кольорами і фасоном, жінка усміхнена, навіть змінила відтінок волосся, багато говорить, багато працює, а ще робить багато пауз і думає, коли питаю про минуле. Одинадцять років тому Інна була звичайною львівською бездомною.

«Я сама з Росії. У мене там сім’я була, діти. В Пермській області працювала на швейній фабриці. Потім кілька декретів. Потім знову працювала. Але сімейне життя не склалось. Чоловік запивав, бив мене. Розлучились. Забрав дітей. І я вирішила поїхати в Україну, чомусь мене сюди тягнуло. На вокзалі вкрали документи – і почалось. Куди б не йшла, звідусюди гнали, нема документів – ти ніхто. Так я з 1997 до 2006 року прожила у Львові на вулиці. Валова, і всі вулички довкола неї, то мій дім був. На Валовій стояв напіврозвалений будинок… Я на четвертому поверсі жила. А на першому поверсі приймали склотару і макулатуру. Якщо треба було завантажити машини, кликали мене. З довколишніх домів усі сусіди мене знали. Підкормлювали, давали якусь роботу. Так що – я не крала, заробляла. Сусіди мені довіряли. Навіть пускали до хати, щоб я помилась-покупалась».

«Робочий день» безхатька, пояснює Інна, починається о 4 ранку.

«Підриваєшся і йдеш на пошуки по смітниках: макулатура, пляшки, металолом. Назбираєш, стоїш під «прийомкою», чекаєш, коли відкриється. По грошах непогано виходить. На Пекарській був банк, я там мала знайомого сторожа, він усю непотрібну макулатуру складав і віддавав мені. Маленький ящичок міг 30-40 кільо важити. Я 5-6 ходок зробила і 120-130 грн мала. Плюс пляшки, плюс метал. В 2005-2006 році в день 300-400 грн виходило. Ходиш цілий день, збираєш, складаєш, здаєш. Перекусиш, похмелишся, і знову по колу».

–Так можна було і на винайм квартири наскладати, – припускаю я.

–По-перше, без документів ніхто не хотів мене брати на квартиру. Я навіть пробувала. Тільки дізнавались – до побачення. Та й на квартиру я би не наскладала, тому що все йшло на випивку.

Так жінка і продовжувала: шукала, здавала, брала гроші і одразу ж витрачала на їжу і алкоголь. Продовжувалось це 9 років. Лік у днях за цей час не втратила, тільки, каже, все минало, як мить – зима, весна, літо, осінь, і знову зима. Зима – найстрашніший період для бездомних. Просто боїшся замерзнути. І тоді, щоб зігрітись, в рух йдуть усі підручні засоби. Інна досі дуже добре пам’ятає рецепт свого «зимового супу»:

«У мене завжди була прибережена зелень, а по сусідству, на Староєврейській були кафешки, я з термосом бігла до них. Насипала в термос петрушки, укропу, покришила бульйонний кубик, залила кип’ятком і грілась. До речі, кафешки ніколи мені не відмовляли в кип’яточку. Постійно пила гаряче. Так і грілась… Ну і горілка».

Та не все у бездомному житті було аж так прозаїчно. Інна згадує, часом проблискували і щасливі моменти, чистісінько, як в кіно.

«Був у мене випадок біля смітників, ми їх називали «хлопчики», бо вони неподалік від фонтану з хлопчиком на Митній, ми ще з двома бездомними пішли до цих смітників. А то якраз перед Новим Роком було. Порпаємось там, шукаємо, може на щось пощастить. І в цей момент під’їжджає джип. Виходить мужик, відкриває багажник і починає звідти діставати запечену качку, салати акуратно пофасовані в коробочках. І все це, уявіть, віддає нам. Ми всі у шоці. А він ще й кожній букет вручає, і каже так просто: «Щасливого Різдва». Це було дуже несподівано. І качка ще гаряча… ну що ж, пішли святкувати. (усміхається) Львів’яни, взагалі, класні люди. Є, звичайно, винятки, але, я думаю, то від важкого життя вони озлоблені.

От, взяти хоча б ще один випадок на проспекті Свободи. Сиділи чоловіки на зупинці, пиво пили. А я чекала на пляшки. Вони встали, пішли, а я – збирати пляшки. Дивлюсь – барсетка лежить. Я кидаю ті пляшки, хапаю барсетку і давай бігти за тими чоловіками. Доганяю, кажу, хлопці, ви забули. А вони такими великими очима на мене – «А чому ти не забрала собі?». А я відповіла: «Мені чужого не треба. Я на пляшки чекала». Тоді один з них відкриває барсетку і дає мені 100 доларів. Я така – «Вау!» А там, в барсетці були і документи, і квитки. Я завжди кажу, як ти до людей ставишся, так і люди до тебе будуть ставитись. Це, напевно, найперше, що треба усвідомити.

