Роман Ревакович: «Культура є одним з найголовніших дипломатичних засобів»

Відомий диригент, музикант та громадський діяч Роман Ревакович завітав до Львова на фестиваль «Юрій Ланюк і друзі»
 |  Наталія Матолінець   1072  

А вже 6 жовтня стартує фестиваль сучасної музики «Контрасти», одним з засновників якого він є. 12 листопада Роман Ревакович приїде на концерт до Львова з Національним камерним оркестром «Київські солісти». Гість розповів про мистецтво, українсько-польські проекти та свою зацікавленість в них.

– Пане Романе, ви польський чи український диригент?

– Добре запитання і непроста відповідь. Я трохи польський і трохи український, більш загально: я європеєць, а ще загальніше: людина світу і всесвіту. У нашій галактиці є 300 мільярдів зірок, а ті, що вдивляються в небо, говорять, що є більше галактик як зірок у галактиці… Мої батьки – українці, що під час сумнозвісної операції «Вісла» були переселені у Вармію, столицею якої є місто Ольштин. Я виростав у дуже непростих польсько-українських відносинах. Не пам’ятаю, щоб мої батьки говорили українською на вулиці або в присутності поляків. В Ольштині я закінчив музичну середню школу і продовжив вищу освіту у Варшаві. На жодному уроці у цих музичних школах не було згадки про українську музику. Так я і захоплювався великим світовим мистецтвом аж потрапив в український чоловічий хор «Журавлі», що існує в Польщі з 1972 року. Цей хор – дуже цікаве явище, він продовжує свою діяльність й сьогодні та виконує українську хорову музику. Співаки збираються з різних регіонів цілої Польщі раз на кілька місяців на репетиції і опісля дають низку концертів. Я в цьому колективі співав з 1979 року, а в 1983 році став його диригентом. За 10 років моєї диригентської праці з «Журавлями» ми здійснили, зокрема, турне до Канади і США у 1986 році, та три поїздки в Україну у 1989, 1990 та 1991 роках. Коли ми приїхали до Львова в березні 1989 року, нам говорили, що ми вперше в цей ще радянський час заспівали на сцені молитву «Отче наш». А поїздка в листопаді 1991 запам’яталася відвідинами міст центральної та східної України напередодні референдуму за незалежність. З 90-х почалося моє спілкування з професійними музичними середовищами України, зокрема Львова.

Повертаючись до вашого запитання – я живу в Польщі, тому мені приємно, коли мене називають польським диригентом. Але я маю подвійну тотожність – польську і українську. Перебуваю у цьому польсько-українському просторі, ставлю собі за завдання будувати польсько-українські мости, зближувати і примирювати ці народи.

– 21-26 вересня 2017 року у Львові вперше відбувся фестиваль «Юрій Ланюк і друзі», у якому ви брали участь. Розкажіть про свою дотичність до цього проекту.

– Я зараз у Львові з нагоди цього фестивалю і вважаю себе другом Юрія Ланюка вже багато років. Його «Скарга терну» є знаковим твором. Він прозвучав 24 вересня у виконанні Ольги Пасічник та оркестру «INSO-Львів» під диригуванням Володимира Сивохіпа. Колись Юрій Ланюк сказав, що має дуже складний твір, який навряд чи хтось виконає. Я ж сказав, що є співачка, яка зможе це прекрасно заспівати. Мав на думці Ольгу Пасічник, яка на початку років 90-тих приїхала на навчання до Варшави. До речі, наше знайомство почалося з концерту хору «Журавлі». Ми виконали «Скаргу терну» вперше в Києві, у листопаді 1994 року. Часу не репетиції було мало, прем’єра вийшла не такою довершеною, як хотілося. Але у Львові вже був оркестр «Віртуози Львова» і там ми мали можливість солідніше підготуватися. В лютому 1995 на концерті в Органному залі під назвою «Вечір прем’єр у Львові» звучали твори Олександра Козаренка, Ігоря Щербакова, Юрія Ланюка і Вітольда Лютославського. Потім ми повторили цей концерт у Києві на «Фестивалі Форум музики молодих» у травні цього ж року. Він вийшов дуже вдалим і ми з Ланюком задумалися: а що далі? Так і з’явилась потреба у фестивалі, який став би форумом для нової української музики, щоб вона могла себе представляти у світовому контексті.

