Наталія Матолінець: «Перемога в «Коронації слова» – один із найкращих моментів мого життя»

У червні 2017 ця львівська письменниця здобула ІІ премію конкурсу «Коронація слова 2017» у номінації Романи за твір «Гессі»
 |  Вероніка Котик   1642  

Зовсім недавно – у жовтні – їй присудили спецвідзнаку «За новаторський пошук в жанрі міського фентезі» конкурсу «Крилатий лев» за роман «Варта у Грі». Наталія Матолінець – авторка двох поетичних збірок, учасниця фестивалів «Форум видавців», «Книжковий арсенал», «LiTerra», «Авалгард», «Книжкова толока» та багатьох інших. Вона розповідає про те, як пише фентезійні романи, з чого все це почалося і яке місце в житті займає журналістика.

– Знаючи вашу різносторонність у письменництві, хотіла б поцікавитись коли саме ви почали показувати світові свою творчість?

– У другому класі я почала відвідувати літературну студію «Джерельце» при Львівській обласній дитячій бібліотеці. Читала там свої вірші і вперше почула слово «проза». Ще зовсім не розуміла його значення, але вирішила собі, що дізнаюся про це більше і теж писатиму прозу. Загалом, у мене немає моменту, про який я могла б сказати, що от саме тоді почала писати. Це був постійний процес, який фактично завжди присутній у моєму житті.

– Тож як виглядала ваша тодішня аудиторія, кому дозволяли ознайомитися з першими роботами?

– Початки були закладені у шкільні роки. Я часто щось писала. У старших класах це були оповідання про львівських магів – мабуть, уже зачатки фентезі, до якого я потім повернулась. Пам’ятаю, я тоді писала ці оповідки сторінок на 10-15, потім роздруковувала, приносила до школи — і вони ходили по однокласниках. Власне, за межі класу та літературної студії моя творчість тоді не виходила.

– Як тоді оцінювали ваші твори?

– Ну, однокласники читали, дехто навіть не віддавав копії назад – і таке бувало.

– Ваші студентські роки пройшли в Львівському національному університеті імені Івана Франка, на факультеті журналістики. Чи змінилось щось у вашій творчості тоді?

– В університетські роки я власне майже нічого не писала. У той період прийшло певне усвідомлення того, що в Україні важко заробляти літературою, а студентові хочеться заробляти хоч чимось.

– Саме це стало причиною, щоб трішки пригальмувати з писанням?

– Можливо, а ще було певне розчарування і навантаження – все ж студентські роки від шкільних значно відрізняються.

– Що змусило вас повернутись до улюбленого заняття?

– Ближче до закінчення університету я знайшла перші розділи однієї незавершеної книги. Тоді почала ходити сама з собою на каву і задумувалась над тим: «А що, якби мої персонажі були зараз у цій кав’ярні?» – і писала про це. Потім почала писати інші епізоди, і з них фактично виникла нова історія. Зараз я називаю її своєю першою серйозною книгою, яку могла б показати читачам. Вона називається «Академія Аматерасу» і наразі ще не опублікована. Та для мене вона стала певним переломним моментом, який відділяв підліткові спроби від чогось більш осмисленого.

– Чи надихає вас Львів на створення чогось нового? Чи є тут такі місця, які ви згодом асоціюєте з тією чи іншою своєю книгою?

– Звісно. Я дуже часто працювала дистанційно, тому доводилось шукати місця для спокійної роботи. Є такі локації, про які потім згадую, що «отут я щось дописувала», «тут в мене ідеї виникли». Наприклад, коронований роман «Гессі» народився в одній із львівських кав’ярень.

– Що ще має значний вплив на вашу творчість? Можливо, захоплення, які є невід’ємною частинкою життя?

– Дуже люблю мандри. Мені здається, що кожна мандрівка – це можливість почерпнути щось дуже концентроване для натхнення. У мене були періоди в житті, коли я дуже багато працювала над текстом і, коли треба було кудись їхати, то часто закрадалися думки: «Ось я поїду і не буду стільки-то днів писати». А потім, коли поверталася, то привозила разом із собою багато нових ідей. У мене є кілька історій, де події відбуваються в Празі, на Закарпатті — всі вони зародились саме після поїздок.