–А чи є поняття дружби серед безхатьків?

–Знаєте, є. Нас, наприклад, було четверо бездомних. Всі дуже різні. І ми дружили. Усім ділились, якщо когось довго не було, то виглядали, шукали. Не було такого, що кинув і пішов. Старались допомагати одне одному.

–Ви знаєте, як склалась долі ваших друзів?

–Знаю (усміхається). Алла зараз у спільноті «Оселя». Я прийшла у спільноту 27 січня 2006 року, а вона –10 лютого. Володя Чех завдяки Олесі (Олеся Саноцька,- директор громадської організації «Спільнота взаємодопомоги «Оселя»», померла 24 квітня 2016 року) отримав квартиру як афганець. Ще був Степан, його родичі знайшли, забрали додому. І Наталя була, вона трошки жила в «Оселі», потім запила і пішла. Її влаштували у наркологію, щоб вона могла там безкоштовно лікуватись, а вона відмовилась. Її взимку знайшли… мертвою на вулиці. Наша Олеся їздила на впізнання. Дуже шкода, її навіть готували до посади бухгалтера. Вона дуже добре розбиралась у бухгалтерії, але так вийшло… з нас чотирьох врятувались троє.

–А що спонукало до таких кардинальних змін вас?

–Я довго хотіла щось змінити. І якось попала на обід на Порохову вежу, і від того часу щодня атакувала їх – заберіть мене в «Оселю».  Вони і взяли, на випробувальний термін. Я пішла в спільноту, відмовилась від горілки. Почала працювати. Я побачила, що я маю колектив, що маю дах над головою, можу навчитись чогось нового. Там якраз займались реставрацією антикварних меблів – мені це стало дуже цікаво. І я не захотіла все це втратити.

Я сама за професією швея, нам дали два стареньких фотелі, і майстрова каже – їх треба викинути, з них нічого не буде. А як кажу, нащо, я відремонтую їх. І мені купили ручний степлер, ще була ніжна швейна машинка, я пошила чохли. Це були перші два крісла, які ми продали!

А зараз я всім кажу, що я найщасливіша людина на Землі. Маю сім’ю, маю дах над головою, на відповідальних посадах працюю. Зараз я в «Оселі» завідую складом одягу. На Угорській відповідаю за побутову частину – поміняти лампочки, полагодити сантехніку, все це робиться через мене (гордо заявляє Інна).

–Як ви думаєте, чому, все-таки, одним вдається почати нове життя, а інших – вулиця не відпускає?

–Все залежить від самої людини, якщо вона хоче щось змінити вона шукає способи, такі організації, як «Оселя», щоб видряпатись з цього. Я багатьох знаю, що навіть, коли не знали про «Оселю», стукали у всі двері. Навіть мій теперішній чоловік – Юрій. Він про «Оселю» не знав, але відчував, що скоро все…гаплик йому буде. Він пішов шукати порятунку в міській раді, і там його відправили в «Оселю». Він прийшов в «Оселю» у 2005. І врятувався. Ми одружились. Він зараз на пенсії, але влітку виходить і грає на гітарі ретро-музику. В основному грає на Галицькій, або на площі Ринок. Спеціально бере в міськраді дозвіл на це.

В «Оселі» є правила, які написали самі ж мешканці спільноти. Людина з вулиці має пройти випробувальний термін – не пити, не буянити, не вживати наркотиків, пройти медкомісію – на СНІД, туберкульоз, вона має показати, що може і хоче жити у спільноті, і якщо проходить випробування – залишається в «Оселі», тут живе і працює.

Зараз минуле Інна згадує, як життя у паралельному світі, наче страшний сон. Каже, робить усе, щоб більше ніколи він не став реальністю. Але  і про «ту» реальність не забуває. Бо добре пам’ятає її зблизька.

–Йдучи вулицею, я зразу бачу, чи людина для себе просить, чи буде віддавати «смотрящому». Є випадки, коли беруть самотніх немічних людей. За рахунок них заробляють, а їм залишають якісь копійки. Хто шустріший, то може щось собі «заникати».  Я б так хотіла їм всім допомогти, але сама кінці з кінцями зводжу. Не раз маю кілька гривень, сидить бабуся, то я їй дам, тому що знаю, що це таке. Сама така була.

Без «Оселі» своє життя Інна уявляє важко. Пояснює, «Оселя» свого часу дала їй стільки всього, що для жінки вона стала стилем життя:

–Я, по суті, авантюристка. Авантюристка – не авантюристка, а мрійниця точно! І знаєте, мрії збуваються. Мріяла поїхати закордон, побувала завдяки «Оселі» і у Франції, і в Польщі. Мріяла про добрі сімейні стосунки – маю. Хотіла дах над головою – є. Але, напевно, щоб мрії здійснювались, треба щось робити.

Фото Марічки Курило та з архіву Інни Арсенич