Куди завше поспішає мама?

 |  Ліля Криницька   1789  

Мами завжди кудись поспішають. Але куди? Та скрізь і всюди, і куди завгодно! На ринок, в поліклініку, у магазин, на роботу, на зустріч, у гості, в садочок, на прогулянку! Вони пересуваються так швидко, що задається, ніби їм зі згортком із дитиною у пологових видають одразу двигун, крила, пропелер, ну, або в гіршому випадку, – мітлу. Мами поспішають. Нервово сіпаються їх ліві ока, на чолі утворюються глибокі зморшки. Мами скрушно крутять головами, поглядаючи косо то на годинники, то на тих, хто не вправляється за їхнім темпом. Мами нервуються…

Я – така мама. З пропелером і.. мітлою☺ Бо іноді здаюся своїй власній доньці Бабою Ягою, не інакше! Кожного ранку у нас відбуваються батли, у яких, проте, ніколи нема переможця: ми обоє чуємося по завершенні виснаженими і прибитими. Я танцюю кругом Еліани, щоб зловити і помити, одягнути, розчесати, а вона танцює від мене, подалі від мене – до ляльок, книжок, у ліжко. Вона не розуміє, чому я спішу, чому підганяю її. А я не розумію, чому прокинувшись о 5:30, заледве встигаю на роботу на 10:00. Колись, коли час не мав такого значення, себто у декреті, у нас не було ранкових баталій, всі були щасливі, усміхнені і день завжди починався добре. Коли прийшли зміни – Еля почала протестувати. Вона заявляла, що не хоче, щоб я йшла на роботу, що вона не дасть, щоб я працювала… Вже чотири місяці у нас іде жорстка адаптація і, схоже, поволі дитина почала приймати те, що не все у житті буде по-її. Але вона всіляко дає зрозуміти, що свої позиції триматиме до останнього.

– Мамусю, ти любись свою лоботу?
– Так, доню.
– А мене любись? – не вгаває Ель.
– Так, Елюсю, понад усіх і все!
– То поклади телефон і не працюй залаз, – заявляє вона, коли я зранку чешу її і ще продовжую щось строчити колезі.

Іншого разу, коли ми поспіхом збираємося вранці, запитання ще цікавіше:

– Мамусю, а ходись на лоботу, бо ти її любис чи щоб плосто не бути зі мною?

А ввечері, коли ми обоє втомлені приповзаємо додому і я спішу та мудрую, що б то ще швидко зготувати на вечерю, Еліана просить щось їй почитати. Отак от з порога. Вже. Я не витримую:

– Елю, та дай хоч роззутися! Ходімо швидко мити руки, бо я ще вечерю готувати маю! Я спішу, щоб ти поїла!

А вона демонстративно виривається з рук і в черевиках жене до книжкової полиці:

– Поцитай мені той вілшик пло «свидко»! Залаз, у цю хвилинку! – і тупає своєю ніжкою, а в очах сльози.

А тоді витягає важезну книжку «Улюблені вірші-2» від «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» і, вправно листаючи, знаходить потрібну сторінку. Пальцем тицяє у текст:

– Поцитай, будь ласка.

Я, не роззута теж, сідаю на підлозі, беру її на коліна і читаю.

Швидко

Швидко встань і одягнися!
Швидко снідай, не барися!
Швидко руки мий і шию!
Швидко, бо сама помию!
Швидко, тато нас чекає!
Швидко, наш трамвай тікає!
Швидко забігай до класу!
Швидко, бо немає часу!

І весь час немає часу…

А я хочу САМОСТІЙНО
по калюжі йти спокійно,
їсти бублик півгодини
і дивитись на машини,
і на дощик, і на хмарку,
на кота і на канарку.
Довго хлюпатись у ванні,
бумкати на барабані,
пасочки ліпити з глини,
і не бігти щохвилини.

Зрозумійте, це – важливо:
хочу жити НЕ-КВАП-ЛИ-ВО!
(Данута Вавілов, переклад з польської Ірина Кононенко)

Я закінчую читати, Ель встає і йде роззуватися. Потім мовчки вмикає світло і йде у ванну, я саджу її на табуретку і ми так само мовчки миємо руки. Я теж хочу жити неквапливо.

А ввечері я довго читаю їй і ми разом вирізаємо метеликів і ліпимо наліпки. Я вже не спішу (чи просто не кажу про це?), хоч мене ще й чекає робота. І треба написати ще текст, і зварити суп, і запекти яблука, і я давно мрію просто подивитися фільм… Але я не спішу вкласти мальоту спати, бо мені раптом стало сумно від того, що я весь час кудись жену, а тим часом між нами втікає час. І Еля нагадує мені про це. Того ж вечора я наводжу будильник на 30 хвилин швидше, відтепер я вставатиму не о 6:00, а о 5:30 і до пробудження Елі встигатиму написати свої ранкові сторінки, попити кави і прийняти душ. І навіть прання встигну повісити і зготую сніданок. А потім, коли прокинеться шустрик, ні, я не тягтиму її за піжаму з ліжка, а д-о-о-о-о-вго лежатиму з нею і ми наобнімаємося досхочу.

Відтоді, як ми останній раз читали вірш «Швидко» я не стала приходити на роботу раніше, ні. Я навіть сумніваюся, що стала менше спішити. Але точно стала менше про це говорити Елі. І в нас з’явилося більше часу на нас і наші розмови, на ніжність і прості обійми. Учора, коли ми ввечері після роботи і садка, вже затемна, поїхали на піцу, Еліана раптом спитала:

– Мамусю, а ми ще кудись сьогодні спісимо?
– Ні, Комашику, а чому ти питаєш?
– Бо я хоцю довго їсти піцю, довго пити цяй і потім довго іти додому. З тобою за руцю.

Так і буде, малючко. Я обіцяю. А ти знаєш, що обіцянок я ніколи не порушую.