Коли співробітник «особливий»

Як у Львові працюють люди з розумовою неповносправністю
 |  Тетяна Дзяма   1172  

Людей з розумовою неповносправністю в звичному робочому колективі зустрінеш нечасто. Не тому, що вони не можуть працювати, а  тому  що наше суспільство здебільшого до цього не готове.  Організація «Емаус»  – центр підтримки людей з особливими потребами – доводить: це зовсім не страшно і навіть вигідно. Історії Дмитра і Наталі – цьому підтвердження.

«Я хотів би складати комп’ютери»

Дмитро Ковалик працює в компанії «Мазар Україна». Вже три місяці він виконує тут важливу роботу – є помічником бухгалтера.

«Приходжу зранку. Якщо бачу на столі стос паперів – значить, це мені залишили роботу. Сідаю і роблю», – розповідає хлопець.

Йому 23 роки і він має особливі потреби. Та незважаючи на це, Дмитро вчився у ПТУ, здобув фах оператора комп’ютерного набору, навчився працювати в програмі «1с». На роботу в компанію «Мазар» потрапив завдяки організації «Емаус». Його привели у червні, допомогли відстажуватися і так Дмитро залишився.

Колеги про хлопця відгукуються неймовірно добре. Кажуть, що він дуже відповідальний і цінний працівник. Довірили йому важливу роботу – Дмитро вносить у комп’ютер оплати клієнтів за різні послуги. Його робочий день дещо інакший, ніж в інших співробітників, працює хлопець з 10 до 14. Стільки, скільки йому дозволяє його стан.

Та каже, що не проти знайти іншу, додаткову роботу. Вміє і може скласти системний блок, робив це разом з татом.

«Я хотів би складати комп’ютери», – каже хлопець.

З колегами він почав вчити англійську мову.

«Ми вже з ним вчимо слова, а скоро будемо писати листи», – розповідає колега Дмитра Тарас.

Недавно Дмитро їздив із співробітниками на корпоратив у Київ. Найбільше йому там сподобалася екскурсія містом, запам’яталися церкви.

«Ми жили там в готелі, кожен мав свій номер», – хлопець каже, що був би радий повторити таку поїздку. З колективом він дружить, хоч і соромиться обіймати дівчат-співробітниць перед фотокамерою.

Має Дмитро і мрії. І не якісь захмарні.

«Хотів би назбирати грошей на машину. Це має бути Мітсубісі. Червона або чорна. Тільки я колеса там поміняю на більші. Бо на наших дорогах великі ями»,– пояснює хлопець.

«Нікому не можу відмовити…»

Тісто любить добрих людей. І його полюбила Наталя Слідзьона. З 2014 року вона допомагає кондитеру в пекарні «Братванка» від Холдингу емоцій «!FEST». За ці роки стала настільки потрібною і відданою роботі, що зараз працює з понеділка по п’ятницю по 10-11 годин на день. І навіть не намагається десь відпроситись чи відпочити.

«Мені не набридла робота. Навіть дуже подобається. Я тут нікому ніколи не відмовляю, хто мене попросить щось зробити, завжди радо допомагаю», – каже дівчина.

Наталя працює з готовим тістом: ліпить штруделі, пиріжки, пончики, додає різні начинки. Коли прийшла на пекарню – не вміла нічого, та співробітники усього навчили.

«Мені тому і сподобалася робота, бо сказали, що не треба було досвіду, головне, щоб я мала бажання працювати», – а працювати дівчина дуже хотіла.

З колективом подружилася відразу, прийняли її тепло, тож на роботу біжить радо, хоч і добиратися доводиться через усе місто.

«Найбільше в нас роботи перед святами, тоді треба багато пекти. Пончики, паски…», – розповідає дівчина.

Але вона не скаржиться. Бо каже, що то була її найбільша мрія – знайти роботу, самостійно заробляти.

«Раніше я вишивала ікони бісером. Таке моє захоплення. Але зараз вже бракує часу, то не вишиваю», – зізнається Наталя.

Їй зараз 26 років. Вона закінчила Міжрегіональний центр професійно-технічної освіти художнього моделювання. Освоїла професію кравець-закрійник. Тільки влаштуватися по спеціальності було дуже складно. Як і знайти будь-яку іншу роботу.

Тоді дівчині допоміг центр «Емаус». З ними вона контактує і досі, має там друзів, ходить на зустрічі і тренінги.

«На ковзанах якось каталася. Я вже багато разів хотіла навчитися. Але трохи боюся», – каже Наталя.

Не гарантують, але допомагають

«Емаус» у Львові почав працевлаштовувати людей з неповносправністю ще у 2013 році. За цей час до проекту з працевлаштування було прийнято майже півсотні особливих людей. А зараз активно беруть участь 25 осіб.

У свій проект залучають не всіх. Перевагу віддають людям із легкою розумовою неповносправністю, а саме затримкою психічного розвитку, синдромом Дауна, аутизмом, епілепсією. Крім того, це мусять бути люди від 18 до 40 років.

«У нас це новизна. За кордоном, наприклад, батьки не беруть участі у цьому, тому що все чітко налагоджене. А в Україні маємо співпрацювати з батьками. Бо не можна отак просто взяти і кинути людину в роботу. Все відбувається поетапно», – каже працівниця «Емаусу» Віра Козак.

За її словами, людина має хотіти вчитися чогось нового, хотіти йти в нове середовище. В «Емаусі» помітили, що коли ці люди тільки приходять, вони набагато більше налякані, закриті, бо зазвичай сидять вдома. Хоча багато з них закінчили училища, курси, коледжі. Та ці знання ніде не застосовують.

Після знайомства соціальні працівники намагаються з’ясувати, що людина любить робити. Влаштовують навіть пробні заняття. Потім – шукають вакансію.

«Ми працюємо як з великими, так і з дрібними компаніями Львова. Приходимо, пояснюємо власникам, чому їм це потрібно, вигідно і зовсім не проблемно. Звісно буває, що нам відмовляють, з різних причин. Але все ж багато хто погоджується».

Віра каже, що люди з особливими потребами – дуже цінні працівники. Вони відповідальні і  в них просто нема такого поняття, як схалявити чи використати роботу у своїх інтересах.

Згодом людину приводять на робоче місце. Її обов’язково супроводжує соціальний працівник. Він показує, що і як робити, знайомить з колективом. Він же є завжди на зв’язку як зі своїм підопічним, так і з менеджерами чи директорами компаній.

«Ми не кидаємо людину напризволяще. Адже в колективі може бути різне. Тому мусимо постійно підтримувати. Дзвонимо, питаємо як справи. Також зустрічаємося тут, в інших проектах. Зазвичай проблем нема. Але якщо такі з’являються, то на місце виїжджає наш працівник, який говорить зі співробітниками, з самою людиною, з керівництвом. Проблеми вирішуємо», – пояснює пані Віра.

Неповносправні люди тільки в окремих випадках працюють повний робочий день. Якщо самі цього хочуть і мають сили. У більшості це 4 години.

В «Емаусі» кажуть: працевлаштування не гарантують, але спільними зусиллями завжди допоможуть знайти роботу. Бо кожна людина хоче відчувати свою цінність і бути потрібною.