– Це стало поштовхом до заснування «Контрастів»?

– Уже тоді були прекрасні зразки – зокрема, Фестиваль сучасної музики «Варшавська осінь». Він відповідальний за успіх польської музики у світі. Заснований у 1956 році, він має довгу й солідну історію. Про «Контрасти» ми заговорили на 40 років пізніше. Тоді «Варшавська осінь» вже відіграла вагому роль для польської музики, тому я вирішив, що щось таке варто було б створити у Львові. На початках «Контрастів» молодими студентами були Богдана Фроляк, Богдан Сегін, Золтан Амаші, Любава Сидоренко. Це люди, які сьогодні становлять образ нової української музики. Свого часу вони отримали натхнення й свій старт саме на львівських «Контрастах».

– Чим цей фестиваль вирізнявся з-поміж інших?

– «Контрасти» хотіли бути досить радикальними, відмінними від контексту того часу, від радянської спадщини. Фестиваль вийшов іншим, ніж все, що тут відбувалося. Такі були початки моєї співпраці з музичним середовищем Львова. Моя заангажованість в цей фестиваль була запорукою того, що активно представили і польську музику. На другому фестивалі, зокрема, диригував Кшиштоф Пендерецький своїм могутнім твором «Польський реквієм» за участю польських солістів, хору та оркестру Краківської філармонії.

Але хоча польська музика є відносно добре представлена і відома в Україні, то музика українська в Польщі, за моїми спостереженнями, фактично не існує. З таких моїх міркувань виник Фестиваль «Дні української музики у Варшаві», який вже чотири рази організовував Фонд «Pro Musica Viva», який я очолюю. Фестиваль проходив з великими успіхом у найголовніших концертних залах Варшави. Два останні фестивалі відбулися за співпраці з Національною філармонією у Варшаві. Ми проводили ці Дні у 1999, 2001, 2004 і 2012 роках. Останній фестиваль презентував п’ять концертів – три камерні, один хоровий та один симфонічний. Всі концерти, за винятком хорового, відбулися у камерному і концертному залах Національної філармонії. Хоровий концерт прозвучав в костьолі Святого Хреста, де поховане серце Фридерика Шопена. На цьому фестивалі виконували українську музику від церковної монодії до найбільш сучасних її проявів.

– Минуло вже 23 роки існування Контрастів. Ви згадували, що на початку свого існування цей фестиваль хотів дуже відрізнятися. Як, на вашу думку, він виглядає зараз?

– Фестиваль мав різні стадії. Він змінюється з часом. Зараз активно в формування «Контрастів» включився композитор Богдан Сегін. Це правильно, бо нові погляди у підході до мистецтва – на вагомому місці. «Контрасти» відіграли дуже важливу роль на початку 90-х. Сьогоднішні студенти, які тільки входять в музичну справу, отримують на цьому фестивалі потрібний поштовх та натхнення.»Контрасти» дозволяють молоді сформулювати свою позицію. Необхідно, щоб молодь формувала її не лише у формі критики, але й приходила до оргкомітету зі своїми проектами. Потрібно заохочувати молодих музикантів, щоб вони не думали, що такий фестиваль є неосяжним, щоб розуміли: потрібно атакувати своїми ідеями і входити в контекст. Так цей контекст лише збагатиться. Нехай ці молоді люди ще мають свіжі погляди, без великого досвіду, але часом ця свіжість виникає з глибинної інтуїції і таланту.