– Які емоції та відчуття вас переповнювали перед отриманням ІІ премії за роман «Гессі» на «Коронації слова»?

– Завжди розуміла, що якщо хочу працювати у прозі і чогось досягнути, то отримати премію на «Коронації слова» — це один з тих шансів дістатись до видавця, і я завжди свідомо цього прагнула. Отож, коли мені подзвонили з конкурсу і попросили перелічити твори (бо я відправила туди четвірку своїх рукописів), а тоді сказали, що «Ваш роман «Гессі» переміг, приїжджайте!», радості не було меж. Але найщасливіший момент був у Києві на нагороджені, тому що організатори мудро роблять: вони не говорять наперед, що саме ти отримаєш. Насправді думала, що матиму просто відзнаку. Адже книги-фентезі на «Коронації слова» раніше не отримували премій, бо цей жанр ще порівняно не дуже розвинений в Україні. Тому коли оголосили мою другу премію – це був справді один з найкращих моментів у моєму житті. Ці емоції не передати словами, тому що в один момент, з людини, яка чогось прагне, ти стаєш людиною, яка чогось досягла.

– Чи працюєте ви зараз над якимось новим романом?

– Після «Коронації слова» у мене був певний період, коли я думала, що просто зобов’язана тепер написати щось дуже круте. Але все, що я писала тоді, згодом здавалося недостатньо вдалим. Відчувала певну відповідальність після цієї перемоги. Потім змогла переступити цей момент — і зараз працюю одразу над двома історіями.

– Не важко писати одразу дві книги?

– Коли доходиш до певного моменту чи блоку в одній історії, то хочеться перемкнутись на щось інше. Або, скажімо, коли ти щось дописав і треба редагувати, то не варто одразу братись за це, бо текст ще занадто близький тобі. Проте, коли відкладаєш його і повертаєшся, скажімо, за місяць, краще бачиш усі помилки: що переписати, що взагалі забрати. Тому такі переходи між історіями бувають корисними, але насправді мій улюблений шлях роботи — це коли я концентрую свою увагу на одній книзі.

– Розкажіть про себе як про журналіста. Чи змогли ви реалізувати себе у цій професії? Та чи є значна відмінність між журналістом та письменником?

– Про те, що піду вступати на журналістику, я знала ще з 8 класу. Думала, що як людина, яка пише, мушу йти туди, де пишуть. Потім я трішки розчарувалась, бо зрозуміла, що те, що люди пишуть у журналістиці і у літературі – це зовсім різні сфери, зовсім різні напрямки та інша діяльність. Це як сказати, що я граю на фортепіано, тому піду на скрипковий факультет, бо це теж музика. Але як журналіст я працювала багато, спробувала все, що можна, це був цікавий пошук себе. Мені подобалось кудись поїхати, з кимось поспілкуватись, зачіпати багато різних тематик. Щоправда, завжди найбільше хотілось писати про культуру. Можу сказати, що я в якійсь мірі реалізувала себе як журналістка, але моя мрія залишається незмінною: присвячувати свій робочий час все ж літературі. Це те, чого прагну і над чим працюю.

– Чи не шкодуєте ви про те, що обрали для вступу факультет журналістики?

– Часом у студентські роки я думала: «А може не варто було?» і тому подібне, та зараз про це точно не шкодую. Це той факультет, який дуже розвиває світогляд. Наприклад, пари з філософії відкривали для мене цілий світ. Журналістика дала мені те, до чого б я сама не дійшла.

– І наостанок: що для вас означає щастя?

– З однієї сторони, щастя – це певні спалахи. Як з «Коронацією слова» – я виграла, і це найкраще, що могло статись. Але буває й таке, що ти усвідомлюєш, що трапилось щось щасливе, коли той момент вже минув. Для мене це, мабуть, дорога, якою ти рухаєшся. Навіть у творчості: щастя, коли написала новий розділ, вирішила важкі моменти сюжету. Тобто займатись тим, що ти любиш, реалізовувати себе в цьому – це одна з найщасливіших і найприємніших речей.