– 12 листопада ви виступаєте з Національним камерним оркестром «Київські солісти» у Львівській філармонії. Розкажіть про цей міжнародний проект.

– Ми плануємо виконати світову класику і українську музику. Заграємо два твори Валентина Сильвестрова, зокрема, його велику Серенаду для струнного оркестру. У ній яскраво відбивається те, що притаманне пізній музиці цього композитора – його відкрите захоплення класикою. Цей твір є чудовим зразком переходу від квазі-додекафонії до «шубертівських» мелодій. У другому творі Сильвестрова – «4 постлюдіях» – солюватиме київський піаніст Євген Громов. А до цього у програмі – залізна класика: Дівертисмент ре-мажор Моцарта і безсмертна «Серенада для струнних» Чайковського. Ми граємо у Львові напередодні виступу в Національній філармонії у Варшаві, де концерт планується 14 листопада. Приємно, що у дуже насичений репертуар польської філармонії входить український колектив та ми зіграємо твори Сильвестрова в ювілейний рік 80-ліття цього визначного українського композитора.

– Які ще заходи відбувалися в рамках вашої співпраці з «Київськими солістами»?

– Ми співпрацюємо близько двох років, мали кілька концертів в Польщі. Минулого року нам вдалося реалізувати проект «Польсько-українські музичні діалоги». Ми виконали програму з восьми творів. З польського боку це були відносно молоді композитори Томаш Опалка, Мацей Зєлінський і старше покоління – Зигмунт Краузе і Войцех Кіляр. З українського боку ми теж взяли молодших композиторів Золтана Алмаші та Олександра Шимка і старших –  Ігоря Щербакова та Валентина Сильвестрова. Мені було цікаво показати творчу напругу між двома естетиками: польською і українською. Цю програму ми возили у дев’ять міст України: Черкаси, Кривий Ріг, Кропивницький, Запоріжжя, Дніпро, Харків, Суми, Полтаву і Київ. Потім виступили з цією програмою в Польщі – Любліні, Вроцлаві, Гданську, Варшаві. Наш новий проект виконуємо 9 листопада в Києві, 12 – у Львові, 14 – у Варшаві. Я задоволений нашою співпрацею, київський колектив прекрасний. Грають у ньому молоді, яскраві музиканти. Я переконаний, що львів’яни, які відвідають цей концерт, будуть захоплені нашим музикуванням.

– Ви багато займаєтеся промоцією. Скажіть, як зацікавлювати молодих сучасною класичною музикою?

– Це довгий процес, пов’язаний з освітою. Це має бути системно. Як школа вчить писати й  рахувати, так вона повинна готувати людей до контакту з високою культурою. Щоб отримувати насолоду й потребу у спілкуванні з нею, потрібно бути навченим цього. Сьогодні є спроби применшити значення високої культури і її актуальність. Я не згідний з цим. Вона завжди актуальна, завжди було щось високе й щось простіше. Це простіше вимагає меншого зусилля, щоб його зрозуміти. Воно також потрібне, але світ відносно не простий, щоби пояснювати його лише анекдотами.

Є ж спроби зрозуміти суть світу. Література, візуальне мистецтво та музика вимагають від людини розуміння контексту, відповідних знань, але також вміння тішитися «невловимим прекрасним» та задуматися над питаннями без відповіді. Музика є ще складнішим мистецтвом, адже людина 90% інформації отримує через зір. Щоб освоїти розуміння складних звукових структур, потрібно вивчити це. Щоб отримувати насолоду навіть від Бетховена – я кажу «навіть», бо це порівняно простіша за структурою музика – але багато людей не слухає і такого. Що тут говорити про Сильвестрова чи Лютославського. У великому масштабі я не бачу іншої дороги залучення нових поколінь до спілкування з високим мистецтвом, ніж школа. Люди, які мають контакт з високою культурою, вони інші – більш емпатичні, більш уважні для ближнього. Може, було б менше воєн, коли б більше людей спілкувалося з високим мистецтвом.